Сонце після дощу: світло надії та відродження

Сонце після дощу

Олесю, заходь. Я в льоху була, тобі картоплі набрала.

Олеся повернула до подвір’я сусідки.

Ой, дякую, тітко Марічко, обовязково віддам.

З чого віддаси? Ой, лишко моє. Віддасть вона Треба було раніше думати, коли дітей народжувала. Тарас ніколи не був справжнім чоловіком.

Олеся проковтнула образливі слова, бо знала до зарплати ще тиждень, а на одному молоці довго не протримаєшся. Якби вона одна, але ж дома чекали троє діток. Тарас, про який казала сусідка, був її чоловіком, тепер колишнім, бо торік дізнався, що держава за трьох дітей ні машини, ні квартири не дасть, швиденько зібрав речі й заявив, що в такій злидні жити не хоче. Олеся тоді якраз мила посуд і навіть тарілку впустила.

Тарасе, ти що це кажеш? Ти ж чоловік. Піди на нормальну роботу, де добре платять, і злиднів не буде. Це ж твої діти. Ти завжди казав, що хочеш багато дітей.

Хотів, але ж не знав, що держава так плює на багатодітних. А працювати в пустоту нема сенсу, відповів Тарас.

Олеся опустила руки.

Тарасе, а як же ми? Як я сама впораюся?

Олесю, я не знаю. Чому ти не наполягла, що нам достатньо й одного? Ти ж жінка, мала розуміти.

Олеся не встигла відповісти Тарас вискочив із хати й майже побіг до зупинки. Сльози набігли на очі, але вона побачила три пари дитячих оченят. Сашко був старшим, цього року до школи. Михайликові лише пять, а їхня зірочка Оксанка два. Олеся пересилила себе, посміхнулась.

Ну, хто за млинці?

Дітвора радісно захвилювала, і лише Сашко ввечері запитав:

Мам, а тато більше не повернеться?

Олеся хотіла щось вигадати, але потім просто сказала:

Ні, сину

Хлопчик трохи посопів, а потім додав:

Ну й нехай. Ми без нього впораємось. Я тобі допомагатиму.

Коли Олеся поверталася з вечірнього доїння, знала малята вже нагодовані й у ліжках. І взагалі, вона дивувалася, як її син так швидко подорослішав.

***

Подякувавши за картоплю, Олеся рушила додому. «Господи, коли вже потеплішає? Якась ненормальна зима цього року». Картоплі б і вистачило, але одного разу мороз так ударив, що навісь у льохах вона померзла. Селяни, звісно, їх жаліли. У селі люди добрі, але постійно нагадували, яка вона дурна. А що, дурна? Тепер вона й уявити не могла життя, якби когось із дітей не було. Як би важко не було, але вони справлялися. Хотілося нових речей та іграшок, але діти не просили. Знав, що мама купить, як тільки зможе. Цього року вони з Сашком навіть задумали поставити велику теплицю, поки з плівки, але вже все розрахували скільки банок із огурцями та помідорами можна буде закрити.

Олеся перекладала відро з руки на руку, коли раптом побачила натовп. Ну, як натовп у селі в такий час і троє людей це вже багато. Вона підійшла ближче, бо люди зійшлися біля її тину. Ще не підійшла, а вже чула:

Здоровий, певно мисливський.

Мабуть, кабан підрав. Не жилець.

Олеся глянула туди, куди дивилися люди, і ахнула.

Чого ж ви стоїте? Треба допомагати!

Люди обернулися. Сусід тільки рукою махнув:

Олесю, годі. Бачиш, які ікла? Хто до нього підійде? Та й допомога вже марна.

Як марна? Він же до людей вийшов!

На снігу лежав пес, чи то мисливський, чи нічого собі. Олеся не дуже розбиралася, але бачила у нього серйозно поранений біг. Собака була велетенський, але вона його не боялася. Така біль у його очах! Люди посміялися й розійшлися. Нікому не хотілося клопоту.

Олеся обережно провела рукою між очей пса.

Потерпи трохи. Зараз принесу ковдру, перекладемо тебе й дій