Шикарний будинок і незвичайний подарунок: половик на новосілля від подруги.

Моя подруга з чоловіком кілька років тому збудували чудовий будинок і попросили мене подарувати їм килимок на новосілля. Ну, усі ж розуміють, що це таке? Довга плетена доріжка, виткана вручну з різнокольорових клаптиків, тепла та затишна стежка з дитинства в старість.

По дорозі до дачі у нас завжди стояли бабусі, що влаштовували “ринок”. Залежно від сезону, можна було купити пучок свіжої та хрумкої редиски, щойно висмикнутої з землі, або зв’язку моркви (люблю її досі), зелень, картоплю, різноманітні кабачки та великі гарбузи, скромні букети або величезні оберемки айстр чи гладіолусів. Соління, варення, ягоди, яблука і ще багато всього іншого.

Баба Марія ніколи не приходила до “великого ринку” вздовж дороги, торгувала у себе біля хатини, розклавши товар на старезному табуреті. Сама сиділа тут же, на лавці, притулившись до палісадника, затишно склавши руки на колінах, поряд завжди лежав пухкенький кіт, який завмирав і підіймав вуха щоразу, коли вона гладила його по голові.

У неї на парканчику були розвішані різнокольорові доріжки, круглі, як величезні млинці, та маленькі, щоб класти на стілець. Я зупинилася, вийшла з машини і пішла запитувати.

– Доброго дня! Ви продаєте килимки?
– Добридень, дитино, продаю, як же.
– А у вас є довгі? Мені потрібно 5 метрів.
– Як не бути. Тільки треба до хати зайти, подивишся та й відріжеш сама, бо мені важко самій. Як тебе звуть?
– Я Мила.
– Ой ти, Мила! У мене козу так звали. А я баба Марія, познайомились, значить. Ходімо.

Ми зайшли до хати. Будинок зовсім маленький, але світлий, чистий і якийсь чарівний, ніби з української казки. Піч, залізне ліжко з подушками горкою та “накиданкою”, в моєму дитинстві бабуся так завжди ліжка застеляла, ставила подушку під кутом і накривала, як наречену, мереживом.

Тим часом бабуся з печі витягнула великий рулон. Сама крихітна, цей рулон з неї зростом, а ваги й того більше. Ледь вдвох впоралися, витягли, розгорнули, а там краса!

– Бабо Маріє, по чому ви продаєте? Я хочу купити, чудовий, дуже гарний у вас килимок!
– Та, дитино, скільки не шкода. Це ж я зимою в’яжу, коли роботи нема. Що мені одній, город не саджу вже, старенька, онуки-праонуки виросли і не їздять, от чаю нап’юся та й сиджу, занять рукам шукаю. Мені вже майже 96 стукнуло, а я все сиджу…

– Бабо Маріє, та що ви?! Вам більше 80 не дати ніяк! Як же ви не боїтеся чужих впускати до хати? Раптом хтось образить?
– Я вже давно не боюся. Якщо комусь треба стару обікрасти, то знати, що йому нужніше, ніж мені. А моє зі мною залишиться, що люблю і пам’ятаю, того в мене не відняти.

Угода відбулася, купила я килимок і ще якихось її ягід, чи що. Не пам’ятаю вже. І було відчуття після зустрічі, після цієї хатини, ніби моя бабуся повернулася, обняла мене, а мені 5, і ми зараз будемо читати книгу і спати, а завтра нескінченне літо…

Декілька разів потім купувала у неї щось дріб’язкове, іноді привозила їй “гостинці”, чай з печивом, сир, булочки, цукерочки, різні дрібні радощі. Кожного літа, завжди, проїжджаючи повз будинок, виглядала її синю хустинку. Пару разів біля воріт стояла машина – діти або онуки приїжджали, мабуть.

Торік столітній табурет не виставляли жодного разу. А цього року на воротах повісили банер з телефоном і написом “ПРОДАЄТЬСЯ”.

Не зупинити, не загальмувати час. Баби Марії вже нема. Хата з блакитними віконницями та лавкою біля палісадника ще міцна і охайна, але вже дуже старенька, скоро продадуть її і, напевно, зрівняють із землею, збудують на її місці черговий супермаркет. Килимки викинуть чи роздадуть сусідам, у кращому випадку.

Як би так прожити, щоб після смерті добрим згадуватись людям, яким одного разу “килимок продала”? Боюсь, з мене путньої бабусі не вийде. Доведеться бути вічно молодою…