Спочатку крем, а потім усе інше

Спочатку крем, потім усе інше

З Арсеном ми знайомі років п’ятнадцять. Але по-справжньому зблизилися лише кілька років тому, коли обох майже одночасно розлучили. У нього другий шлюб розпався з гучними скандалами, у мене — тихіше, але так само не без пригод. Горілку не пили, не понуро жували сум — просто ганяли на велосипедах набережними, лісовими стежками. Два колеса, піт і вітер в обличчя. Чоловічу дружбу об’єднує не алкоголь, а жага свободи. Такої, щоб ні перед ким не звітуватися, не пояснюватись, не тягнути за собою в’юк чужих очікувань.

Обоє ми різко схудли. Від живота, що колись чемно нависав над ременем, не лишилося й сліду. Свобода — це ще й дієта. І от одного теплого липневого вечора їдемо ми з Арсеном через парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, запрокидує голову і реве на весь сквер:
— Волі-и-и!

Пенсіонерські собачки перелякано загавкали. А він — сміється. Настільки щасливий, що аж бридко.

Так ми й прожили рік — самотні, задоволені, підтягнуті, ніким не обтяжені. Але одного разу я завітав до Арсена. Привіз новий велосипед — хвалився, хотів похизуватися. Я обмацав раму, покрутив кермо, забруднив руки мастилом і пішов у ванну митися. І ось, поки мив долоні, мій погляд упав на рожеву баночку. Маленьку, жіночу, з золотастою кришечкою. Крем.

— Сене! — гукаю. — Ти що, кремом мажешся?!

Він засміявся, як той, кого ось-ось спіймають на гарячому.

— Так це ж Мар’янин. Залишила, щоб не возити туди-сюди.

— Мар’янин? А хто це ще така?

— Ну… я тобі не розповідав?

Звісно, не розповідав. А даремно.

Виявилось, місяць тому він познайомився з дівчиною. Мар’яна, юристка, кар’єристка. Приємна, розумна, симпатична. Буває в нього, залишається ночувати. Залишила крем. Поки що один.

— Ну все, — кажу. — Вторгнення почалося.

— Яке вторгнення?

— Ти не зрозумів? Це як у фільмі «Чужі». Спочатку — ембріон у тілі. Потім виростає і пожирає тебе зсередини. Цей крем — ембріон.

Арсен відмахнувся. Але я то знав, про що говорю. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вриваються з валізами і криками. Вони ставлять баночку. Потім щітку. Потім подушку. Вони чекають, поки ти розслабишся. А потім… потім ти вже й не помічаєш, як у ванній кілька флаконів рожевого, на балконі коробки, а в серці — тривога.

Незабаром Арсен запросив мене в гості. Знайомитися. Мар’яна виявилася на диво приємною. З сережками-гвоздиками, охайною зачіскою і посмішкою, у яку важко не повірити. Спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.

Я знову зайшов у ванну. Там уже були рожева щітка і крем для рук. А сережки спокійно лежали у мильниці. Я глянув на себе в дзеркало:
— Все, друже, інфекція взяла верх.

Минув ще місяць. Я запропонував Арсену проїхатися нашим улюбленим маршрутом. Він відмовлявся. Я приїхав, щоб витягти його з дому. Він вийшов у халаті, сонний.

— Лешу, ну ти б хоч подзвонив.

З кімнати голос Мар’яни:
— Арсеньку, хто там?

Він:
— Леха… насос… завітав…

Я пішов умитись — і одразу зрозумів: кінець. Чоловіча паста, пінка для гоління і лосьйон тіснилися в кутку. Все інше — баночки, флакончики, туби, аромати. А на умивальнику — її сережки. Лежать не як гості, а як господарі.

Я вийшов мовчки.

За кілька тижнів він покликав мене на допомогу — збирали шафу. Викидали сміття, переставляли меблі. Мар’яна командувала:

— Так, це на смітник. Ні, і це теж! Книги — сюди!

Арсен щось мляво пробував заперечувати — вона переступала через його спроби, ніби через розкидані шкарпетки.

— Слухай, а тобі велосипед не потрібен? — спитала вона мене. — Бо у нас він місце на балконі займає.

Тоді я зрозумів остаточно. Свобода Арсена загинула. Її більше не було. Спочатку — баночка крему. Потім — весь дім. Потім — балкон. Потім — серце.

Чоловіки! Якщо ви цінуєте свою незалежність — не пускайте жінок у свій простір. Ані на сантиметр. Все починається з «невинного» крему. А закінчується тим, що ви й самі не пам’ятаєте, хто ви, звідки і чому у вашій шафі висить халат з мереживом.

Минув рік. Ми з Арсеном лиш рідко переписувались. Я їздив самотньо. Було сумно. Але в мене залишалося головне — свобода.

А потім я зустрів Софійку. Все пішло за класикою. Вона мила, добра, нічого не вимагає. Лише одного разу, скромно, ледь не шепотом:

— Можна я залишу в тебе крем? Щоб не возити?

І я не сказав «ні». Бо закохався.

Тепер все. Вірус запущений.
І я відчуваю — моє падіння близько.
Пробачте мене, браття.
Прощавайте.