Шановні гості

Вельмишановні гості

– Катерино, ні! У мене немає місця, щоб усіх вас розмістити, – твердо промовила Марія.
Вона марно намагалася ввічливо і культурно пояснити двоюрідній сестрі телефоном, що візит небажаний, проживання неможливе і варто знайти інші варіанти.
– Ой, та правильно твоя мама казала – намови тільки відмовляти гостям.
Будинок який відгрохали, а місця нема, звичайно, так я і повірила.
От, між іншим, твоя мама завжди знаходила і місце, і їжу, а часи були які – не те що зараз, – заводилася Наталія. – Ми приїжджаємо сьогодні ввечері і, не дай боже…
Докінчити їй не дав чоловік Марії.
Проходячи повз, чоловік із посмішкою простягнув руку до телефону дружини і, як тільки жінка віддала трубку, гаркнув у неї так, що «іншій стороні» напевно вуха заклало.
– Сказано тобі – немає місця! А будеш так хамити моїй дружині – взагалі ні ти, ні хто-небудь з твоєї родини сюди не зайде ніколи!
Трубку кинули.
А ж бо Олександр навіть ще не додав конкретні маршрути, по яких родині дружини слід було б піти.
Що за невиховані люди – замість би дослухати…
– Дякую, – видихнула Марія.
У їх парі вона була так званою «мямлею» і «розмазнею», тоді як Олександру були властиві більш жорсткі методи.
– Двері закрий. Бо на сто відсотків спробують приїхати і просто завалитися.
– Ще й за таксі заплатити зажадають, будь певен, – зітхнула Марія, слухняно перевіряючи, чи замкнені ворота й хвіртка в будинку.
А ще – кидаючи номер двоюрідної сестри до чорного списку.
Дітей було шкода, звісно – Катерина їх напевно потягне з собою і туди, і назад, але…
Марії їй у голову свого розуму не вставити. Та й якимось іншим способом відвадити небажаних і незваних гостей явно було неможливо.
Ще й від мами, напевно, наслухається… А ж бо це мама все почала.
Правильно Катерина сказала – постійно в домі батьків Марії всім були раді, був готовий і дах, і стіл, і все інше, що належить для прийому шановних гостей.
Серед родичів їхня сім’я славилася як найповажніші і гостинні люди, гарно виховані, гідні наслідування і так далі, і тому подібне.
Тільки чим старшою Марія ставала, тим більше їй не подобалося все, що відбувається. За низкою причин.
По-перше, звісно ж, те, що для розміщення родичів жертвували, перш за все, інтересами Марії.
Батьки, як і раніше, спали у своїй кімнаті, а ось Марії доводилося переїжджати на незручний диван на кухні кожного разу, коли їхня квартира піддавалася нашестю гостей.
А це щонайменше на тиждень щомісяця.
Чи треба говорити, що спина дівчинки зі сколіозом «дякую» за таку ночівлю не казала?
Понятно, що купити нормальний ортопедичний матрац батьки не могли б, але невже не можна було для гостей придбати якийсь надувний?
Або для Марії взяти хоча б з рук десь розкладне крісло, яке поставити на все тій самій кухні замість того чортового продавленого диванчика, після якого вона три дні не могла відновитися нормально?
Ах, так, звісно, грошей не було навіть на такі дрібниці.
А не було тих самих грошей, тому що гостям треба поставити на стіл найкраще. Вшанувати, поважити, щоб все було, як у людей.
Доставалося на час візитів кришталь із серванту, ставилися на стіл всі наявні продукти, включаючи відкладений на який-небудь свято дефіцит.
Скільки разів Марія святкувала день народження з пюре та солоною оселедцем тому, що дефіцитну ковбасу, куплену спеціально до свята, за три дні до цього самого свята з’їли «шановні гості»?
Останньою краплею для Марії стала подарована подругою на чотирнадцятиріччя коробка цукерок.
Віддали її Марії за тиждень до свята, тому що подруга від’їжджала з батьками на відпочинок і привітати в потрібний дату дівчину просто не змогла б.
А Марія замість того, щоб зісти рідкі солодощі одразу ж, як зробив би будь-який нормальний дитина, вирішила відкласти цукерки на своє свято. Щоб і самій поїсти, і маму з татом пригостити.
Та тільки двох днів не пройшло, як ті самі цукерки виставили на стіл черговим понаїхавшим гостям, а Марії навіть батьки не додумалися відкласти хоч по одній цукерці кожного виду, щоб дівчина хоча б спробувала їх!
З першої ж стипендії поїхала через рік у технікум Марія купила собі точно таку ж коробку і з’їла у одно лице, ні з ким не ділячись.
Тоді ж і вирішила: в житті більше не буде такою «люблячою» і «гостинною» як її батьки.
А потім вона зустріла Олександра, вийшла за нього заміж і народила сина. До того моменту, як Михайлові виповнилося десять років, пара вже купила ділянку і навіть побудувала там підходящий для цілорічного проживання будинок.
– Це ж яка домина велика! – першим ділом прокоментували родичі з Маріїної лінії.
І дарма було пояснювати, що будинок збудований рівно по межі двох ділянок. Що технічно їхній родині належить половина цієї самої «громадини», а другу частину займає сім’я брата чоловіка.
У кожної половини будинку був свій вхід, комунікації, навіть адреси були різні.
Звісно, між ділянками залишили хвіртку для того, щоб швидко ходити один до одного в гості, але від цього якихось прав у однієї сім’ї на другу половину будинку не з’явилося.
Але деякі родичі пропускали цю інформацію повз вуха. Правда, до Катерини ніхто не наважувався з’явитися в гості, порушивши всі правила, встановлені Олександром і Марією в їхньому будинку.
Правила ці, насправді, були простими.
Марія охоче дозволяла нормальним, адекватним людям з числа родини, які приїжджали в їхнє місто в справах або просто на відпочинок, зупинятися в їх із Сашком домі.
Але тільки в кількості не більше трьох осіб (гостьова кімната була розрахована на три спальні місця) і максимум на два тижні.
Більшість родичів цілком задовольняв такий варіант.
Багато Маріїних ровесників навіть за своєю ініціативою, приїжджаючи, скидали гроші на продукти, щоб молоді батьки не годували зайві роти за свій рахунок.
Багато хто також допомагали по господарству по-дрібниці, а ще – не влаштовували з свого прибуття ціле шоу, мовляв, розважайте мене.
Багато, але не Катерина, яка ще чотири роки тому повідомила «радісну новину» про народження близнюків і про те, що вони всією дуже великою тепер сім’єю хочуть при нагоді відвідати Марію та її чоловіка.
У відповідь на це Катерині було сказано рішуче і чітке «ні».
Олександру не сподобалася ідея ділити будинок з настільки маленькими дітьми. Та й Міша навчався в школі з досить високим навантаженням, а тому – явно був би проти постійного галасу маленьких дітей за стінкою.
Катерину відповідь «прости, але ми всі тут не вмістимося», не задовольнила.
І якщо в попередні чотири роки вона лише докоряла Марії телефоном і розпускала серед родини плітки про жадібність і негостинність «забреханих» родичів, то зараз подзвонила і по факту повідомила, що вони всією сім’єю з шести осіб вирішили вшанувати своїм присутністю будинок Марії та Олександра.
Катерина, чоловік, троє дітей і, звісно, Катеринина мама – хай і нерідна по крові, але все ж тітка Марії, мабуть, прихоплена з собою як «важка артилерія».
І спочатку Марія намагалася пояснити двоюрідній сестрі, що ну немає у них місця для розміщення шести осіб. Максимум троє – більше просто не влізе.
Ну добре, четверо, якщо молодших дітей покласти на розкладне крісло з гостьової кімнати разом «вальтом».
Може бути, вмістилися б вп’ятьох, якби старшого сина батьки взяли спати до себе.
Але куди подіти Катеринину маму в такому розкладі, було взагалі неясно?
– Синочок твій дорогий міг би і на кухні на дивані поспати, – випалила тоді Катерина.
І Марію прямо передернуло – згадалося відразу, як вона сама ночувала на дивані в кухні, поки «шановні гості» з комфортом давили подушку на її улюбленій ліжку. Займали її кімнату, їли все найсмачніше, після чого сім’я до зарплати сиділа на макаронах, а ще…
Спогади не залишали до пізнього вечора.
Вже коли Марія сподівалася, що до родички дійде, що нав’язуватися недобре, по будинку рознеслася трель дверного дзвінка.
Потім ще раз, ще і ще.
В камеру домофону нахабно дивилася Катерина. Поряд стояв її чоловік і сонні, капризні діти.
Тітка про щось переговарювалася з таксистом, а Марія дивилася на це і все намагалася зрозуміти – на що саме розраховують небажані гості.
Пролунав дзвінок по телефону.
Мама. Ну хто б сумнівався.
– Марія, там Катерина стоїть під вашим домом, їм потрібно заплатити за таксі і розмістити всіх.
– Ні, мамо, ніхто в нашому будинку не розміститься, особливо ця родина. Не попередили про те, що приїдуть – раз, їх занадто багато – два, та й взагалі…
Розповідати про пропозицію виселити Мішу з його кімнати Марія не стала. Мама б не зрозуміла.
Вона і зараз не зрозуміла, почавши лаяти нерадиву доньку за те, що та не дотримується законів гостинності, що їй, мамі, соромно перед численними родичами…
– Краще би тобі переді мною було соромно, мам. І за вкрадені у мене цукерки, і за те, що ти постійно виводила мене з моєї кімнати, – зітхнула Марія і додала номер матері до чорного списку.
На час, звісно.
Через тиждень, коли мамин гнів вщухне, Марія знову спробує з нею поговорити. І вже тоді, якщо її кордони так і не навчаться поважати…
Олександр з усмішкою спостерігав за тим, що відбувається перед домофоном.
Ось відчайдушились родичі достукатися і додзвонитися, ось погрожувала відеоекрану кулаком Катерина, ось вся родина погрузилася в таксі і поїхала куди подалі.
Чи то готель або зйомну квартиру шукати, чи то перелічувати списки гостинних родичів. І Марії, і її чоловіку було все одно.
Головне – що тепер і Катерина, і всі інші, до кого ще не дійшло, зрозуміють: незваний гість гірше татарина, а правила, встановлені власниками квартири або будинку, потрібно дотримуватися, а не сподіватися, що вони постеляться килимком під твої ноги тільки тому, що «так прийнято».
Більше не прийнято. Не в їхній сім’ї. Не в їхньому домі. Не в їхньому житті.