Схопи свій шанс!

Упустиш свій шанс

Півроку тому вмерла стара сусідка Оленки. Її чоловік лишився сам. Він зів’яв, згорбився, ніби непосильний тягар журби пригнув його до землі. Ледве виходив із хати. Сусіди жаліли його. Хто юшки миску принесе, хто до крамниці сбігає, купить йому провізії.

Був він трохи глухуватий і забудькуватий. Сяде до телевізора, звук на всю потужність, а чайник на плиті забуде. Одного разу мало не стався пожежа, і сам ледь не задихнувся. З того часу Оленка тримала у себе запасний ключ від його хати.

Якось приїхав син і забрав батька до себе, а хату виставив на продаж. Сусіди раділи — не діло старому помирати самотньому, коли діти живі.

А через три тижні у помешканні з’явився новий господар. Про це одразу дізнався увесь будинок, бо прийшли робітники й почали робити ремонт. Цілими днями з хати виносили сміття, почорнілу від часу сантехніку, старі меблі. Потім щось довбали, стукали, дриль гудів безперервно. Які нерви таке витримають? Оленка ж живе за стіною.

З роботи додому йти не хотілося. Шум і гам зустрічали ще на сходах. Терпіла, терпіла, та й пішла до сусіда. Двері відчинив чоловік, весь у пилу й фарбі.

— Ви господар помешкання? Ще довго шумітимете? Силу нема витримувати, голова розколюється, — сердито сказала вона.

— Пробачте, сусідко, але мені наказали швидше закінчити ремонт. Ще два дні пошумимо, а потім обробкою займемося, шуму менше буде.

— Два дні? — Оленка навіть не знайшлась, що відповісти.

З-за зачинених дверей знову почувся гуркіт дрилі. Оленка вийшла на вулицю. Тут шум менш чутний.

— Що, допік сусід? — запитала одна із жінок, що сиділи на лавці біля під’їзду.

— А ви його бачили? — у свою чергу запитала Оленка.

— Бачили. На вигляд гарний чоловік, — заговорили сусідки наперебій. — Одягнений добре, дорого, одколоном смашно пахне. Вродливий, ввічливий, вітається.

— У нашому будинку оселився чудовий сусід, — фальшиво заспівала беззуба тітка Марія.

Решта жінок засміялися, демонструючи Оленці рідкі зуби з металевими коронками та знімні протези.

— Краще б він на сопілці чи скрипці грав, — буркнула Оленка.

— А ти ходила до нього?

— Ходила. Та що з того? Робітники там, а з них і спитати не можна.

— А ти, Оленко, придивіться до господаря хати. Чоловік як треба. Скільки ще будеш сама? Ти ж молода, народити встигнеш. І грошей у нього багато, на розкішній іномарці приїжджає.

— Піду я до крамниці, — Оленка пішла геть, намагаючись не прислухатися до розмов за спиною.

Чоловік її помер через два роки після весілля. Дитину встигла народити. Тринадцять років вона сама.

«Мабуть, господар хати приїжджає, коли я на роботі. Скаржитися даремно. Ремонт таки робити треба. Хата у старих була дуже запущена. Нічого, я йому теж влаштую, тільки нехай ремонт закінчить і приїде жити», — думала Оленка, обходячи калюжу.

Через два дні вони з господарем хати все ж зустрілися. Оленка йшла з роботи з одним бажанням — швидше лягти. День видався важкий, навіть їсти не хотілося. Підійшла до під’їзду, а двері перед нею самі відчинилися.

Оленка побачила поруч із собою молодого чоловіка. Він усміхнувся їй у всі свої тридцять два зуби. Вона одразу зрозуміла, що це і є новий власник помешкання старих. Його усмішка здалася їй нахабною, а погляд — гордим.

— Дякую, — сухо сказала вона і зайшла.

Двері за нею зачинилися. За спиною, у напівтемному просторі під’їзду, почулися кроки. Серце тривожно забилося. Подолавши страх, Оленка зупинилася й оглянулася. За нею йшов новий сусід.

— Проходьте вперед. Не люблю, коли мені в спину дихають, — сказала вона роздратовано, намагаючись не показати, що боїться.

Сусід обійшов її й став підніматися сходами. Дім старий, у центрі міста, помешкання з великими кімнатами й високими стелями. У покупців вони були в пошані.

Коли Оленка піднялася на четвертий поверх, сусід стояв біля своїх дверей.

— Значить, ви моя сусідка? Будемо знайомі. Робітники казали, що ви приходили, сварилися.

— Не сварилася, а попросила тихіше працювати. Живемо як на будові. Ви ремонт у помешканні робите, а увесь будинок страждає, — сказала Оленка, шукаючи ключ у торбинці.

— ВинСусід мовчки посміхнувся, зробив крок уперед — і раптом у повітрі закружляли квіткові пелюстки, немов у казковому сні, а Оленка відчула, як щось тепле і давно забуте розливається у грудях.