Сестри-восьмирічки на прийомі у хірурга: історія, не про близнючок.

Дівчатка сиділи перед хірургом. Їм було по вісім років, і вони були сестрами. Не близнючками, ні. Високий і лисий хірург мрачно дивився. Розмова обіцяла бути надзвичайно важкою і серйозною. Він попросив їхніх батьків вийти і дати йому всього п’ять хвилин. Йому хотілося поговорити і пояснити. Але що тут поясниш?

Що ймовірність позитивного результату майже нульова? Розповісти про марність життя? Що всі ми колись там будемо? Восьмирічній дитині?!

Він намагався підібрати слова і підсвідомо відтягував початок розмови.

– А чому ви обидві лисі? – запитав він у дівчаток і інстинктивно торкнувся своєї лисини.

– А це я виголила волосся, щоб підтримати сестру, – відповіла одна дівчинка, міцно стиснувши праву руку сестри своєю лівою долонькою.

– Ти її дуже любиш? – продовжив хірург.

– Дуже, – відгукнулася дівчинка.

– Ви, дядьку лікарю, не хвилюйтеся. Я сама хочу поділитися з нею своєю печінкою. Мене ніхто не змушував. Як вона захворіла на рак, так я й вирішила. Все зроблю, щоб вона одужала.

Хірурга пронизував спазм.

– Раніше б трохи, – пробормотав він майже собі під ніс.

– Що ви сказали, дядьку? – в один голос запитали сестрички.

– Я кажу… – зібрався з думками хірург, – Я кажу, а що ви найбільше любите?

І вони затараторили.

Хірург із болем у грудях дивився на худе обличчя хворої дівчинки, яке розчервоніло від приємних спогадів.

– Ой, раніше б, – повторив він собі, поки діти перелічували.

– Перш за все, як виздоровіє, вона зможе погратися з нашим улюбленим котом Барвінком. Як стане легше, ми з сестрою підемо до зоопарку подивитися на великих папуг і звіряток.

– Любите тварин? – тягнув час хірург.

– Дуже, – хором відповіли сестрички.

– Вдома тільки кіт Барвінок. Ми маму просили, щоб дозволила взяти кошеня, що живе в під’їзді, але…

– Але вона не дозволяє. Каже, що сестрі поки не можна.

– Правильне каже.

Зітхнув лікар і вирішив.

– Ви от що. Не хвилюйтеся. Я зроблю все, що можу. Але розумієте…

Хірург зам’явся.

– Тут таке діло. Я не чарівник. До великого мого жалю.

– Дядьку лікарю, – встала дівчинка, хвора на рак, і підійшла до хірурга. – Дядьку лікарю, не бійтеся. Я смерті не боюся. У мене все є в житті. І батьки гарні, і сестра, і кіт Барвінок. Вони всі мене дуже люблять. А значить, завжди будуть пам’ятати. А той, кого пам’ятають, ніколи не вмирає, правда?

Хірург захлинувся. Він намагався проковтнути слова. Прокашлявся і погладив дитину по голові.

– Запросіть мені ще раз батьків, – сказав він виходячим дівчаткам.

Розмова була важкою. Після підписання всіх необхідних документів він кивнув їм, і вони пішли до дверей, здавалося, одразу ставши старшими.

Мама дівчаток намагалася стримати сльози. Неможливо, щоб діти це бачили.

– А знаєте що? – Окликнув він їх.

Батьки дівчаток обернулися.

– Знаєте що, – повторив хірург, – приведіть їм сьогодні те кошеня, про яке вони просили. Яке живе під сходами.

– Грязне, з блохами. Щоб перед операцією вони захворіли? – заперечила жінка.

Хірург підвівся і підійшов до них впритул. Він поглянув на матір і сказав тихо:

– Ви не розумієте, що це може бути її остання радість? Мені треба пояснювати такі прості речі? Придбайте його. Обробіть від бліх. Я не знаю. Робіть, що хочете, в кінці кінців.

Він відвернувся і сів за стіл.

Батьки вийшли.

Через кілька днів дівчаток поклали в лікарню, готуючи до серйозної операції з пересадки частини печінки.

Хірург довго стояв перед дверима палати, перш ніж увійти.

Він не вірив у Бога, завжди писав це слово з маленької літери, бо той, хто бачив стільки страждань і смертей, як він, перестає вірити у щось добре.

А тепер він стояв перед дверима і намагався згадати слова якоїсь молитви. Мама з ним у дитинстві їх вчила.

Його губи беззвучно рухалися, але жодне слово не приходило на розум.

Він штовхнув двері і увійшов.

– Дядьку лікарю! – радісно закричали дівчатка хором, і камінь упав з його душі.

– Дядьку лікарю! Це ви умовили маму? – запитала одна з сестричок.

– Ні, ні, – відповів він.

– Це вона сама. Звісно, сама, – сказав він, сідаючи на край ліжка.

Дівчатка потягнулися до нього і доторкнулися до його руки.

– Дядьку лікарю. Ви дуже хороший, – сказала одна дівчинка, а друга підтримала.

– Дякуємо вам.

Він вискочив з палати, промчав коридором і, увірвавшись до свого кабінету, почав витирати сльози, що котилися по щоках, але тут. Тут раптом. Хтось поруч почав аплодувати.

Він здивовано озирнувся. Стояли лікарі відділення і медсестри. Вони мовчки аплодували.

Здивування на обличчі хірурга говорило саме за себе.

– Безнадійний випадок, колего, – сказав найстаріший хірург. – Ніхто, окрім вас, не ризикнув би. І я, старий пес, злякався. Не хотів перед пенсією. Не хотів так піти.

– Я вас розумію, – відповів йому хірург.

– А от себе ні.

Заперечив йому найстаріший хірург, простягаючи вперед свої руки. Вони не тремтіли.

– Зробіть мені честь, колего, – сказав він лікарю. – Візьміть у команду. Не дайте мені так піти і потім жаліти до самого кінця. Добре?

– Добре, – усміхнувся хірург, і всі знову аплодували.

Перед наркозом хвора дівчинка поманила хірурга. Той підійшов і нахилився.

– Дякую вам за котика, – сказала вона і додала. – Я назвала його Надія.

– Киця? – запитав лікар.

– Ні, котик, – відповіла дівчинка і засміялася ледь чутним сміхом. – У нього там такі маленькі яйка.

Операція була дуже довгою і важкою. Я не стану перераховувати всі виниклі труднощі. Скажу тільки, що маленьке сердечко хворої дитини запускали двічі.

– Третій раз вона не витримає, – сказав хірург асистуючому йому старому лікарю. – Третій раз буде останнім.

І третій раз настав. Маленьке сердечко дригнулося і зупинилося.

Усі заметушилися і почали робити необхідні процедури, а старий хірург відійшов до стіни і сів. Він тримався за своє серце, а його губи шептали.

– Ні. Нізащо. Це мій останній бій, і мені вирішувати.

Серце дівчинки раптом запрацювало.

– Шиємо, мати вашу! – закричав хірург, і всі кинулися до столу і інструментів.

Коли все закінчилося і дівчаток стали вивозити з операційної, хірург раптом помітив:

– Колего. Колего! – покликав він старого хірурга, що сперся на стіну.

Але той мовчав.

Хірург підійшов і заглянув йому в очі. Потім стягнув з голови ковпак.

– Ах, ти, Господи, – сказав він. – Як же так?

Потім зауважив:

– Героїчно пішов. Віддав усе до кінця.

Коли він вийшов до їхніх батьків, чергуючим у коридорі, ті вскочили і кинулися до нього.

– Тихо, тихо, – сказав він, піднявши руки.

– Операція пройшла успішно, але це все, що я можу сказати. Сподіватимемося на краще.

Через рік мама дівчаток зателефонувала лікарю і попросила.

– Лікувачу. Чи не могли б ви зробити нам таку послугу? Дівчатка дуже хочуть, щоб ви з нами поїхали до зоопарку. Ви могли б?

Хірург погодився.

Маленькі трималися за його руки, йдучи. Вони тараторили і усміхалися. Вони розповідали йому все. І про те, як живуть. І про те, який жахливий шибеник Надія.

А хірург ішов, слухав їх і усміхався. У нього в голові раптом зазвучали ті, давно забуті слова його мами, яка вчила його молитві.

Букви складалися в слова, слова в рядки.

І його губи самі собою шепотіли.

– Що, що? – запитали хором сестрички.

– Я кажу, – усміхнувся хірург. – Я кажу, ви обидві, дуже сміливі дівчатка. Тримайтеся одне за одного. І тоді вам нічого не страшно.

Дівчатка пригорнулися до нього і обняли, а у нього перед очима стояв. Найстаріший хірург. Той, що тоді віддав своє життя. Він стояв і усміхався.

Ось і вся історія.

Я не знаю, про що вона.

Про любов сестер? Про рішучість лікаря взяти на себе те, що інші не можуть?

Про старого хірурга, який вирішив піти тихо, але не завадити порятунку дітей?

Що тут важливіше?

Як вирішити?

Як?