Що ти думаєш, чи є щось на тому світі? – запитав сусід по палаті, відірвавшись від смартфона.

– Як ти думаєш, на тому світі є щось? – запитав мене сусід по палаті, відриваючись від смартфона. Я мало не вдавився ранковим чаєм – за добу, що тут перебуваю, вперше почув його голос. Навіть своє ім’я він не потрудився назвати при знайомстві – лише мовчки кивнув, коли я представився, і знову заглибився у смартфон. На мої запитання він або мотав головою, що означало «ні», або ствердно кивав. Іноді просто дивився на мене здивованим поглядом, через що я відчував себе незручно, наче зачепив недоречну тему. Я вирішив, що його стан не дозволяє вести осмислену бесіду, та й виглядав він неважно. І раптом – заговорив!

Відставивши чашку з теплим чаєм вбік, я зібрався з думками:
– Двісті тисяч років існує людина розумна. І весь цей час вона не заперечує існування потойбічного світу, навпаки, усе земне життя готується до переходу до нього. Не на порожньому ж місці виникли ці вірування? Можливо щось є. Хай не в тому вигляді, що ми уявляємо собі, але – можливо…

Сусід зітхнув і знову втупився в екран смартфона. Сьогодні він не снідав – йому не можна. Сьогодні його оперують.
– Двісті тисяч років! – усміхнувся він. – Скільки ж людей за цей час пішло туди! І ніхто не повернувся.

Я невизначено знизав плечима – не хотілося занурюватися в нетрі теорії реінкарнації, поняття про сансару, тим більше що мої знання в цій області мізерні, а доводити щось у такому разі або спростовувати – так само легко, як і неможливо. Замість цього я приліг на ліжко й став прислухатися до звуків за дверима палати.

Онкологічне відділення обласної лікарні величезне – кілька корпусів, з’єднаних теплими переходами. Наша палата була на третьому поверсі нового будинку. Палати об’єднані в блоки – по дві в кожному, на блок – загальний коридорчик, холодильник, санвузол. Персонал лікарні турботливий, попереджувальний, але суворий у дотриманні лікарняного режиму. Здивувало наявність місця для куріння – невелика прибудова до одного з корпусів, обладнана потужною витяжною вентиляцією та лавками вздовж стін. Хоча захоплення хворих шкідливою звичкою не віталося, але й суворої заборони на відвідування цього приміщення не було.

«Правильне рішення!» – оцінив я, оскільки курці – народ, здебільшого незламний, і заборони їх навряд чи зупинять. За відсутності такого місця, вони таємно пихтіли б у відкриті вікна, у туалетах та інших затишних місцях, створюючи дискомфорт сусідам. Тепер же були задоволені всі – курці пихтіли на законних підставах, а некурці насолоджувалися чистим повітрям.

Щоб дістатися до «курилки», необхідно спуститися на другий поверх, пройти довгим переходом у сусідній корпус і спуститися сходами вниз. На другому поверсі нового корпусу завжди відчувається солодкуватий запах воскових свічок. На майданчику, в кутку стоять два великі підсвічники, начебто їх називають «кандила». На одному з них табличка «за здоров’я», на іншому – «за упокій». Свічки горять на обох…

«І це – теж правильно!» – думалося мені. Люди потрапляють сюди не з нежитем, усе набагато серйозніше. Де ще вірянам черпати сили для боротьби з недугою? Хто вселить надію на успішний кінець?

– А ти сам-то віруючий? – наче почувши мої думки, спитав сусід.

Я знову невизначено знизав плечима. Складне питання. Я, як і мої ровесники, завжди з іронією ставився до ідеалів комунізму, але зерна атеїстичного виховання все ж упали в душу. І хоч багато моїх ровесників, колишніх піонерів і комсомольців, орлята і гвардійці останніх п’ятирічок прийшли – таки до Бога, мене поки що вистачає лише на мовчазне прийняття їхнього вибору. Сам ще не готовий. Може пізніше…

– Зрозуміло! – усміхнувся сусід. – А я – хрещений. Але в церкві більше не був ніколи, і молитов не знаю. А це, мабуть, ще гірше, ніж не вірити. – Він помовчав. – А якщо по правді – то я думаю: – «Живи по-людському, не роби великого гріха – це і є праведне життя».

– Ну і як, – поцікавився я, – вдалося прожити праведно?

Той задумався, примружив очі й вимовив, наче шкодуючи:
– Ні. – Помовчав хвилинку. – Точно – ні!

«Що ж, якщо людина усвідомлює, що грішна, то це перший крок до покаяння, – подумав я, – а покаяння у православ’ї – шлях до спасіння душі. – Але не встиг поділитися цим із сусідом, той повернув в мою сторону екран смартфона:
– Це ж ти написав? – На екрані великими літерами виділялася назва тексту першого з моїх оповідань – «Усмішка вершителя доль». – Забив у пошуковик твоє ім’я та прізвище і ось – знайшов. – Пояснив він.

– Мій. – Кивнув я.

– Ти справді вважаєш, що коти – це наші провідники в інший світ?

– Хотілося б, щоб так і було, – кивнув я, – тим більше, що ніхто не довів зворотного. – Я очікував почути насмішку, єхидний сарказм, але натомість він із найсерйознішим виразом обличчя згідливо закивав:

– Так-так. А ще мені в дитинстві бабуся розповідала, що поки горить свічка, поставлена «за упокій душі», вогник свічки освітлює шлях тій самій душі. А якщо є ще хвостатий провідник, то він допоможе в дорозі, і навіть замолить за тебе слівце.

Він помовчав, згадуючи щось, і з усмішкою продовжив: – У мене теж був улюблений котик – Макс. Ми з ним дванадцять років – душа в душу. – Він почав розповідати про те, як підібрав його, бездомного, по дорозі з роботи, як лікував і бавив свого улюбленця, але розповідь раптово перервали:

– Хто з вас Каргінов Дмитро? – до палати бадьоро зайшла молода медсестра, штовхаючи перед собою візок. – Сідайте, вас уже чекають.

– Удачі, Дмитро! – встиг я хлопнути його по плечу й отримав у відповідь пильний погляд та ледь помітну усмішку…

Більше я його не бачив. Увечері до палати зайшла чергова медсестра й почала пакувати речі Дмитра в поліетиленовий мішок. На мій питальний погляд відповіла:

– Усе. Нема більше вашого сусіда…

Вона поспіхом вигрібла з прикроватної тумбочки побутову дрібницю й раптом завмерла, розглядаючи тонку воскову свічку.

– Залиште. – Несподівано для себе попросив я. – Родичам вона ні до чого.

– А вам для чого? – спитала вона.

– На всякий випадок, – проторохтів я й відчувши невпевненість аргументу, додав: – дорогу освітити.

– Немає в нього родичів. – Задумливо мовила медсестра. – Хоча… Це подбати про хворого, як правило, нікому, а прийняти спадщину – охочих завжди вдосталь…

Перед сном я, обережно прикривши двері палати, вирушив до «курилки». На майданчику другого поверху зупинився біля кандила з написом «за упокій». Поруч стояла жінка середніх років і дивилася на свічку, що горить «за здоров’я». Я запалив свічку, яку прихопив із собою, й акуратно вставив у гніздо. Полум’я невпевнено тремтіло, загрожуючи згаснути від ледве помітного протягу.

«Треба б помолитися за Дмитра, – мельнула думка. – Але чи варто це робити мені – нехристю?»

Дочекавшись, коли жінка, зітхнувши, намірилася піти, я звернувся до неї:

– Будь ласка, помоліться за душу новопреставленого Дмитра. – Вона уважно подивилася мені в очі і згідливо кивнула.

Повертався з «курилки» у напівпітьмі чергового освітлення. Проходячи повз горючі свічки, зупинився. Свічка Дмитра горіла рівно, впевнено, освітлюючи стіни та підлогу коридору, недалеко – на крок, або два.

«От і добре, – думав я, – означає – не в потемках блукати твоїй душі. Встигни знайти шлях і нехай тобі допоможе в цьому твій улюблений Макс, який зустрів тебе на межі світла і темряви…» Чомусь вірилось, що так і сталося, що не блукає його душа, а веде її Макс, піднявши хвіст трубою, і щохвилини озираючись на свого господаря.

А жовтий віск свічки під тремтливим пелюстком полум’я перетворювався в прозору краплину й стікав вниз…