Connect with us

З життя

Що відбувається? Куди ти? А хто тепер готуватиме?

Published

on

— Ти що це робиш? Куди зібралася? А хто нам готувати буде? — притих чоловік, побачивши, чим зайнята Антоніна після сварки з його матір’ю…

Антоніна глянула у вікно. Похмура сірість, хоча була рання весна. У їхньому маленькому містечку на заході України майже ніколи не було сонячних днів. Можливо, через це люди, які тут жили, були хмурими і недружніми.

Антоніна й сама дедалі частіше помічала, що зовсім перестала посміхатися, а зморшка на лобі, що завжди була похмурою, добавляла їй років.

— Ма, я пішла гуляти, — сказала її дочка, Ганна.

— Та йди, — відповіла Антоніна.

— Що значить та йди? Гроші дай.

— Невже тепер і за прогулянку платити потрібно? — зітхнула жінка.

— Ма! Ну що за питання?! — втрачала терпець дочка. — Мене вже чекають! Давай швидше! А чого так мало?

— На морозиво вистачить.

— Ну ти й скупа, — кинула Аня, але відповіді матері не почула, бо вже зникла за дверима.

Ну що ж… — похитала головою Антоніна, згадуючи, якою милою дівчинкою була Ганна, поки не почався перехідний вік.

— Тоню, я голодний! Довго ще?! — роздратовано закричав чоловік, Анатолій.

— Ходи, їж, — байдуже сказала вона, ставлячи на стіл тарілку.

— А принеси мені, а?

Антоніна ледве не випустила каструлю з рук. Що це ще таке…

— Їдять на кухні, Толю. Хочеш — їж, не хочеш… як хочеш. — сказала вона і сіла за стіл сама.

Через хвилин п’ятнадцять Толя прийшов на кухню.

— Холодне… фу.

— Довше збирайся.

— Я ж тебе просив! Ніякої любові, ні краплі турботи! Ти ж знаєш, що я дивлюся футбол! — на ходу закладаючи в рот курятину, сказав Толя. — Несмачно.

Антоніна лише закотила очі. З цим футболом її чоловік був не своїм. Ставки, атрибутика, дорогі квитки… пристрастився, хоча в молодості жодного інтересу до спорту не відчував.

Не сідаючи за стіл, Толя схопив пляшку для настрою, чипси «з голоду» і пішов назад до телевізора. А Тоня залишилася на кухні мити брудний посуд.

Даремно готувала. Ніхто не оцінив.

Вона страшенно стомилася після зміни, працювала старшою медсестрою в лікарні. До неї приходили зі своїми проблемами, роздратовані, хворі люди. Так і виходило — на роботі стрес, а вдома — не куточок тепла й затишку, а друга зміна. Подай-принеси-випери-прибери.

— А є ще? — чоловік поліз за новою пляшкою в холодильник. — А чому немає?

— Ти все випив! Я що, повинна тобі ще й це купувати?! Майте совість, Толя! — не витримала Антоніна.

— Які ми ніжні… — фыркнул чоловік і з образою грюкнув дверима, вирушивши поповнювати “підвали” для нового матчу.

Антоніна вирішила лягти спати, бо наступного дня було багато роботи. Але не могла заснути. Вона хвилювалася за доньку: де вона гуляє, з ким? За вікном уже зовсім стемніло, а Ганни все не було. Дзвонити їй вона соромилася, бо дочка починала кричати на неї.

— Ти мене перед друзями позориш! Перестань мені телефонувати! — гарчала Ганна в слухавку. Після таких розмов Тоня перестала їй дзвонити, заспокоюючи себе тим, що дочці нещодавно виповнилось 18 років. Працювати вона не хотіла, навчатися також. Школу закінчила і взяла паузу, щоб знайти себе.

Трішки задрімавши, Антоніна почула радісні крики чоловіка. Напевно, хтось забив гол. А потім він почав голосно обговорювати гру з сусідом, який випадково зайшов до них і залишився. Потім сусід привів свою подругу, і вони почали “вболівати” втрьох. А вночі прийшла Ганнуся, погриміла тарілками, потопала і пішла спати. А як тільки все затихло, і Тоня нарешті змогла заснути, закричав кіт, вимагаючи їжі.

— У цьому домі, крім мене, хтось може нагодувати кота?! — зла і змучена від мігрені й безсоння, Антоніна вискочила з кімнати. Їй хотілося, щоб її почули, але дочка була в навушниках і лише покрутила пальцем біля скроні. А Анатолій так і захропів перед телевізором з пляшкою в руках.

«Набридло… як же мені все це набридло!» — подумала Тоня.

А наступного дня її розбудив дзвінок від свекрухи.

— Антоніна, люба, ти ж пам’ятаєш, що час висаджувати розсаду? І до села треба б з’їздити… навести лад.

— Пам’ятаю, — зітхнула Тоня.

— Тоді завтра і поїдемо.

Єдиний вихідний Антоніна працювала на дачі під орудою свекрухи.

— Що це ти як мітеш?! Треба віник тримати інакше! — сидячи на лавочці, керувала вона.

— Мені майже п’ятдесят років, Віро Іванівно, я вже якось розберуся… — посміла відповісти свекрусі Тоня.

— Ось Толік би…

— Де ваш Толік? Чому ж він не приїхав? Не привіз рідну матір на дачу? Чого ми з вами на автобусі три години тряслися? А ви все Толік, Толік…

— Він втомлюється.

— А я? Думаєте, я не втомлююся?

І тут почалося… Антоніна пошкодувала, що не прикусила язик. Віра Іванівна була жінкою говіркою й люблячою справедливість. Тільки її справедливість була однобокою і до Тоні не відносилася. Все життя Віра Іванівна тільки і робила, що боготворила Толю, а Тоня була для неї робочою кобилою, яку вона милосердно терпіла.

Зворотно жінки їхали на різних кінцях автобуса. А наступного дня Віра Іванівна поскаржилася синові на невістку, і той пішов у рознос.

— Та як ти посміла на мою матір рот розкрити?! — гавкав Толя. — Та якби не вона…

— Що? — схрестивши руки на грудях, запитала Тоня. Вона зрозуміла, що більше не хоче терпіти таке споживацьке ставлення до себе.

— Та ти б так і працювала в поліклініці! — витягнув козир з рукава, нагадавши, що Віра Іванівна допомогла невістці влаштуватися працювати в обласній лікарні. Там зарплата була вищою, звичайно, але вона окупалася нервами й сивими волосинами. Тому Тоня кілька разів пошкодувала, що слухала поради та проміняла спокійну місцеву поліклініку на лікарню.

— Ти що це робиш? — притих чоловік, побачивши, чим зайнята Тоня.

Того, що зробила Тоня, Толя навіть уявити не міг!

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × чотири =

Також цікаво:

З життя21 хвилина ago

How Souls Find Warmth

Victor Randolph lifted the collar of his crisp white shirt and barked, Nora, the tie! He snatched the silk strip...

З життя28 хвилин ago

Look at her, off she goes to ‘run errands,’ chuckled a neighbour, softly enough to seem like a whisper, but loud enough to be heard.

Look at her, off to work again, whispered a neighbour, low enough to sound like a breath but loud enough...

З життя1 годину ago

Dear Mama, Just You Try to Say She’s Not Good Enough!” Aunt Ilenuța Remarked to the Wealthy Lady Dressed in Luxurious Fur.

I still recall that bustling Saturday market in the old square of Bath, as if it were yesterday. Stalls brimmed...

З життя1 годину ago

My Husband Lay in a Coma for a Week While I Cried by His Bedside—Then a Six-Year-Old Whispered, “I Feel Sorry for You, Lady… Whenever You Leave, He Throws a Party Here!”

June 3 I woke up to the empty echo of the flat, the kind of silence that feels heavy enough...

З життя2 години ago

Sasha’s Marvelous Miracle

I remember the little miracle that changed Ethels world. Ethel had been in the childrens home for a month now....

З життя2 години ago

God Rest His Soul: Are You the Widow of the Deceased? I’ve Got Something Important to Share That He Confided to Me on His Deathbed…

23October2025 Diary The rain was a soft mist over the old churchyard, and the black umbrellas swayed like raven wings...

З життя3 години ago

The Boy Awoke to His Mother’s Sighs

The boy wakes to his mothers groan. He leans over her bed. Mum, does it hurt? he asks. Matt, fetch...

З життя3 години ago

PLEASE LET ME GO, IF YOU WOULD BE SO KIND

Please let me go, the woman whispers, her voice trembling. Im not leaving this house. Its my home. Tears that...