Скарби в саду: родинна драма серед природи

Ось історія, адаптована під український колорит:

Скарб у городі: родинна історія з Коломиї

Ганна Василівна щойно закінчила прибирати в хаті. Час було накривати на стіл. Учора вона зварила наваристий борщ — просто смаколик! Раптом із подвір’я почувся голосний крик. Жінка ледь не випустила черпак з рук, а серце їй тьохнуло від несподіванки.

— Бабуся! Дідусю! Ходіть швидше, я щось знайшов! — гукав онук Данилко.

Ганна Василівна та Тарас Іванович поквапилися у двір.
— Діду, дивись! — Данилко тримав у руках щось блискуче, очі йому горіли.
Але Ганну Василівну вразило інше.
— Данилку, ти коли встиг город перекопати? — здивувалася вона, оглядаючи акуратно розпушений ґрунт.
— Старався, — гордо відповів хлопчик. — Але подивіться, що я викопав!
Тарас Іванович поглянув на знахідку в руках онука й завмер, не вірячи очам.

Раніше того ранку Ганна Василівна говорила по телефону з донькою. Поклавши трубку, вона гукнула чоловіка:
— Таруне, до нас везуть онука!

Тарас Іванович відірвався від ноутбука, де розкладав пасьянс, і здивовано спитав:
— Якого онука?

У них було троє онуків. Перший, Богдан, уже закінчив коледж. Онука Софійка тільки-но отримала атестат і збиралася вступати на філологію. Батьки не нахваляться — цілеспрямована, завжди в книгах. Вона точно не приїде.

— Та якого ж, Тарасе, ніби не розумієш? — роздратувалася Ганна Василівна. — Хто у нас ледар і нероба? Старших ми виховали як треба, поки сили були. А цей Данилко — справжній роззява! П’ятий клас закінчив із трійками, сором! А ти все в карти граєш, отак дідусь!

— Що я можу? Кожен сам коваль своєї долі! — бурнув Тарас Іванович, повторюючи улюблену фразу.
— Так, але не зовсім. От приїде — подивимось, який він коваль! — рішуче сказала Ганна Василівна.
— Даремно ти погодилась, — воркнув дідусь. — Розпещений він, неслухняний. Молодший — от і носили його на руках. Що він тут робитиме? В телефон пильнуватиме, а ти йому страву варитимеш? У них у цьому віці апетит — тільки тримайся!

Тарас Іванович із явним небажанням закрив ноутбук.
— Піду тобі город копати, от що!
— Ой, ледачий твій город! — реготала Ганна Василівна. — Ці три клаптики землі під петрушку та моркву. І чого це мої грядки? Онук наш спільний, і турбота спільна!
— Нічого я не забув! — насупився Тарас Іванович. — Це ти забула, якою сама була в його віці. З ним і батьки не впораються, а ми тим паче!
— Телефон у нього, до речі, забрали, — додала Ганна Василівна.
— Ну от і біда! — зовсім засмутився дідусь і пішов у двір.

Ганна Василівна взялася готувати обід. Раптом двері з гуркотом відчинилися — повернувся чоловік.
— Чого так рано? — здивувалася вона, скидаючи нарізані овочі в бульйон.
— Дощ як із відра, Галю! Хоч у вікно подивись! — Тарас Іванович явно тішився, що спина болить, а копати під дощем не доведеться. — Усе в магазині купимо.
— Як твоя матір казала: «Дощик ледареві підмога», — посміхнулася Ганна Василівна.
— Хто тут ледар? — обурився Тарас Іванович. — Мене в ледачі записала? Оце да, Галю!
— Іди вже, не бурчи! Принеси із комори ковдру та подушку, онук незабаром приїде!

— Сидів би Данилко вдома з батьками, ну куди вони його посилають? — ворчав Тарас Іванович увесь вечір. — Кінець спокою, підкинули нам випробування на старість! Ми своє відпрацювали!

Зранку біля їхньої хати в Коломиї зупинився авто. З нього вийшов Данилко — насуплений, невдоволений. Правда, бабусі та дідусеві все ж усміхнувся, але одразу знову нахмурився:
— І що я тут робитиму?

— Ось саме — робити тут нічого, я теж так вважаю, — пробурмотів Тарас Іванович під ніс.

Але Данилко почув:
— Ти що, діду, не радий мені?
— А чому радіти? Вигляд у тебе кислий, користі від тебе нуль, самі клопоти!
— Мамо, ти чула, що дідусь сказав? — обернувся Данилко, але його мати, Олена, зупинила його:
— Тату, мамо, не звертайте уваги, вік уже такий. Гаразд, я їду, заберу Данила пізніше, тоді й побалакаємо. Мам, ось його телефон, якщо зовсім докучливий стане — віддаси. І не переймайся, їм усім нині треба по сто разів одне й те саме повторювати, — шепнула Олена і поїхала.

— Нікому ми не потрібні! — бурчав Тарас Іванович. — Скинула хлопця й помчала.
— Вони завжди такі, їм завжди неколи, — зітхнув Данилко, закинув рюкзак на плече й поплентався в хату.

— Таруне, може, сьогодні город перекопаєш? — попросила Ганна Василівна. — А то я нічого не посаджую.
— Галю, годі тобі з цим городом! Спина болить, хочеш, щоб яТарас Іванович лише мотнув головою, але вже через хвилину взяв лопату й пішов у двір, кряхтя: “Та вже гаразд, але тільки тому, що цей хлопчина вартий того, щоб йому допомогти.”