«Сказала “усе добре” — а потім ридала до світанку»

Мамо, ну що з тобою? Олеся торгнула матір за рукав. Чому мовчиш? Я ж питаю!

Усе добре, доню, Марія Іванівна витерла руки об фартух і відвернулася до вікна. Просто втомилася сьогодні.

Яка втома? Ти ж на пенсії! голос доньки звучав роздратовано. Я тобі вже півгодини розповідаю про переїзд, а ти ніби й не чуєш.

Чую, чую. Переїжджаєте в новий дім, молодці.

Олеся фуркнула й сіла за кухонний стіл, де стояли недоторкані чашки з остиглим чаєм.

Мамо, ну подивись на мене нарешті! Що трапилося?

Марія Іванівна повільно обернулася до доньки. В її очах грали непролиті сльози, але вона наполегливо їх стримувала.

Кажу ж, усе добре. Розказуй далі про свій дім.

Олеся уважно подивилася на матір. Щось було не так, але зрозуміти що саме вона не могла. Мати виглядала знесиленою, під очима запали темні кола.

Мамо, а де тато? Він ще не прийшов із саду?

Тато Марія Іванівна завагалася. Тато затримується. Справ багато там, на городі.

У грудні? здивувалася Олеся. Які справи в грудні на саду?

Ну сніг розчищати, хатину перевірити. Зима ж.

Донька нахмурилася. Батько ніколи не їздив на сад узимку. Говорив, що там робити нічого, тільки гроші на дорогу витрачати.

Мамо, подзвони татові. Нехай їде, мені з вами обома треба поговорити.

Не треба його турбувати, швидко відповіла Марія Іванівна. Він там зайнятий.

Чим зайнятий? Олеся дістала телефон. Зараз сама подзвоню.

Не треба! мати різко вихопила у неї трубку. Не дзвони йому, будь ласка.

Олеся остовпіла від такої реакції.

Мамо, що відбувається? Ви посварилися чи що?

Ми не сварилися. Усе добре, я ж кажу.

Яке там «усе добре»! вибухнула Олеся. Ти сидиш бліда, як стіна, очі червоні, тата немає вдома, а ти твердиш «усе добре»!

Марія Іванівна міцно стиснула губи й знову відвернулася до вікна. За шибкою кружляли великі сніжинки, вкриваючи двір білою ковдрою.

Хочеш свіжого чаю? спитала вона, змінюючи тему. Цей уже остиг.

Не хочу чаю! Хочу правди!

Олеся встала зі столу й підійшла до матері впритул.

Мамо, я твоя донька. Якщо щось сталось, я маю знати. Де тато?

Марія Іванівна заплющила очі. У грудях все стиснулося від болю, який вона носила в собі вже тиждень. Тиждень мовчання, непромовленості, удавання.

Тато почала вона й змовкла.

Що з татом? Олеся схопила матір за плечі. Мамо, ти мене лякаєш!

З татом усе гаразд. Він здоровий.

То де він?

Довга пауза повисла між ними. Марія Іванівна дивилася в підлогу, перебираючи край фартуха.

У Тетяни, видихнула вона нарешті.

У якої Тетяни?

У Тетяни Степанівни. З сусіднього підїзду.

Олеся розгублено кліпнула.

Не розумію. Що він там робить?

Живе, тихо сказала Марія Іванівна.

Слово впало між ними, як камінь у воду, розходячись колами розуміння.

Як живе? перепитала Олеся.

Переїхав до неї. Тиждень тому. Сказав, що більше не може зі мною, що кохає її.

Донька опустилася на стілець, наче підкошена.

Мамо Це правда?

Правда.

А ти мені кажеш «усе добре»?

Марія Іванівна нарешті обернулася до доньки. Її обличчя було мокрим від сліз, які вона вже не могла стримувати.

А що я мала сказати? Що твій батько, з яким ми прожили тридцять вісім років, кинув мене заради сусідки? Що я тепер нікому не потрібна стара?

Мамо Олеся схопилася й обняла матір. Чому ти мені не сказала одразу?

Не хотіла засмучувати. У тебе переїзд, діти, робота. Нащо тобі мої проблеми?

Які діти? Мої діти вже дорослі! А ти моя мати, і твої проблеми це мої проблеми!

Марія Іванівна схлипнула й притулилася до доньки.

Олесю, мені так боляче. Я не знаю, що робити. Як жити далі.

Розкажи мені все. Від самого початку.

Вони сіли поруч на диван. Марія Іванівна витерла очі хусткою й почала розповідати.

Почалося все місяці три тому. Тато став часто затримуватися, казав, що справи різні. Потім став байдужим. Раніше ж він завжди цікавився, як справи, що готую на вечерю. А тепер мовчить, телевізор дивиться або в телефоні копається.

Олеся слухала, не перебиваючи.

Я спочатку подумала, що просто втомився. На роботі в нього аврал був, новий проект. Але потім помітила, що він став за собою більше доглядати. Сорочки нові купив, одеколоном почав користуватися. А вдома ходить похмурий.

І ти нічого не підозрювала?

Підозрювала, звісно. Але думала, може, мені здається. Ми ж стільки років разом, діти, онуки скоро будуть