Connect with us

З життя

Скандал в селі через родичку

Published

on

Колишній скандал у селі через рідних

“Як ти могла їх за двері випровадити? Це ж твоя рідна тітка Оксана й двоюрідна сестра Мар’яна! Їм і без того важко, Мар’яна розлучилася, сама сина виховує!” – кричала мені матір, Ганна Семенівна, ледь не в сльозах. А тепер ще й по селу пішли плітки, що я, Софійка, безсердечна, прогнала рідню на мороз. Сусіди перешіптуються, знайомі коситься, а мені вже нудно від усього цього. Та я ж не чудовисько, в мене були підстави їх попросити піти! Та хто мене послухає, коли в селі легше засудити, ніж розібратися? Стомилась я боронитися, але мовчати вже не можу – треба розповісти, як усе було.

Почалося це місяць тому, коли тітка Оксана й Мар’яна з її сином Данилком приїхали до нас у гості. Мар’яна недавно розійшлася з чоловіком, який, за її словами, був “не мед”. Залишилася вона сама з п’ятирічним Данилком, без роботи й без хати – їхню квартиру забрав колишній. Тітка Оксана, її мати, теж вирішила переїхати з міста в село, бо “в хаті їй тісно”. Подзвонили мені й попросилися пожити у нас, поки не знайдуть, де оселитися. Я, звісно, не відмовила – рідня ж. Ми з чоловіком мешкаємо у великій хаті, у нас двоє своїх дітей, але місце знайдеться. Гадала, тиждень-другий поживуть, і справу з кінцем. Як же я помилилася.

Від першого дня тітка Оксана почала себе вести, ніби то її хата. Вона переставляла меблі, бо “так сонце краще світить”, лізла на кухню, критикувала мої борщі: “Софійко, ти що, без чебрецю вариш?” Я терпіла, усміхалася, але в середині вже кипіла. Мар’яна замість того щоб шукати роботу чи житло, цілими днями сиділа у телефоні або скаржилася, як їй важко. Її Данилко, звісно, хлопчик добрий, але носився по хаті, як вихор, ламав іграшки наших дітей, а Мар’яна лише плечима зводила: “Він же дитина, що з нього взяти?” Я пропонувала їй допомогу – пошукати вакансії, посидіти з Данилком, поки вона на співбесідах. Та вона відповідала: “Софійко, не тисни, мені й так не солодко”.

Через два тижні я зрозуміла – вони не збираються їхати. Тітка Оксана заявила, що хоче залишитися в селі назавжди, і почала натякати, що ми могли б “зробити їм прибудову до хати”. Мар’яна підтримала: “Так, Софійко, вам же хата дісталася від батьків, а ми з Данилком що, під плотом житимемо?” Я оніміла. Це що, тепер я повинна їх утримувати, бо вони “бідні родичі”? Ми з чоловіком роками працювали, щоб привести цю хату в лад, ростили дітей, платили за борги. А тепер я маю ділити свій простір з людьми, які навіть “спасибі” не кажуть?

Я намагалася поговорити з ними по-доброму. Сказала: “Оксано, Мар’яно, ми раді допомогти, але вам треба шукати своє місце. Не можемо ж ми вічно всі разом жити”. Тітка Оксана руками сплеснула: “Софійко, ти що, нас на вулицю виганяєш? Я ж твоя тітка!” Мар’яна заплакала, Данилко занив, і я почувалася останньою негідницею. Але я знала – якщо не поставлю крапку, вони так і сидітимуть у нас на шиї. Зрештою я дала їм тиждень, щоб знайти житло, і запропонувала заплатити за перший місяць оренди. Але вони образилися й поїхали до знайомих, кинувши мені: “Ти ще пошкодуєш, Софійко”.

І от тепер село гуде. Матір прийшла до мене в сльозах: “Софійко, як ти могла? Мар’яна сама, з дитиною, а ти їх випровадила!” Я намагалася пояснити, що не виганяла, а просила взяти відповідальність за своє життя. Але матір лише хитала головою: “По селу вже чутки пішли, що ти рідню не шкодуєш”. Сусідки перешіптуються, хтось навіть сказав, що я “собі на голову лихо накликала”. А мені болісно до сліз. Я ж не залізна, я допомагала, як могла! Але чому я повинна жертвувати своєю хатою, своїми нервами, щоб усім було зручно?

Я поговорила з чоловіком, він мене підтримав: “Софійко, ти права, ми не зобов’язані їх утримувати. Вони дорослі, нехай самі вирішують свои проблеми”. Але навіть його слова не знімають цей тягар. Я почуваюся винуватою, хоча й знаю, що вчинила правильно. Мар’яна могла б знайти роботу – у селі є вакансії, та й до міста недалеко. Тітка Оксана могла б повернутися до своєї хати чи хоча б не поводитися, як господиня в моїй оселі. Але вони обрали роль жертв, а я тепер – лиходійка.

Іноді я думаю: може, треба було ще потерпіти? Дати їм місяць, допомогти більше? Але потім згадую, як тітка Оксана викидала мої старі вази, бо вони їй “заважали”, і як Мар’яна навіть не вибачилася, коли Данилко розбив нашу ламА потім згадала, як Данилко підпалив ножем мою улюблену скатертину, і зрозуміла, що й досі не жалкую про свій вибір.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

одинадцять − 8 =

Також цікаво:

З життя34 хвилини ago

Відгукнулась на пропозицію

**Щоденниковий запис** Марія Степанівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко лягало на...

З життя2 години ago

Знайшла себе серед незнайомців

Олена стояла біля вікна й дивилась, як її донька Соломія завантажує останні коробки в авто. Дівчина метушилася, переставляла сумки, щось...

З життя5 години ago

Кохання без обіймів

**Любовь без права на близькість** Квітневий дощ стукав у вікно, коли Олена Миколаївна підвелася зі свого кабінетного крісла. Білий халат...

З життя5 години ago

Три доби в очікуванні дзвінка

Три дні без дзвінка Валентина Миколаївна вчетверте за ранок підійшла до телефону, зняла слухавку, прислухалася до гудка і поклала його...

З життя9 години ago

Непізнаний, але найближчий

**Чужий, але найближчий** — Галю Миколаївно, та ви що?! Так не можна! — голос Григорія Васильовича тремтів від обурення. —...

З життя11 години ago

Кохання на фоні ненависті

Кохання через ненависть Ганна Петрівна стояла біля вікна й дивилась, як її сусідка Оксана розвішує білизну у дворі. Кожен рух...

З життя15 години ago

Жінка без ідентичності

Давно це було, а досі згадується, як наче вчора… У передпокої Оксана підійшла до дзеркала, поправила коси, знову оглянула себе....

З життя16 години ago

Судові баталії з рідним сином і вигнання з дому

Оля прокинулася від гуркоту. Знову. Щось летіло, вдарялось, розбивалось. Годинник показував шосту ранку. Неділя, бісова. Єдиний день, коли можна було...