Спочатку крем, потім решта

Спочатку крем, а потім усе інше

Ми з Тарасом знайомі вже п’ятнадцять років. Але справжніми друзями стали лише кілька років тому — коли обидва майже одночасно розлучилися. У нього другий шлюб розсипався з гучними дверними хлопками та сварками. У мене — тихіше, але теж не без потрясінь. Горілку ми не пили, не топились у саможалі — просто крутили педалі набережними, мчали лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер в обличчя. Чоловічу дружбу об’єднує не алкоголь, а прагнення до свободи. Такої, щоб ні перед ким не звітуватися, не пояснюватися, не тягнути за собою рюкзак чужих очікувань.

Обидва ми різко схудли. Від живота, що колись акуратно нависав над ременем, не лишилося й сліду. Свобода — вона лікує навіть від живітів. І ось одного теплого липневого вечора катим ми з Тарасом крізь парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, запрокидує голову та реве на всю гайівку:
— Вільноооооо!

Собаки пенсіонерок кинулися в істериці. А він — сміється. Такий щасливий, що аж заздро.

Так ми прожили рік — самотні, задоволені, стрункі, ніким не обтяжені. Та одного разу я завітав до Тараса. Привіз новий велосипед — хвалився, хотів похизуватися. Я торкнувся рами, покрутив кермо, вимазав руки у мастилі й пішов у ванну вмитися. І от, поки мив долоні, мій погляд впав на рожеву баночку. Маленьку, жіночу, із золотастою кришкою. Крем.

— Тарасе! — скрикнув я. — Ти що? Кремом мажешся?!

Він засміявся, наче чоловік, якого ось-ось спіймають на гарячому.

— Та це Олесиний. Залишила, щоб не возити туди-сюди.

— Олесиний? А хто це ще така?

— Ну… Я тобі не розповідав?

Звісно, не розповідав. А даремно.

Виявилося, місяць тому він познайомився з дівчиною. Олеся, юристка, будує кар’єру. Приємна, розумна, симпатична. Буває в нього, залишається на ніч. Залишила крем. Один. Поки що один.

— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалося.

— Що почалося?

— Ти не зрозумів? Це як у фільмі «Чужі». Спочатку — зародок у тілі. Потім він виростає і пожирає тебе зсередини. Цей крем — зародок.

Тарас відмахнувся. Але я ж знав, що кажу. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вторгаються з криками та валізами. Вони ставлять баночку. Потім щітку. Потім подушку. Вони чекають, поки ти розслабишся. А потім… потім ти вже й не помічаєш, як ванна повна рожевого, балкон — коробок, а серце — тривогою.

Незабаром Тарас запросив мене в гості. Познайомитися. Олеся виявилася на диво приємною. З сережками-пусетами, акуратною зачіскою та усмішкою, у яку важко не повірити. Вона спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.

Я знову зайшов у ванну. Там уже були рожева щітка і крем для рук. А сережки спокійно лежали у мильниці. Я глянув на себе у дзеркало:
— Все, друже, ти заражений.

Минув ще місяць. Я запропонував Тарасові проїхатись нашим улюбленим маршрутом. Він відмовлявся. Я приїхав особисто витягти його з дому. Він вийшов у халаті, сонний.

— Сержу, ну ти б хоч подзвонив.

Із кімнати голос Олесі:
— Тараску, хто там?

Він:
— Сержко… насос… завітав…

Я пройшов умитиЯ пройшов умитись, і в душі відчув, як моя свобода почала розчинятися, мов цукор у чаї.