Сім’я верхнього сусіда: боротьба з труднощами та її наслідки.

У нашому під’їзді прямо над нами жив Вовчик. Його сім’я вважалася неблагополучною; батьки часто пили, а коли грошей на алкоголь не вистачало, батько зганяв зло на дружині та синові. Вовчик приходив до школи з синцями.

—Олексо, мене непокоїть твоє спілкування з цим хлопчиком, — мама кивнула на стелю.

—Так, що вже казати, — зітхнув батько, — що з нього виросте з такими батьками…

—А допомогти йому можна, мамо? — запитав я.

—Ти мій домашній Макаренко, — мама обняла мене за плечі, — чим же ми йому допоможемо…

На десятий день народження батьки подарували мені шахи. У складній дерев’яній скриньці лежали вишукані фігурки, покриті лаком. Тато показав, як вони ходять, пояснив суть гри і вручив книгу з етюдами Ботвинника.

Я зазвичай розкладав вправи на лавці у дворі.

—Це яка в тебе така гра, навчити можеш? — озвався за спиною Вовчик.

Я розповів йому все, що знав про шахи, і ми грали аж до пізнього вечора.

Вранці він знову чекав на мене на лавці; його обличчя і руки були в синцях і саднах.

Все літо ми з Вовчиком боролися на рівних.

—Сьогодні в мене день народження, — сказав Вовчик, — а мені ніколи нічого не дарують. Сьогодні вони знову нап’ються, — він зітхнув і кивнув у бік своїх вікон, — і тато знову почне бійку.

—Це тобі, — я простягнув Вовчику книгу з шаховими етюдами, — з нею можна грати без дошки — в голові, і я вітаю тебе з днем народження.

З несподіванки Вовчик махнув рукою і збив з перенісся простенькі пластмасові окуляри зі зламаною, але акуратно замотаною синьою ізоляційною стрічкою дужкою, шморгнув носом, злякано глянув на свої вікна, і його вологі очі з густими віями наповнилися сльозами. Він схлипнув, ніби збирався заплакати, нахилився, підняв з трави окуляри, потер скельця кінчиком сорочки і тремтячою рукою надів їх на ніс, а потім з ніяковою усмішкою прошепотів: «Отакої…», і сховав книгу за пазуху.

Потім він довго сидів на лавці і з сумом дивився на голі вікна своєї квартири, чекаючи, коли в них згасне лампочка, що висіла, як зміїна голова, на довгому дроті зі стелі.

Вранці біля нашого під’їзду стояли машини: швидка і міліцейська, а строга жінка в темному костюмі — мама назвала її соцпрацівницею — кудись вела наляканого Вовчика за руку; за плечима у нього був тонкий рюкзак, а іншою рукою він притискав до грудей книгу.

Тато сказав, що батьки Вовчика отруїлися самогоном.

Я закінчував школу, мав розряд з шахів і брав участь у міських шахових турнірах. На одному з змагань я з цікавістю спостерігав за сеансом одночасної гри. Довгов’язий хлопець в окулярах ходив уздовж столів із шахівницями і швидко пересував фігури. Біля однієї він ненадовго задумався, обережно зняв окуляри з круглими скельцями, примружив близорукі очі з пухнастими віями, потер рукою перенісся, потім усміхнувся і, сказавши: «Отакої…», поклав короля на бік, подякував суперникові за гру, потиснув йому руку і перейшов до сусіднього столика.

У ньому я впізнав Вовчика.

Ми обнялися, і він розповів мені про своє життя.

—Знаєш, того дня, коли побачив тебе з шахами, батьки збиралися на діло — винний кіоск грабувати, а я мав стояти на чатах, але загулявся і спізнився. Батько тоді побив мене сильно. Я досі його ненавиджу.

Мене тоді в дитбудинок відправили; там мене всі Мауглі називали — старші часто били, але я тільки ричав і кусався, а потім говорити перестав. Мене психіатру показували, лікувати намагалися, потім махнули рукою і забули. А я ні з ким говорити не хотів, так мені було легше жити, та й що з німого питати.

У моїй голові тоді поселилися шахи. На уявній дошці я розставляв дерев’яні фігури, і вони оживали! Офіцери махали шпагами, пішки мріяли стати королевами, а я був королем і чекав від усіх захисту, адже сам я міг лише крок вперед — назад, або вбік зробити, а в разі небезпеки за туру ховався. У реальному житті у мене й цього не було. Знаєш, Олексо, я коли з фігурами подумки розмовляв, про свої нещастя забував; тільки шахи і допомогли мені вижити.

Ще у мене ворог був — Сергій — із старшокласників.

Я навіть у їдальні алюмінієву ложку вкрав і заточку з неї зробив, думав як він до мене підійде, у живіт вдарю.

Якось я у завгоспа побачив шахівницю — простеньку — з складеного навпіл товстого картону і пластмасові фігурки в сірій коробці з відірваними кутами; завгосп сказав, що на такій сам Ботвинник грав, і віддав її мені.

Я розставив етюд і загулявся так, що про все забув, і не відразу помітив, як до мене Сергій підійшов. Я заточку в кишені намацав, дихати перестав, приготувався, а він раптом питає:

—Як фігури рухаються, розповісти можеш?

Я йому жестами гру пояснювати почав, а він злиться і не розуміє ніяк.

—Дурень ти, — каже, — недоумкуватий, нормальній людині толково пояснити не можеш, і гра у тебе дурна, для таких ідіотів, як ти.

Розізлив він тоді мене, і за шахи образливо стало; я кулаки стиснув, насупився, червоними плямами пішов і як закричу на нього:

—Ось ти, дурню тупий, що ж тут незрозумілого, у тебе просто мізків немає ані трішки.

За хвилину Сергій стояв в оціпенінні, а я від страху весь тремчу, а він раптом як засміється:

—Я психа ненормального від німоти вилікував, та ще й говорити навчив!

Після цього він став мене опікувати, — усміхнувся Вовчик, — але грати в шахи так і не навчився.

—Знаєш, Олексо, — Вовчик замовк, зняв окуляри, подихав на скельця, протер їх носовичком і, примруживши близорукі очі, сказав: — я коли супернику програвав, тебе завжди пригадував… як ти руку мені тиснув і як за гру дякував; багато чому я тоді у тебе навчився… отакої…