З життя
Собачий лай за домами усилился с 4 до 5 утра.
Десь о четвертій ранку за будинками загавкав пес. До п’ятої його лай став ще голоснішим. Люди прокидалися на роботу, слухаючи цей істеричний гавкіт із досадою. Близько п’ятої з півгодиною з дворів потягнулися до роботи мешканівці.
Першими, хто вийшов за ворота, були чоловік і жінка — мабуть, подружжя. Вони вирішили таки подивитися, що за собака так голосить усю ніч. Пройшовши трохи у бік гаражів, вони побачили її. Вона все ще гавкала, мордою повернувшись до будинків. А позаду неї на землі лежав чоловік. Подружжя кинулося до собаки. Було зрозуміло — вона кликала людей.
Але чим ближче вони підходили, тим агресивнішим ставав її лай. То була вівчарка — серйозна тварина. Близько не підійдеш. Жінка запропонувала викликати швидку.
Швидка приїхала за мить. Двоє медпрацівників вийшли з машини. Жінка, дзвонячи, попередила їх, що собака не підпускає. Коли вони рушили до потерпілого, вона ще раз нагадала. Але пес раптом замовк, лише побачивши швидку. Він підійшов до господаря й сів поряд.
Медики наблизилися. Вівчарка сиділа нерухомо.
— Що робитимемо?
— Здається, розумна, підпустила. Я підійду. Якщо що — балончиком.
Лікар акуратно поставив ящик з ліками, присів біля чоловіка, поглядаючи на пса. Той мовчки спостерігав.
Пульс був, але слабкий. Чоловік, літ 35, велика втрата крові. Поранення в груди. Один із медиків відкрив аптечку, швидко зробив перев’язку, інший набрав два шприци й зробив укол. Собака пильно стежила.
До цього часу вже зібралася юрба вічно цікавих. Але стояли вони за кілька метрів — ніхто не наважився підійти ближче.
Один із медиків приніс ноші. Вони обережно поклали потерпілого, завантажили в машину. Пса взяти не могли. Він дивився на них, вони — на нього. Але інструкції… Та й що далі?
Швидка повільно рушила по нерівній дорозі. Вівчарка бігла поруч…
До лікарні було недалеко. Весь шлях пес то відставав, то наздоганяв машину. Біля шлагбауму швидка зупинилася. Охоронці підняли перешкоду, машина заїхала на територію. Водій сказав одному з них:
— У нас чоловік з пораненням. Це його собака.
— Я зрозумів, але що я можу зробити? — глянувши на пса, охоронець зашипів: — Ану стій! Фу! Не можна! Сиди!
Цей набір команд трохи збив вівчарку з пантелику. Але вона зупинилася, сіла перед шлагбаумом і лише поглядом провела машину.
Просидівши годину в очікуванні, пес ліг ближче до паркану, щоб не заважати машинам. Охоронці спочатку стежили, щоб він не прокрався всередину. Але потім, зрозумівши, що він чекатиме тут, лише час від часу поглядали в його бік.
— Що робитимемо?
— Нічого, а що пропонуєш?
— Він же невідомо скільки тут лежатиме.
— Хто його знає? Може, полежить і піде.
— Та ні… Розумний ж. Невже чекатиме?
— А скільки? Якщо там погано, то й не дочекається.
— От лихо… Може, йому хоч поїсти дати?
— Га! Годі його тут приваблювати, а то ще звільнять.
— Ну і що робити?
— Нічого. Подивимося, може, сам піде. А якщо ні — тоді й вирішуватимемо.
_________________________
Настав ранок. Вівчарка так і лежала біля в’їзду. Охорона змінювалася. Тим, хто приходив на знаряд, пояснювали ситуацію. Один із тих, хто змінився, сказав:
— Піду, дізнаюся, що з чоловіком. Поясню, щоб випадково відлов не викликали. А то… Нехай по камерах подивляться… Та й можу йому щось поїсти принести…
— Не годують тут!
— Та ну, нехай під парканом здохне!
Пес уважно дивився на тих, хто про нього говорив.
Минуло сорок хвилин. Охоронець повернувся.
— Ну що? Як там із ним?
— Прооперували. У реанімації. Кажуть, більш-менш. Ось, у їдальні забрав залишки… — чоловік приніс у пластиковій мисці котлету, сосиску, а в глибокій — води.
— Але тут годувати не можна… Іди сюди, — покликав він пса, ставлячи миски під дерево біля дороги.
Вівчарка пильно дивилася на нього, не рухаючись з місця.
— Іди, їж. Хоч води попий. Бери! Можна! — чоловік намагався згадати команди.
Пес підвівся, але не йшов. Видно було, що він вагається. Дивився на людину, на миски, на шлагбаум. І знову сів.
— Ну, як хочеш, — охоронець відійшов від дерева.
Собака повільно піднялася, підійшла до води, понюхала й почала жадібно лакати.
_________________________
Минув тиждень. Господаря цієї розумної собаки вже два дні тому перевели до палати. Він поступово одужував. Запитати про пса було ні в кого. І від цього було сумно.
Вони жили удвох після того, як він пішов у запас через поранення. Разом служили, разом пішли на цивільку. Він дуже сподівався, що така розумна собака не пропаде.
Тим часом вівчарка перемістилася від паркану до дерев. Звідти було— Ну як же без тебе, друже? — прошепотів Олексій, гладячи Альму по голові, коли їх нарешті возз’єднали.
“My Wife’s Mum Is Loaded—We’ll Never Need to Work!” My Friend Tom Was Sure His Rich Mother-in-Law Would Provide Forever, But Life Had Other Plans
Mate, let me tell you a story about my friend, James. Hes always been the type to look for an...
I Lost the Will to Help My Mother-in-Law After Discovering What She Did—But I Also Can’t Bring Myself to Leave Her Alone
I lost the urge to help my mother-in-law when I found out what shed done. But I cant just leave...
“We Really Should Have Prepared for the Baby’s Arrival Sooner! – My Unforgettable Hospital Discharge: My Husband Left Everything Till the Last Minute, the House Was a Mess, and Nothing Was Ready for Our Newborn—Should I Blame Him, My Family, or Myself?”
You should have got everything ready for the baby sooner! My leaving the hospital was rather unusual. My husband was...
“I Don’t Want to Be a Mum! I Want to Go Out!” – My Daughter’s Confession That Shook Our Family My daughter became pregnant at 15 and kept it a secret for months. My husband and I only found out when she was five months along—abortion wasn’t an option. We never learned who the baby’s father was; she barely remembered his age. We were devastated, but our daughter insisted she wanted to be a mum. I knew she didn’t understand what that meant. After a difficult birth, she quickly lost interest in her son, leaving me to care for both of them. When I begged her for help, she replied, “You love him, so adopt him! I’ll be his sister—I want to go out, have fun with my friends, go clubbing!” We feared postnatal depression, but it turned out she simply felt no maternal bond. We eventually became our grandson’s guardians as our daughter grew distant, leaving at night and ignoring her child. For years, nothing changed—until, suddenly, everything did. Our grandson thrived, and one day his mother’s heart melted. She became a devoted mum, cherishing every moment and declaring, “I’m so happy I have a son—he’s the most precious thing in my life!” At last, our family found peace and happiness.
“I don’t want to be a mum! I want to move out!” my daughter tells me. My daughter fell pregnant...
This Is Exactly What I Did When I Found Two Cruise Vouchers in My Husband’s Pocket—One of Them Was in Another Woman’s Name
Honestly, you wont believe what happened. So, this is what I did when I found two vouchers for a sea...
I Paid the Price for My Son’s Happiness: How I Chose and Won the Perfect Daughter-in-Law for My Beloved Son
I paid for my sons happiness For a long time, I wrestled with the thought, but eventually decided I would...
For About an Hour, I Watched Two Soon-to-Be Parents—Barely Out of Sixth Form—at the Gynaecologist’s Waiting Room Recently, I had an appointment with my gynaecologist. As usual, there was a queue and the doctor was running late. Behind me stood a heavily pregnant girl, about eighteen, accompanied by the soon-to-be dad of the same age. These “parents” paid no mind to the queue and acted as they fancied. The father was loudly giggling up and down the corridor because he was having a son: – Isn’t it brilliant, it’s a boy? Heeeeeeeeeeee… He said this about ten times, then suddenly realised: – Oh, we haven’t named him yet! Let’s name him after one of the doctors! He paced the hallway, reading off doctors’ names and making comments on each. On completing his ’rounds’, he plopped down next to the girl, still giggling. An elderly woman passing by politely asked him: – Young man, would you please calm yourself? The lad looked at her, baffled, and replied: – Granny’s pregnant too! Hoo-ha-ha-ha… His girlfriend giggled softly, both of them with equally vacant expressions. With some effort, I managed not to start an argument with the pregnant girl. Next, the soon-to-be dad launched into a new topic—food. – I’m famished! Ya-ya-ya-ya-ya… – I’m hungry, and it’ll be another half hour in this queue… – Let’s go get sausage rolls! We’ll come back after! – I don’t want sausage rolls. – You’ve become so picky! Hoo-ha-ha-ha… Everyone’s head was pounding from listening to them, but thank goodness, the pair finally left—I don’t know if they went for sausage rolls or pasties, but that was irrelevant. The important part was that they were gone. With horror, I thought about what kind of upbringing their child would get. Chances are, that child will turn out just as poorly raised. Maybe the grandparents will step in, but if they raised these two, I doubt things will be any different with the grandchild.
For nearly an hour, I watched the soon-to-be parents, both barely out of sixth form. Not long ago, I had...
I Used to Accuse My Husband of Living in My House—One Weekend He Packed His Bags and Left
I gave my husband an earful, accusing him of living in my flat. One weekend, he quietly packed his bags...