Що ти робиш? Куди зібрався? А хто нам тепер готуватиме?

— Що це таке? Куди це ти зібралася? А хто нам готувати буде? — притих чоловік, побачивши, що робить Ганна після сварки з його матір’ю…

Ганна подивилася у вікно. Сіра природа, незважаючи на те, що була весна. В їхньому невеличкому містечку на півночі майже завжди похмуро. Мабуть, через це місцеві жителі здаються такими непривітними.

Ганна і сама помічала, що давно вже перестала усміхатися, а складка на лобі додавала їй зайвих років.

— Ма! Я пішла гуляти, — сказала її донька, Лада.

— Ага, — кивнула Ганна.

— Що “ага”? Дай грошей!

— А що, прогулянки тепер не безкоштовні? — зітхнула жінка.

— Мамо, які питання?! — почала дратуватися донька. — Мене взагалі-то чекають! Давай швидше! А чому так мало?

— На морозиво вистачить.

— Ну ти й скупа, — кинула Лада, але відповіді матері не почула, бо зникла за дверима.

От уже ж… — похитала головою Ганна, згадуючи, якою милою дівчинкою була Лада, поки не почався підлітковий вік.

— Ганю, я голодний! Ще довго?! — роздратовано крикнув чоловік, Андрій.

— Іди їж, — байдуже сказала вона, ставлячи на стіл тарілку.

— А принеси мені?

Ганна мало не випустила каструлю. Що він собі думає…

— Їдять на кухні, Андрію. Хочеш — їж, не хочеш… як знаєш. — сказала вона і сіла за стіл одна.

Через хвилин п’ятнадцять Андрій прийшов на кухню.

— Холодне… фу.

— Довше збирайся.

— Я тебе просив! Ніякої любові, ні трохи турботи! Тобі ж відомо, що я дивлюся футбол! — закидаючи в рот куряче стегно, мимрив Андрій. — Несмачно.

Ганна лише закотила очі. З цим футболом її чоловік був ніби інша людина. Ставки, атрибутика, дорогі квитки… пристрастився, хоча в молодості спортом не цікавився.

Так і не сівши за стіл, Андрій схопив пляшку для настрою, чіпси «від голоду» і повернувся до телевізора. А Ганна залишилася в кухні, прибирати брудний посуд.

Марно готувала. Ніхто не оцінив.

Вона страшенно втомилася після зміни, працювала старшою медсестрою в лікарні. До неї приходили зі своїми проблемами, роздратовані, хворі люди. Так і виходило — на роботі стрес, а вдома — не острівець тепла та затишку, а друга зміна. Подай-принеси-постарай-прибери.

— А є ще? — чоловік заглянув у холодильник за новою пляшкою. — А чому нема?

— Ти все випив! Я що, маю тобі ще й це купувати?! Мати совість, Андрію! — не витримала Ганна.

— Які ми ніжні… — фыркнув чоловік і образливо гримнув дверима, відправившись поповнювати «пивницю» для нового матчу.

Ганна вирішила лягти спати, бо наступного дня мала багато роботи. Але не могла заснути. Вона хвилювалася за доньку, де вона гуляє, з ким? Надворі вже стемніло, а Лади не було. Дзвонити їй вона боялася, бо донька починала на неї кричати.

— Ти соромиш мене перед друзями! Перестань мені дзвонити! — кричала Лада у трубку. Після таких розмов Ганна перестала їй дзвонити, втішаючи себе тим, що доньці днями виповнилося 18 років. Працювати вона не хотіла, вчитися також. Школу закінчила і взяла паузу, аби знайти себе.

Трохи задрімавши, Ганна почула радісні крики чоловіка. Мабуть, хтось забив гол. А потім він почав гучно обговорювати гру з сусідом, який випадково завітав і залишився. Потім сусід привів свою дівчину, і вони почали «вболівати» втрьох. А вночі прийшла Лада, гуркотіла тарілками, тупотіла та пішла спати. Тільки-но все затихло, і Ганна нарешті змогла заснути, як почав нявчати кіт, вимагаючи їжі.

— В цьому домі, крім мене, хтось може погодувати кота?! — розлючена та змучена від мігрені та безсоння, Ганна вискочила з кімнати. Їй хотілося, щоб її почули, але донька була у навушниках і тільки покрутила біля голови. А Андрій так і захропів перед телевізором з пляшкою в руках.

«Досить… як же мені все це набридло!» — подумала Ганна.

А наступного дня її розбудив дзвінок від свекрухи.

— Ганно, люба, ти ж пам’ятаєш, що пора розсаду садити? І в село треба б поїхати… прибратися.

— Пам’ятаю, — зітхнула Ганна.

— Тоді завтра і поїдемо.

Єдиний вихідний Ганна працювала на дачі, під керівництвом свекрухи.

— Що ти як мете? Треба віник тримати інакше! — сидячи на лавці, командувала вона.

— Мені майже п’ятдесят, Віра Іванівна, я вже розберусь… — наважилася відповісти свекрусі Ганна.

— Ось Андрій би…

— Де ваш Андрій? Чому він не приїхав? Не привіз рідну матір на дачу? Чому ми з вами в автобусі три години тряслися? А ви все про Андрія…

— Він втомлюється.

— А я? Думаєте, я не втомлююсь?

І тут почалося… Ганна пожалкувала, що не стрималася. Віра Іванівна була жінкою говіркою і любила справедливість. Ось тільки її справедливість була однобокою і до Ганни не стосувалася. Все життя Віра Іванівна тільки й робила, що боготворила Андрія, а Ганна була для неї робочою кобилою, яку вона милосердно терпіла.

Назад жінки їхали на різних кінцях автобуса. А наступного дня Віра Іванівна пожалілася синові на невістку, і той пішов на неї зі звинуваченнями.

— Як ти посміла на мою матір рота відкрити?! — гримнув Андрій. — Та якби не вона…

— Що? — скрестивши руки на грудях, спитала Ганна. Вона зрозуміла, що більше не хоче терпіти такого споживацького ставлення до себе.

— Та ти б так і працювала в поліклініці! — витягнув козир із рукава, нагадавши, що Віра Іванівна допомогла невістці влаштуватися на роботу в обласну лікарню. Там зарплата була вищою, звісно, але компенсувалася вона стресом і сивим волоссям. Тому Ганна кілька разів шкодувала, що пішла на поводу і проміняла спокійну місцеву поліклініку на лікарню. — Що ти це робиш? — притих чоловік, бачачи, що робить Ганна.

Те, що зробила Ганна, Андрій не міг навіть уявити!