Спокійний сон вперше за дві доби.

Оксана вперше за дві доби заснула спокійно. Киця Мурка обійшла всі кімнати, підморгнула своїми зеленими очима хазяям і вмостилась поруч з Оксаною, муркочучи ніби все своє життя прожила в цьому будинку. Над селом вперше за три дні виглянуло сонце. Хуртовина вщухла, але колючий вітер час від часу піднімав сніжний пил, загострюючи верхівки заметів, що вишикувались вздовж парканів. Подекуди чутно було скрип дерев’яних лопат – селяни чистили подвір’я, ділянки перед будинками та єдину в селі дорогу, обабіч якої тулилися будинки жителів. Не знати, коли з райцентру пришлють грейдер – йому ще треба буде прокласти собі шлях до села. З такими заметами – справа серйозна, довга. Петро Іванович, літній чоловік років шістдесяти з гаком, закінчив розчищення. Зняв рукавицю, відчистив лід, що намерз на вусах і бороді. З кінцем негоди взявся за свою зимову справу мороз. Градусів з двадцять, напевно. До ночі ще похолодає. Поставивши лопату біля ґанку, він набрав оберемок березових дров і поніс у хату.

– Двері, двері зачиняй швидше! – тихенько сказала дружина – Ганна Миколаївна.

Після безсонної ночі її обличчя зблідло, під очима з’явилися темні кола.

– Ну, як вона? – поцікавився Петро, – полегшало?

Дружина засмучено похитала головою.

Учора внучка – чотирирічна Оксанка, єдина радість і сенс життя старих, занедужала. Донька привезла її з міста на місяць, на час відрядження на навчання. Більше залишити було ні з ким. І от біда – не вберегли.

Спочатку був сухий кашель, а потім піднялася температура. Бабуся поїла її молоком з медом і маслом, чаєм з липою, але безуспішно. Ніч Ганна провела біля ліжка внучки, намагаючись збити температуру обтираннями, Оксанці трохи полегшало, вона заснула, але тіло її горіло вогнем, губи потріскались. У маренні вона кликала маму.

– До фельдшерського пункту не додзвонитися, – казав Петро, – кажуть, обрив на лінії. Та й додзвонишся – мало користі. Дорогу замело, не прорватися. Я дійшов би на лижах, п’ять верст – не коло. Але фельдшеру сюди – не дійти. Старий, та і хворий…

Ганна сиділа за столом, низько опустивши голову, стиснувши в кулаки сухі, зморшкуваті руки. Потім підняла на чоловіка очі, повні відчаю, і сказала:

– Треба щось робити, Петю. Не можу дивитися, як мучиться Оксанка. Не дай Боже, щось з нею станеться – як ми далі житимемо?! – її очі запалали рішучістю. – Збирайся, Петю. Іди в райцентр, нехай допомагають. Хоч пішки, хоч волоком, але достав лікаря! Інакше біди не минути…

…Фельдшер у медичному пункті райцентру, старий років сімдесяти, уважно вислухав Петра Івановича. Детально розпитав про стан внучки, замислився. Підійшовши до скляної шафи, дістав кілька упаковок порошку, пляшечку з краплями і, вручивши все Петру, пояснив, як їх приймати.

– Йду в адміністрацію! – заявив він. – Вимагатиму, щоб чистили дорогу. Дай Боже до ранку зможу добратися до вас. Сподіваюся, ліки допоможуть. А вам поки залишається тільки молитися, більше нічого не можу запропонувати…

Молитися… Петро молитися не вмів, хоч і був хрещений. Таємно від батьків хрестила його в далекому дитинстві бабуся. У цій самій церкві, що стоїть на околиці райцентру. З тих пір він до церкви не заходив. Але біда прийшла – до кого ще звертатися?

Він, залишивши лижі біля входу, зняв шапку і, незграбно перехрестившись, увійшов до церкви. Служба давно минула, всередині нікого не було, тільки чутно було, як хтось напівголосно читає молитву.

У напівтемряві, при свічках, розгледів сільського священника і підійшов до нього. Переминаючись з ноги на ногу, він чекав, коли той зверне на нього увагу. Чекати довелося недовго.

Вислухавши Петра, священик взяв його за руку і підвів до ікони Божої Матері.

– Помолимося. Чи знаєш ти молитву Пресвятій Богородиці «Про здоров’я дитини»? Якщо не знаєш, просто повторюй за мною і намагайся запам’ятати. – Тихий спокійний голос священника проникав у душу і вселяв надію. Він узяв з рук священника запалену свічку. – Молися щиро, проси всім серцем, чим щиріша молитва, тим вона дієвіша.

– Пресвята Богородице, спаси нас! – почав священник, Петро слухняно повторював за ним.

Прості, але правильні слова молитви лягали на серце. Петро молився гаряче, згадуючи Оксанку, і раптово повірив, що молитва допоможе!

– Даруй їй здоров’я, многії літа і благоденство, амінь, – закінчив священик, перехрестився і, піднявшись, зник за одними з дверей.

Очі Петра застилала завіса сліз. На душі було благодатно, зростала впевненість, що все обійдеться. Він ще стояв на колінах і прислухався до відчуттів, коли до нього підійшла невідь звідки взялася кішка і, поставивши передні лапки йому на коліна, співчутливо подивилася в обличчя.

– Мурка, – усміхнувся священик, вийшовши з пластиковою пляшечкою води, – то тебе не дозвешся, а то сама прийшла. Зимою впускаю їх погрітися в храмі, – пояснив він Петрові. – Підгодовую. Теж адже Боже створіння, і душа у них є. А Мурка – завжди особлива. Ляклива, людей боїться, але відчула добре серце, раз підійшла до тебе. А може зрозуміла, що потребуєш допомоги, втіхи…

Повертався Петро Іванович уже затемна. Йшов поспіхом, через поля навпростець, шепочучи на ходу молитву, єдину, яку тепер знав. Рюкзак він перевісив на груди, у ньому, захована в теплий вовняний шарф, сиділа Мурка, то висовуючи голову назовні, то ховаючись усередину.

У кишені кожуха булькала пластикова пляшечка зі святою водою, переданою священиком. На півдорозі він почув з боку дороги шум працюючої техніки. Домігся-таки фельдшер свого!

Притуливши лижі до стіни будинку, він акуратно зняв рюкзак з Муркою і, струсивши від снігу валянки, увійшов до хати. Дружина зустріла його в дверях з німим питанням в очах.

– Все буде добре, Ганю! – з невідомо звідки з’явилася впевненістю сказав він. – Як Оксанка? Подружку їй приніс. Де ж вона? – Рюкзак був порожній.

Киця, самовільно покинувши рюкзак, вже була на ліжку, поруч з Оксаною. Муркочучи, вона терлася об ручки дівчинки, ніби щось розповідала їй, заспокоювала. Та відкрила очі і з усмішкою дивилася на хвостату лікарку, погладжуючи її по голівці.

– Бабусю, – кликнула Оксана, – я їсти хочу.

– Зараз, онученько, зараз, Сонечко, – засуетилася Ганна. – Бульйончику з домашньою локшиною, як ти любиш.

…Оксана спокійно заснула. Вперше за дві доби. Мурка обійшла кімнати, підморгнула господарям зеленими очима і вмостилась поруч з Оксаною, муркочучи свою пісеньку, ніби все своє життя прожила в цьому будинку.

Вислухавши Петра, Ганна не знала – вірити чи ні чоловіку. В тому, що фельдшер змусить людей працювати на розчистці дороги, вона не сумнівалася. Майже всі в окрузі були зобов’язані йому своїм здоров’ям і здоров’ям своїх дітей. А деякі й життям. Хто ж йому відмовить?

Але те, що чоловік, мало того, що був у церкві, так ще й молився разом зі священиком?! Розкажи хтось – вона б не повірила. Та ні ж, от він сидить, шепоче молитву Пресвятій Богородиці про здоров’я дитини.

Ось тобі й комуніст, хоч і колишній! Води святої приніс, треба буде обтерти Оксанку, коли прокинеться. А кицька! Молодець, а не кицька! Як внученька її побачила, так і повеселішала, поїла, значить, на одужання пішла. Ні. Не дарма Мурка до церкви прибилася. І священик її особливо привітав. Непроста це кішка…

Ще не розвиднилося, коли у зачинені з вечора віконниці постукали. Петро Іванович чекав, піднявшись вдосвіта. Дружину, яка заснула лише годину тому, тривожити не став – дві ночі без сну вимотали її до краю.

Фельдшер скинув пальто, помив руки, відігрів їх біля печі і, намагаючись не шуміти, пройшов до хворої дівчинки. Зігрівши в гарячих долонях стетоскоп, прослухав її. Вона так і не прокинулася, дихала легко, поклавши руку на бок кішці.

– Ліки давали вчасно, як я казав? – поцікавився він і, отримавши ствердну відповідь, задоволено кивнув. – Все в порядку, Петре Івановичу, не хвилюйся. Дівчинка міцна, через день-два буде бігати. Температура спала. Бог милував, не пішла далі хвороба…

– Ти адже грамотний чоловік. А як що скажеш – все Бога згадуєш, – Петро, пригощаючи фельдшера чаєм з журавлиною, намагався дещо з’ясувати для себе.

– Освіта, Петре Івановичу, зовсім не відволікає від віри. Скоріше навпаки, – фельдшер із задоволенням потягував чай. – Ось я, наприклад – раніше лікував ліками, а тепер зауважив, що ліки і молитва доповнюють один одного. Якщо, звісно, людина щиро вірить.

– Так, – погодився Петро, згадуючи вчорашній день. – Одне другому вже точно не заважає. А якщо ще в домі кицька добра – теж допоможе в хворобі.

– Кицька? Ну що ж, і кицька не завадить, допоможе людині. Якщо, звісно людина не мерзотна, – він ситно відсьорбнув міцно заварений чайок.