З життя
Сестра, яку я не могла терпіти все життя

Не чіпай мою ляльку! — скрикнула Олеся, вириваючи з рук старшої сестри порцелянову красуню зі золотистим волоссям. — Мамо! Богдана знову бере мої речі!
— Та годі тобі, скупа! — відчепилася восьмирічна Богдана, але ляльку все ж таки відпустила. — Ну й принцеса знайшлася!
— Дівчатка, що за галас зранку! — Оксана Петрівна вийшла з кухні, витираючи руки серветкою. — Богдано, лиш сестру в спокої. У тебе ж повно своїх іграшок.
— У мене старі, а в неї нові! — обурилася Богдана. — Це нечесно!
— Тому що я молодша, — із задоволенням вимовила Олеся, притискаючи ляльку до грудей. — Мама сама казала.
Богдана стиснула зуби й мовчала. Так, мама справді так казала. І бабуся також. І тітка Марія. Всі навколо лише й твердили: «Олесенька мала, їй поступитися треба», «Олесенька слабенька, її берегти треба», «Олесенька така гарна дитина».
А Богдана? Богдана велика, Богдана сильна, Богдана має розуміти. Завжди мала розуміти та поступатися.
— Іди снідати, — втомлено сказала матір. — І сестру кликни.
У школі Богдана намагалася забути про домашні клопоти, але навіть там її переслідувала тінь молодшої сестри. Вчителька Ганна Степанівна часто питала, як Олесенька, чи не хворіє, чи скоро піде до першого класу.
— А ти, Богданко, сестричку до школи готуєш? — спитала вона якось після уроку.
— Готую, — збрехала Богдана.
Насправді вона терпіти не могла ці заняття. Олеся капризничала, не хотіла вчити літери, скаржилася, що втомилася. А мама щоразу говорила: «Та чого ти до неї чіпляєшся? Бачиш, дитина стомлена».
— Олесю, літеру «А» пишуть не так! — сердилася Богдана, стираючи криво намальований закарлючку. — Дивись, як треба!
— Не хочу! — нила сестра. — У мене рука болить!
— Нічого в тебе не болить! Просто лінива ти!
— Мамо! Богдана мене ображає! — одразу верещала Олеся.
І мама, звісно ж, лаяла Богдану. Завжди лаяла Богдану.
Коли Олеся пішла до школи, Богдана сподівалася, що тепер сестра зрозуміє, як це — вчитися, докладати зусиль, отримувати двійки й трійки. Та дарма. Олеся вчилася легко, отримувала самі п’ятірки, а вчителі її просто обожнювали.
— Яка ж твоя сестра здібна! — захоплювалася класна керівниця Богдани. — Прямо відмінниця росте. А тобі б поучитися в неї, як треба займатися.
Богдана мовчала, стиснувши кулаки. Що тут скажеш? Що Олеся не здібна, а просто везуча? Що їй усе легко дається ні за що, без зусиль бо Богдані треба зубрити до пізньої ночі, щоб дістати хоча б четвірку.
Вдома теж спокою не було. Олеся росла справжньою красунею — світловолосою, блакитноокою, з ніжною шкірою. Усі сусідки ахали, побачивши її: «Ой, яка лялечка! Прямо янголятко!»
А Богдана? Богдана була звичайною. Не красуня, не потворна — найзвичайніша дівчина з каштановим волоссям і сірими очима. Таких — мільйони.
— Наша Олесенька артисткою стане, — мрійливо говорила мама, розчісуючи дочці коси. — Чи моделлю. З такою зовнішністю гріх не скористатися.
Богдана робила вигляд, що не чує, але кожне слово болюче різало по серцю. Виходить, вона — не гріх не скористатися своєю зовнішністю? Виходить, з неї нічого путнього не вийде?
— А я лікарем буду, — тихо сказала вона одного разу.
— Лікарем? — здивувалася мама. — Ну, як вдасться. Вчитися ж треба добре.
«Як вдасться». Не «неодмінно станеш» чи «у тебе вийде», а «як вдасться». Ніби мама й не вірила в неї зовсім.
Олеся тим часом росла та гарнішала. У старших класах за нею вже вили хлопці. Вона кокетувала, будувала вічі, отримувала подарунки й квіти. Богдана спостерігала за цим із гіркотою та заздрістю.
— Дивись, які сережки мені Олег подарував! — цвірінькала Олеся, крутячи
І вони обійнялися, як не робили з самого дитинства, відчувши нарешті не змагання, а справжню сестринсьтъ серцем до серця.
