Сором, що залишається назавжди

То ганьба, що роками не минає
Марічка Семенівна стерла пил з фото в рамці: там вона в білому халаті поряд із колегами. Молода, усміхнена, повна надій. Здавалось тоді, що все життя попереду, що стане відмінною лікаркою, рятуватиме людей, і всі будуть вдячні.

— Мамо, знову за старе? — почувся з коридору голос доньки. — Прибери вже ці фото, чого себе мордуєш?

— Не твоє діло, Соломійко, — буркнула Марічка Семенівна, але руки задрижали все одно. — Іди краще мий посуд.

Богданка (так тепер лялечку звали) увійшла до кімнати, сіла поруч із матір’ю на диван.

— Мам, ну скільки можна? Минали роки, а ти все не можеш забути. Ніхто вже не пам’ятає того випадку, крім тебе.

— Не пам’ятають? — гірко посміхнулась Марічка Семенівна. — А Зінаїда Ониківна пам’ятає. Учора стріла її в крамниці, так вона навіть голови не повернула. Робить вигляд, що не бачить.

— Та може, вона просто не помітила! Чи окуляри вдома забула. Мамо, ну годі вже себе катувати!

Марічка Семенівна поставила рамку на місце й відвернулась до вікна. За шибкою з неба сипався дрібний дощик, такий же похмурий, як і її настрій. А колись вона любила дощ, казала, що він змиває все погане…

Історія почалася тридцять років тому, коли Марічка Семенівна працювала дільничним терапевтом у районній лікарні. Молода, енергійна, намагалась допомогти кожному пацієнтові, день у день на роботі по дванадцять годин. Колеги поважали, хворі любили, завідувачка ставила за приклад.

Того дня до неї на прийом прийшла Ганна Степанівна Кукіль, літня жінка, яка часто скаржилась на біль у серці. Марічка Семенівна вже звикла до її візитів, знала, що бабуся живе сама, дітей нема, і лікар для неї — єдина віддушина.

— Лікарко, голубонько, — приговорювала Ганна Степанівна, сідаючи на стілець, — зовсім серденько занедужало. Цілу ніч не спала, думала, що й прийде кінець.

— Давайте послухаємось, — Марічка Семенівна приклала стетоскоп до грудей пацієнтки. Серце билося рівно, ніяких відхилень не чути.

— Ганно Степанівно, у вас усе гаразд. Може, знервувались через щось?

— Та що ви, лікарко! Такий біль, ніби ножем коле! — бабуся вхопилась за серце. — Може, якийсь укольчик зробите? Чи в лікарню направите? Мені так страшно самій удома!

За вікном кабінету вже збиралась черга на наступний день, часу катастрофічно не ставало, а вдома чекав синок із температурою. Марічка Семенівна втомлено потерла скроні.

— Ганно Степанівно, я вас уважно обстежила. Серце працює нормально, тиск в нормі. Прийміть валер’янки та добре виспіться. Якщо буде гірше — обов’язково кличте швидку.

— Та ж, лікарко…

— Перепрошую, в мене ще багато хворих. До побачення
А вікно почав вкривати дрібний-дрібний, як і її сльози, марусин дощик, який так ніколи й не змив того тягару.