Сьогодні я зібрала всю свою сміливість, подивилась їм в очі і промовила:

Ще недавно я зібрала усі свої сили, дивлячись у вічі свекрусі, Ганні Степанівні, та чоловікові, Івану, і сказала просто: “Вашої ноги більше не буде в нашому домі. Хочете любити та бачити внучку Оленку — треба було думати перед тим, як таке влаштовувати”. Я намагалася говорити ввічливо, але твердо, щоб вони зрозуміли: це не пусті слова. Після всього, що наробила свекруха, я більше не збираюсь терпіти її в нашому житті. І чесно кажучи, мені навіть полегшало, коли я це вимовила. Годі мовчати та ковтати образи заради “миру в родині”.

Все почалося кілька місяців тому, але, якщо заглибитися, проблеми з Ганною Степанівною тяглися роками. Коли я лише вийшла заміж за Івана, вона здавалася мені просто жінкою з характером. Любить покомандувати, понарікати, але хто зі свекрух не такий? Я намагалася бути терплячою, шанувала її як матір чоловіка, навіть прислухалася до її порад. Але з часом вона почала втручатися у все: як я готую, як виховую Оленку, як ми з Іваном витрачаємо гроші. Кожен її візит перетворювався на перевірку. “Катерино, чому у тебе пил на полицях? А Оленка чому без шапки гуляє? А це що за борщ, ти так чоловіка годуєш?” — і так без кінця.

Я мовчала, бо не хотіла сварок. Іван теж просив: “Катю, потерпи, вона ж мама, хоче як краще”. Але “як краще” у Ганни Степанівни означало критикувати мене при кожній нагоді. А потім вона переступила всі межі. Місяць тому я дізналася, що вона подала скаргу до органів опіки, стверджуючи, що я “погано виховую” Оленку. Мовляв, дитина у мене “занедбана”, у домі безлад, а я сама “не справляюся як мати”. Це після того, як я сім років живу для своєї доньки, не сплю вночі, коли вона хворіє, воджу її на гуртки, читаю їй казки! І ось ця жінка, яка приходить до нас раз на місяць, вирішила, що має право таке заявити?

Коли я дізналася про скаргу, була у шоці. Подзвонила в опіку, пояснила ситуацію, і, слава Богу, вони швидко зрозуміли, що це дурниця. Але сам факт! Вона хотіла виставити мене поганою матір’ю, щоб, як вона потім сказала, “забрати Оленку до себе на виховання”. Це що, вона збиралася відібрати в мене доньку? Я намагалася поговорити з нею, але Ганна Степанівна лише фыркнула: “Я для внучки стараюся, а ти, Катерино, невдячна”. Іван, замість того щоб її зупинити, лише промовив: “Мамо, ну не треба так, але ти ж для Оленки хотіла добра”. Добра? Це добро — лізти в нашу родину і руйнувати моє життя?

Після цього я довго думала, що робити. Хотіла просто перестати пускати її в дім, але розуміла, що без розмови не обійдеться. Оленка любить бабусю, і я не хотіла позбавляти її спілкування, але й терпіти таке більше не могла. Ще вчора, коли Ганна Степанівна знову прийшла “відвідати внучку”, я наважилася. Покликала її й Івана на кухню й сказала все, що накипіло. “Ганно Степанівно, — почала я, — ви переступили всі межі. Ваші скарги, ваші спроби вчити мене жити — це кінець. Ви більше не будете приходити до нас, поки не перепросите й не почнете поважати нашу родину. А ти, Ваню, якщо не можеш захистити мене й Оленку, подумай, на чиєму ти боці”.

Свекруха почервоніла. “Як ти смієш? — закричала вона. — Я для Оленки все роблю, а ти мені забороняєш її бачити?” Я спокійно відповіла: “Ви самі це зробили, коли подали скаргу. Хочете бачити Оленку — поважайте мене як матір”. Іван сидів мовчки, лише похитував головою. Потім вимовив: “Катю, може, не треба так різко?” Але я вже не могла зупинитися. “Різко? — перепитала я. — А лізти в наше життя, писати доноси — це не різко?” Ганна Степанівна схопилася й вийшла, грюкнувши дверима. Іван дивився на мене, наче на чужу, але я відчувала: я права.

Тепер я не знаю, що буде далі. Оленка поки що не розуміє, чому бабуся не приходить, і це розриває мені серце. Я пояснила їй, що бабуся трохи “посварилася” з нами, але ми все одно її любимо. Але я не відступлю. Я не хочу, щоб моя донька росла в атмосфері, де її матір принижують. Іван, схоже, починає щось усвідомлювати. Ввечері він сказав: “Катю, я поговорю з мамою, вона зайшла далеко”. Але я поки не вірю, що він зможе її вгамувати. Ганна Степанівна — не з тих, хто визнає свої помилки.

Я готуюся до того, що це може бути довга війна. Може, вона знову почне свої інтриги, тиснутиме на Івана чи намагатиметься маніпулювати через Оленку. Але я вже не та наївна невістка, що мовчала заради пристойності. Я мати, дружина, жінка, і я захищаю свою родину. Якщо Ганна Степанівна хоче бути частиною нашого життя, їй доведеться навчитися поважати мої межі. А якщо ні — це її вибір.

Поки що я намагаюся зосередитися на доброму. Оленка малює мені малюнки, ми разом печемо палянички, і я бачу, як вонаНаступного дня Іван вийшов з дому з сумним поглядом, обіцяючи владнати все, але я вже знала — справжній мир буде тільки тоді, коли Ганна Степанівна навчиться поважати наш дім.