Шокуюча драма в селі через родичку

Скандал у селі через родичку

“Як ти могла їх за поріг випхнути? Це ж твоя рідна тітка Ольга та двоюрідна сестра Мар’яна! Їм і так нелегко, Мар’яна розлучилася, сама сина виховує!” – голосила мама, Ганна Степанівна, мало не з плачем. А тепер ще й по селу пішов гомін, що я, Оксана, безсердечна, прогнала рідню на мороз. Сусіди перешіптуються, знайомі коситься, а мені вже аж нудно від усього цього. Та ж я не чудовисько, були ж причини їх попросити піти! Але хто мене послухає, коли в селі простіше засуджувати, ніж зрозуміти? Стомилась виправдовуватись, та мовчати більше не можу – треба розповісти, як усе було.

Почалося це місяць тому, коли тітка Ольга з Мар’яною та її сином Тарасиком завітали до нас. Мар’яна нещодавно кинула чоловіка, який, за її словами, був “не медовий пряник”. Залишилася вона сама з п’ятирічним хлопчиком, без роботи й без хати – їхню квартиру забрав колишній. Тітка Ольга, її мати, теж вирішила податися з міста в село, бо “у хаті їй тісно”. Подзвонили мені та попросилися перебувати в нас, доки не знайдуть, де влаштуватися. Я, звісно, не відмовила – ж таки рідні. Ми з чоловіком мешкаємо у просторій хаті, маємо двоє діток, та місце знайдеться. Думала, тиждень-другий перетримаються, і спокій. Як же я помилялася.

Від першого дня тітка Ольга почала себе вести, ніби то її двір. Переставляла меблі, бо “так сонце краще світить”, лізла до печі, дорікала моїм борщам: “Оксанко, ти що, без перцю вариш?” Терпіла, посміхалася, але в середині вже клекотіла. Мар’яна ж, замість шукати роботу чи помешкання, цілими днями сиділа в телефоні або нарікала, як їй важко. Її Тарасик, хлопчина хороший, та носився по хаті, немов вихор, ламав іграшки наших дітей, а Мар’яна лише плечима знизувала: “Він же дитина, що з нього взяти?” Пропонувала їй допомогу – пошукати роботу, посидіти з хлопчиком, поки вона на співбесідах. Та вона відповідала: “Оксано, не тисни, мені й так кепсько”.

За два тижні зрозуміла – вони не збираються вирушати. Тітка Ольга заявила, що хоче лишитися в селі назавжди, і почала натякати, щоб ми “зробили для них прибудову до хати”. Мар’яна підхопила: “Та воно ж, Оксано, вам же хата від батьків дісталася, а ми з Тарасиком що, під плотом житимемо?” Опантели! То що, тепер я маю їх годувати, бо вони “бідні родичі”? Ми з чоловіком роками працювали, щоб охайнувати цю хату, вирощували дітей, віддавали борги. А тепер маю ділити свій затишок із людьми, які навіть “дякую” не кажуть?

Намагалася поговорити по-доброму. Сказала: “Ольго, Мар’янко, ми раді допомогти, але вам треба шукати свій кут. Не можемо всі разом вічно мешкати”. Тітка Ольга сплеснула руками: “Оксано, ти що, нас на мороз виганяєш? Я ж твоя тітка!” Мар’яна заплакала, Тарасик занівчав, і я почувалася останньою лиходійкою. Та знала: якщо не покладу край, вони так і сидітимуть у нас на шиї. Зрештою дала їм тиждень, щоб знайшли помешкання, і запропонувала заплатити за перший місяць оренди. Та вони образилися та пішли до знайомих, кинувши мені: “Ще пошкодуєш, Оксано”.

І ось якТепер між рядами вишень нашого саду гуляє вітер, а в моєму серці лишився лише легкий присмак гіркоти, що з часом стає все слабшим.