Ще одна донька

**Щоденник**

Батько Соломії був на п’ятнадцять років старший за маму. Він завжди одягався строго, навіть трохи старомодно — штани, сорочка, піджак або светр. Жодних кросівок чи футболок. Він зовсім не був схожий на батьків її подруг. А Соня його просто обожнювала. Коли він приходив із роботи, вона бігла йому назустріч, а він підхоплював її на руки й питав, заглядаючи у вічі:

— Як пройшов день моєї принцеси?

Їй дуже подобалось, коли батько так її називав. Вона притискалася до нього і вдихала його запах — ні на що не схожий, найкращий у світі, запах щастя: одеколон, трохи цигарок і ще щось, чого вона не могла виразити словами.

— А я хіба не принцеса? — жартувала мама, надуваючи губи й вимагаючи своєї порції уваги. Батько одною рукою тримав Соню, а іншою обнімав маму, цілував у щоку й говорив:

— Ви дві — мої найулюбленіші принцеси.

І вони щодня грали в цю гру — поки Соня не підросла.

Тепер вона вже не бігла до батька з галасом і щенячою радістю, а спокійно говорила:

— Привіт, тату.

— Привіт, — відповідав він, вішаючи пальто на вішалку і чомусь не дивлячись на неї.

Соня й сама не хотіла, щоб він носив її на руках, як маленьку. Але чому він більше не дивиться їй у вічі? Чому не називає принцесою?

— Ти знову на роботі затримався? — спитала вона.

— Так. Робота в мене така, — він проводив рукою по волоссю й проходив у кімнату.

Соня відчувала, що він бреше. Ну, начальник майстерні з ремонту побутової техніки — це не така вже й важлива посада. Бували, звісно, клієнти, які просили терміново полагодити холодильник, але таких, щоб платили вдвічі більше, траплялося нечасто.

А останнім часом батько затримувався все частіше. І приходив додому без квітів. Навіть у вихідні кудись зникав на пару годин, а повертався задумливий і мовчазний. У всьому цьому Соня відчувала таємницю й брехню.

— Привіт. Як справи в школі? Мама вдома?

Він ставив звичні питання, але дивився кудись повз неї. Вона вже знала — він не чекає відповіді. І не відповідала.

Кажуть, жіноча інтуїція є навіть у дівчаток. І цією інтуїцією Соня розуміла: у їхній сім’ї щось відбувається. Не дарма ж у мами останнім часом червоніли очі. При Соні вони не сварились, але й не жартували, як колись. Говорили насилу.

І запах від батька був уже не той. Особливо в ті дні, коли він «затримувався на роботі». Він виглядав провинитим.

— Між людьми бувають періоди напруги й втоми. Але вони минають, якщо люблять одне одного, — неохоче сказала мама, коли Соня поділилась своїми підозрами.

— А якщо не люблять?

— Тоді розходяться. І намагаються бути щасливими з іншими. Та не завжди виходить.

— А ви з татом ще кохаєте одне одного?

— Ти задаєш занадто складні питання, — роздратовано відповіла мама.

Того літа вони так і не поїхали на море. Батько працював, а мама зАле згодом, коли Соня вже сама мала дитину, вона зрозуміла — справжнє щастя не в досконалих історіях, а в тому, щоб просто жити, пробачати та любити, незважаючи ні на що.