Сестри розлучені двадцять років: історія втраченої зустрічі.

Ольга не бачила старшу сестру понад двадцять років. Анна ще в десятому класі переїхала до бездітної тітки в Київ. Розповідали, що готується до вступу в університет.
– Київські ж університети не такі, як наші. З таким дипломом де завгодно можна працювати, – міркувала мати. А Ольга заздрила.
– Мені так ніколи не пощастить.

За двадцять років Анна закінчила школу, потім університет. У міжнародну компанію влаштувалася працювати. Кар’єру зробила. Квартиру собі, правда, так і не купила. Не хотіла обростати добром.
Дивилася Ольга на фотографії старшої сестри з заздрістю. Ось вона в Парижі, а тут у Венеції, тут у Туреччині з подругами, а тут вже в Карпатах. І казала матері:
– Щастить Анці. Я б теж так хотіла.
– Та що ж тут доброго, – заперечувала мати, – адже ні дому, ні дітей. Заміжня, а сім’ї немає.
– Нічого ти, мам, не розумієш, – Це справжнє життя. Звикли ви над златом чахнути та барахлом обростати. А я на її весільні фото дивлюсь і заздрю. Подивися, які гарні, фото професійним майстром зроблені.
– А жити на орендованій квартирі теж нормально?
– Зате ділити нема чого. Тому нема спокуси розлучитися. Вони однією роботою зв’язані, а не добром накопиченим. Тому й шлюб міцний. Подивися, з класу Аніного, скільки розлучених. Сім’ї-то пальцями перерахувати можна. Нічого ти, мам, не розумієш, зараз все по-іншому. Зараз люди для себе живуть. Для свого задоволення.
– Це ти нічого не розумієш, – тихо додала мама, – шкода мені Анцю, не склалося в неї життя. Я у багато в чому винна. – Вона відвернулася, щоб молодша дочка сліз не бачила. Невже і в Ольги щастя не буде. Не тих кумирів вибрала. Треба б їй усе розповісти, та як тепер розкажеш? Виходить, що ми брехали їй. Як відчували, розмову цю затіяли. Вже наступного дня зателефонувала Анна:
– Мамо, можна мені приїхати, – спитала вона, потім після мовчання, – я без Івана.
– Що сталося? – Не повірила своїм вухам, – як без Івана?
– Так можна чи ні? – Тетяна Вікторівна відчула, що Анна втрачає терпіння.
– Звичайно, звичайно можна. Приїдеш, тут і розберемося.
– Дякую. – Анна відключила телефон, а у Тетяни Вікторівни на серці важко стало. Вона і раніше знала, що у старшої доньки не складається. А після дзвінка впевнилася. Навіщо приїжджає, чому без чоловіка і надовго чи ні?

Наступні дні передчуттями були сповнені. Жартома чи не бачили лише на фото дочку. Олексій Іванович з кута в кут хвилювався ходив. А Тетяна Вікторівна пироги пекла. Вона пам’ятала, як Анечка їх любила. Ждали її на машині, а вона поїздом приїхала. Несміливо в двері постукала, Тетяна Вікторівна як побачила її, лише руками сплеснула. В руках у Анни пакунок був, який та дбайливо до себе притискала.
– Дитинка… – ахнула мати, – та звідки? Заходь, заходь, – метушилася Тетяна Вікторівна
– Залишили, – спокійно відповіла Анна, – під дверима.
– А Іван що ж?
– Іван не хоче дитини. Я б раніше приїхала, та поки документи оформлювала, потім розлучення…
– Та як же? Навіщо?
– Мамо, дай я цього разу сама розберуся, вже не маленька. Якщо ти не хочеш, я завтра поїду.
– Нікуди ти не поїдеш, – втрутився Олексій Іванович, – досить дурниць у нашу сім’ю. У нас жити будете. Ольга все одно до нас рідко приїжджає, ми вдвох з матір’ю. А у вас є власний дім. Правильно зробила, що приїхала.
– Дякую, тату. – Обняла батька Анна.
– Що відбувається-то? – пролунав голос Ольги, вона весь час при дверях стояла. У метушні її не помітили. – Що за таємниці в нашій родині? Що сталося? Яких дурниць у нас вистачає. – Ольга вимагала негайної відповіді. Малюк заплакав, Анна метушилася, намагаючись його заспокоїти.
– Я сама Олі все поясню. Зрештою, це моя вина. – Тетяна Вікторівна обернулася до молодшої дочки, – розумієш, тоді Анна від однокласника свого завагітніла. Ну, куди їй дитину у шістнадцять-то років? Ось я її до тітки Лариси і відправила. Все-таки столиця, хто нас там знає. Людей багато, загубитися можна. У неї подруга в маленькому районному центрі працювала в лікарні. Ми вмовили Анну там …, зрештою, ми позбавилися дитини.
Анна тоді переживала дуже, вони з Сергієм одружитися після школи вирішили. Дитину залишити хотіли. А я настояла. Ось Анна і не приїжджала додому з тих пір. Та що не приїжджала, навіть говорити зі мною не хотіла. Скільки років минуло, а не пробачила мене Анна. Ось так-то.
– Як ти могла, мамо, – Ольга не вірила своїм вухам. – Це ж треба, такі таємниці.

В ту ніч не спали, розмовляли, плакали, пробачення просили. Ольга вперше дізналася, що не було жодного щастя у її сестри. Що не удача, а образа тримала її далеко від родини.
– Нічого, тепер все налагодиться, – повторював Олексій Іванович, головне, що ми разом. Все виправимо, Михайлика виростимо. Все добре буде.

***

Сергій в рідному місті залишився. Тут університет закінчив, тут працювати влаштувався. От тільки так і не одружився. А коли дізнався, що Анна повернулася, одразу до неї прийшов. Через півроку весілля зіграли, веселе сільське.
– Пробачте мене. Я все життя вам зіпсувала, – каялася на весіллі Тетяна Вікторівна
– Нічого ти не зіпсувала, – виправив її Олексій Іванович, – неможливо нічого зіпсувати, якщо люди одне одного люблять. Скільки шляхам не звиватися, а життя їх все одно на вірний шлях виведе. З дитини все почалося, дитина все виправила. І хто знає, як воно краще.