Сестра, з якою я не хочу більше нічого спільного

У мене є сестра, з якою я більше не хочу мати нічого спісно. Наші стосунки давно почали розколюватися, і тепер я чітко усвідомлюю: ми надто різні, щоб знаходити спільну мову. Її звуть Соломія, її будинок — це розкішна вілла на околиці великого міста. У ній є всі атрибути достатку: просторий інтер’єр, найновіша техніка й навіть власний басейн у дворі. Соломія досягла цього сама — спершу працювала за кордоном, а потім відкрила бізнес в Україні. Вона адвокат, і треба визнати, дуже успішна. Але її успіх не робить її приємною співрозмовницею.

Мене їж звуть Оксана, я молодша за Соломію на п’ять років. Ми виросли разом у маленькому містечку, де всі знали всіх. Наші батьки були простими людьми: мама працювала вчителькою, тато — на фабриці. У дитинстві ми з сестрою були близькі, ділили секрети, разом мріяли. Але з віком Соломія змінилася. Вона завжди була амбітною, хотіла більшого, ніж могло запропонувати наше містечко. Після школи вона поїхала вчитися до Києва, потім — за кордон. Я пишалася нею, вірила, що вона досягне великого й залишиться такою ж доброю. Але я помилялася.

Коли Соломія повернулася через кілька років, це була вже зовсім інша жінка — холодна й пихата. Вона спілкувалася зі мною ніби з випадковою знайомою, яка не розуміє її «високої якості життя». Її слова часто звучали як дорікання: чому я не прагну більшого, чому живу «так просто»? А я й не збиралася з нею змагатися. У мене своє щастя: я працюю в бібліотеці, у мене є чоловік Іван і двоє дітей. Ми не багаті, але ми щасливі. Мені подобається моя робота, наші вечірні чаювання, прогулянки з дітьми. Але для Соломії це, схоже, виглядає нудно й нікчемно.

Одного разу я запросила їй на день народження моєї доньки. Думала, це шанс полагодити стосунки. Соломія приїхала, але увесь вечір рійла так, ніби робить нам послугу своєю присутністю. Вона критикувала все: страву, наш скромний дім, навіть наше виховання дітей. Моїй донечці Марійці вона подарувала дорогий планшет, але при цьому додала: «Може, хоча б так навчишся чомусь корисному». Я була в шоці. Іван намагався розрядити обстановку, але Соломія лише зітхала й час від часу дивилася на годинник. Того вечора я зрозуміла: більше не хочу її бачити.

Останньою краплею стала історія з нашим мамою. Мама серйозно захворіла, і їй була потрібна операція. Я доглядала за нею, брала відпустки, шукала лікарів. Соломія знала про це, але навіть не зателефонувала, не приїхала. Лише надіслала повідомлення: «Надай рахунок, я перекажу гроші». Я не просила в неї грошей — я хотіла, щоб вона була поруч, підтримала маму. Та для Соломії, мабуть, усе виміряється лише в гривнях. Мама одужала, але так і не дочекалася дзвінка від старшої доньки. Це розбило їй серце, а мені остаточно відкрило очі на те, у кого перетворилася моя сестра.

Тепер Соломія живе своїм життям, а я — своїм. Інколи вона пише мені, запрошує до гостей, у свою віллу, але я відмовляюся. Не хочу чути повчання чи дивитися, як вона хизується своїм достатком. Мені не потрібні її гроші чи подарунки. Я ціную свою сім’ю, своїх дітей, наші прості радощі. Можливо, вона вважає мене невдахою — хай. Я знаю, що щастя не в басейні й не в дорогих авто.

Іноді я нуду за тією Соломією, якою пам’ятаю її з дитинства. Але тієї дівчинки більше немає. Її місце зайняла жінка, яка забула, що таке родина. Я не парю на неї зла, але й не хочу тримати її у своєму житті. У мене є чоловік, діти, друзі — ті, хто цінує мене такою, яка я є. А Соломія нехай лишається у своєму ідеальному світі. Сподіваюся, одного дня вона зрозуміє, що втратила.