З життя
Спонтанний шлюб: від життя в достатку до нового вибору.
Оксана народилась і виросла у заможній родині. Вийти заміж за Сергія стало спонтанним рішенням. Дівчина прагнула насолити батькам, піти проти їхньої волі. Тому й обрала людину без грошей, квартири та нормальної роботи. В одному дівчині пощастило — Сергій дуже любив її і старався заради неї.
Привіз дружину Сергій до квартири батька, адже більше не було куди. І тут все почалося.
— Що вона у тебе, королева? — кричав батько, не добираючи слів. — Ні їжу приготувати, ні посуд помити! Скільки це можна терпіти?
— Тато, не кричи, прошу, Оксанка все почує, — намагався заспокоїти син, але ставав тільки гірше.
— Почує? Ти ще й боїшся її образити? — розпалився чоловік. — Ти збираєшся виховувати дружину чи ні?
— Тату, прошу, не втручайся. Оксана обов’язково зміниться. Вона ще не звикла, зрозумій.
— Не розумію! — кричав батько. — Не розумію, що в домі немає гарячої вечері, що раковина повна посуду.
Оксана з’явилася під час сварки і дуже здивувала Сергія. Вираз її обличчя був непохитним.
— Я не прислуга. Якщо хочете їсти, приготуйте собі або… — вона провела пальчиком по запиленій старій плиті. — Хоча б купіть нормальну техніку…
Олег, батько Сергія, ще більше озлився.
— Техніка не подобається? Іди зароби. На моїй шиї сидіти не будете! Або обидва працюйте, або киш з моєї квартири!
— Збирайся, Сергію. Більше я тут не залишуся.
Сергій підкорився. Зібрав речі і поїхав разом з Оксаною. Батько намагався його зупинити.
— Вона ж на твоїй шиї сидить, — відмовляв його батько. — Вона ж обнагліла, її треба поставити на місце. А ти що робиш? Біжиш за першим її кличем.
Вона ж останнє забере і викине тебе. Ти ж їй не рівня!
— Не тобі вирішувати, — син глянув на батька невдоволено і вийшов з квартири, прихопивши валізу.
На вулиці на нього чекала Оксана. Вона переминалася з ноги на ногу і командувала.
— Викликай таксі, поїдемо до моїх. Будеш просити мого батька, щоб він нас пустив, обіцяти йому все на світі. Але жити я хочу у нормальних умовах. І ще, — уважно подивилася на чоловіка, — ти повинен переконати мого батька, що жити з ними — це тільки твоє рішення.
Сергій погоджувався з кожним її словом. У квартирі батьків дружини довго принижувався і просив.
— Прийшли, значить? — батько Оксани дивився на зятя зверху вниз. — І що вам треба?
Коли Оксана тікала, вона сказала, що не хоче мати з нами нічого спільного.
— Геннадій Іванович, вона була на емоціях. Крім того, самі розумієте, я поки працюю на півставки, не можу забезпечити вашу доньку, як вона того заслуговує…
— Це не мої проблеми. Жити у нашому домі ви не будете. Оксана обрала тебе, от і забезпечуй як хочеш.
Оксана і Сергій пішли. Молодому чоловіку довелося шукати можливості, щоб підзаробити. Доводилося часто позичати у знайомих і друзів.
Перші два роки вони жили дуже важко. Мати Оксани допомагала потроху, щоб чоловік не знав, і іноді батько Сергія підкидав грошей.
— Якби не твій батько, — бурчала дружина, — жили би хоч у твоїй квартирі.
— Ти сама захотіла піти, — нагадав чоловік. — Тато не був проти, щоб ми з ним жили. Вимагав елементарного: приготувати поїсти і прибрати. Це жіночі обов’язки.
— А хто сказав, що це жіночі обов’язки? У мене шкіра від води псується. Мені не можна мити посуд, а про готування я взагалі мовчу…
Сергій не сперечався, лиш махнув рукою. Знав, що це марно. Переконати її не вдасться.
Через два роки “бідності”, як казала Оксана, дружина вигадала ідеальний план.
— Нам потрібна дитина, — сказала вона. — Я втомилася рахувати копійки, хочу жити нормально.
— Думаєш, якщо ти народиш, мені зарплату підвищать у десять разів? — засміявся Сергій. — Не вигадуй, дитина — це ще більше витрат. Ми поки не можемо собі дозволити дитину. Хоча, якщо ти підеш працювати, нам стане легше.
— Нічого подібного. Я ж сказала, потрібна дитина. Тоді тато мене простить і забезпечить нормальне життя.
Оксана вже ходила до батька і просила прощення, навіть обіцяла піти від чоловіка. Але він навіть не захотів розмовляти з нею.
— Ти доросла, самостійна. Жити з нами і на нашому забезпеченні більше не будеш.
Оксана повернулася додому і раділа, що чоловіку нічого не сказала. А то раптом би потім не пустив?
Отже, Оксана все продумала. Дитина стане справжнім порятунком, батьки тут же простять і почнуть допомагати.
Про подальше Оксана і не думала.
Вагітність дійсно позитивно вплинула на відносини Оксани з батьками.
Батьки почали помалу допомагати, приїжджали у гості, свекор влаштував Сергія на хорошу роботу.
— Ключі від дачі, — батько простягнув зв’язку Сергію. — Ми туди не навідуємось. А вам свіже повітря корисне.
Сергій з вдячністю прийняв ключі і тут же відвіз туди дружину.
— Ну ось, мій план спрацював, — казала Оксана, гуляючи по великому заміському будинку. — Хоч відпочинемо по-людськи.
— Оксано, нам ще дитину виховувати, це великі гроші, сама розумієш. А житла у нас немає.
— А я все придумала, — спокійно відповіла вона. — Запроси мого батька в гості, сюди.
— Навіщо? Ви ж з ним у сварці.
— Яка різниця, що ми з ним. Кажу ж, запроси сюди, сьогодні ж.
Тільки не кажи, що це я придумала. І не кажи, що дача моїх батьків, скажи, що зняв на тиждень.
Сергій не зрозумів, що задумала дружина. Він просто звик виконувати все, що вона скаже. Тому він зателефонував батькові і трохи змінив ситуацію.
— Тату, привіт, — Сергій говорив спокійно. — Ми з Оксаною за містом. Вона чекає дитину, ось я і подумав, вам би помиритися. Приїжджай, ми ж сім’я.
Батько довго не думав, такий шанс, син сам запросив. Зібрався, взяв вихідні на роботі і відправився на дачу.
Оксана помітила машину здалеку і усміхнулася. Спрацювало.
— Що треба? — Оксана зустрічала гостя біля будинку. — Ви ж нас вигнали.
Олег навіть трохи розгубився.
— Син запросив у гості.
Оксана фыркнула і зникла в будинку.
Сергій вийшов назустріч батькові.
— Так, тату, не звертай уваги. Гормони в неї, таке. Минеться. Розповідай, як справи?
Чоловіки проговорили декілька годин. Оксана демонстративно не виходила з кімнати, а ввечері, коли свекор зник у кімнаті, вона голосно заявила.
— Я терпіти твого батька не збираюся! Він вигнав нас із дому! Через нього в твоєї дитини немає дому. Нехай чимчикує назад! Як він з нами, так і ми.
— Що ти? — здивувався Сергій. — Вночі він не поїде. Зранку хіба що.
Олег все чув і навіть не став розкладати речі. Планував вранці поїхати. Але виявилося, що хтось проколов колеса.
— Діти, мабуть, з сусідніх будинків, — невпевнено сказав Сергій, коли вийшов проводжати батька. — Залишайся, через пару днів разом поїдемо на моїй.
Олег кивнув і повернувся в будинок, хоч і не хотілося. Оксана все більше влаштовувала істерику і скандали.
— Я не збираюся терпіти вашого батька в домі, — зло шептала Оксана. — Ми приїхали відпочивати, а не на нього дивитися.
— А що я можу зробити? Пропонуєш відправити його назад пішки?
— Та як хочеш, але вирішуй проблему! Хто важливіший: батько чи дитина? — жінка інтуїтивно поклала руку на живіт.
Чоловік слухав кожну претензію і не витримав.
— Оксана, давай постараємось знайти спільну мову. У вас сім’я, у мене онук скоро з’явиться. Що ти хочеш?
— Квартиру, — спокійно заявила невістка. — Я хочу квартиру.
— В мене немає таких грошей. Квартиру можуть подарувати твої батьки.
— Я хочу квартиру від вас. Ви нас вигнали, ви нам і подаруйте свою квартиру.
— А я куди? — здивувався такій наглості Олег, хоча, знаючи невістку, не варто нічому дивуватися.
— Це не мої проблеми. Не будете ж ви жити з молодою сім’єю разом? Та ще й онук народиться, місця мало буде для всіх.
Олег повернувся у свою кімнату.
— Квартиру їй подавай, зовсім вже заболіла! А потім що? Зарплату їм свою переводи? І де він тільки таку знайшов? — бурчав чоловік. — І вибору мені не залишили: або квартиру, або йди геть…
Олег вранці підійшов до сина.
— Квартиру хочеш? Я відпишу тобі половину. Тільки не бачу в цьому сенсу, ти єдиний спадкоємець. Жити не пущу.
— Тату, — Сергій тільки зараз зрозумів, що взагалі задумала його дружина. — Дякую, але мені не потрібна твоя квартира.
Оксана стояла і слухала, скрестивши руки на грудях.
Олег закінчив розмову і вийшов на вулицю, викликав таксі і зник.
Оксана, на диво чоловіка, спокійно сприйняла новину і зникла у своїй кімнаті. Тема більше не піднімалася.
Оксана дочекалась, поки свекор переписав половину квартири на сина.
— Ми здамо кімнату, — заявила дружина. — Нам потрібні гроші.
— Оксано, ти що, там же тато живе… Ми не можемо…
— Ще як можемо. Нас він вигнав, тепер хай отримає відповідь.
Сперечатися Сергій з вагітною дружиною не міг. Довелося зробити так, як вона просила. Знайшли квартиронаймачку.
— Ідеальний варіант, — раділа Оксана. — Жінка в літах з жахливим характером. Ось у твого батька життя буде…
Олег сприйняв новину спокійно, очікував чогось подібного. І навіть знайшов спільну мову з новою житємецьицею.
Марія сподобалась чоловіку, і через якийсь час він зробив їй пропозицію. А на весілля запросив сина з дружиною.
— Квартиру продамо, половина грошей твоя, — говорить Олег синові. — Ми з Марією будиночок купимо і поїдемо.
Оксана фыркнула і навіть слухати не стала. Вона хотіла зробити як гірше, але вийшло навпаки. І це її злостило.
— Ти ж за всю квартиру винен сину, — шипіла невістка. — Ти, Сергію, не розумієш? Він все на свою Марію оформить!
— Оксано, заспокойся, — син вперше вступився за батька. — Я радий за тебе, тату.
Коли народилась дитина, Оксані стало важко. Батьки не дуже допомагали молодим — ніяк не могли змиритись з вибором доньки. Відмовились наймати няню, а у чоловіка таких грошей не було.
Жінка не витримала і втекла, а Сергій зателефонував батькові. Більше просити допомоги не було у кого.
Олег і Марія приїхали одразу.
Коли повернулась Оксана, чоловік навіть не пустив її в квартиру.
Внука стали виховувати бабуся і дідусь, Сергій подав на розлучення.
А Оксана повернулась до батьків, дитину забирати не стала, адже той був їй тягарем.
My Mother-in-Law Is Celebrating Her Birthday in Our Flat Tomorrow — Navigating a Strained Relationship, New Baby Duties, and Family Expectations in Our Shared London Home
Tomorrow is my mother-in-laws birthday. My little one is just over four months old. At first, she invited us to...
The Children Came to Visit and Called Me a Poor Housekeeper The day before my birthday, I started preparing dishes for the party. I asked my husband to peel the vegetables and chop the salads while I browned the meat and made the rest of the food myself. I thought I had prepared a wonderful, hearty feast to treat my big family. On my birthday morning, my husband and I went to the bakery to buy a large, especially fresh cake we knew our grandchildren would love. The first to arrive were my son, his wife, and their child, followed by my eldest daughter with her two children, and finally my middle daughter with her husband and their kids. Everyone gathered around the table, clattering with spoons and forks. It seemed like everyone enjoyed themselves and that there was enough food to go around. The grandchildren were so full they smeared the wallpaper with their sticky hands, and the adults managed to stain the tablecloth. During tea, my eldest daughter turned to me and said, — “You hardly put anything on the table… We ate, and now what?” Her words really struck me. Even though it was meant as a joke that made the others laugh, I felt hurt. It’s true I always try to pack a little something for the children, but it’s hard to cook for such a big family with just a few pots and a small oven, and I can’t spend my whole pension on a single party. — “Don’t worry, my dear,” my husband whispered to me in the kitchen as we fetched the cake, “if everything’s gone, it means they enjoyed it. You can just give them the recipes when they’ve got some free time, let them cook. And honestly, next time, they should bring something to contribute. There’s so many of them, and only the two of us.”
The children came to visit and called me a poor housekeeper. The day before my birthday, I started preparing dishes...
The Key in His Hand Rain drummed against the window of the flat with the bleak consistency of a metronome, each beat ticking out the time left. Michael sat hunched on the edge of his sagging bed, as if by shrinking he could disappear altogether from the notice of fate. His large hands—once strong, shaped by years on the factory floor—now lay powerless in his lap. His fingers curled and uncurled in vain, desperate for something solid to hold on to. He wasn’t looking at the wall; he was seeing a map traced on the faded wallpaper—a map of hopeless journeys: trips from the NHS surgery to the private diagnostic clinic. His gaze, like an old film stuck on a single frame, was dulled and washed out. Another doctor, another kind but weary “Well, you have to understand—you’re not as young as you once were.” He couldn’t muster any anger. Anger took energy, and he had none left. Only fatigue remained. The pain in his back had become more than a symptom—it was the backdrop to every thought and action, a white noise of helplessness drowning everything else out. He did everything he was told: swallowed pills, slathered on gels, lay on the chilly table in the physio clinic, feeling like discarded machinery on the scrapheap. And all that time—he waited. Passive, almost devout, for the lifeline he hoped someone—perhaps the government, or a brilliant doctor, or clever professor—would throw out to him as he sank slowly into the muck. He stared into the horizon of his life and saw only rain-soaked greyness beyond the glass. His own will, once so sharp and practical on the job and at home, was reduced to a single function: to endure and hope for a miracle from somewhere else. Family… There had been family, but it had slipped away, vanishing quickly and with a strange clarity. His daughter Katie was first to go—clever Katie, off to London in search of something more. He’d never begrudged her ambition; if anything, he’d encouraged her to chase it. “Dad, I’ll help you as soon as I’m settled,” she’d said over the phone. He’d known even then that it wasn’t important. Then his wife left—Raia. Not to the shops, but forever. Cancer took her so fast. It was as if her absence magnified the weight in his spine, leaving him, halfway between the chair and the bed, still breathing, but blaming himself for it. She, the wellspring of his strength, faded in three months. He’d nursed her until the end, until her cough turned desperate and her eyes dulled to a distant shine. Her last words, gripping his hand in the hospital: “Hang on, Mike…” He wasn’t able to. He broke. Katie called, begged him to stay with her in her tiny rented flat, but what use was he to her there? In a stranger’s home, a burden. She wouldn’t be coming back. Now only Raia’s younger sister, Val, visited, once a week by the clock—bringing soup in Tupperware, pasta with a lukewarm cutlet and a fresh pack of painkillers. “How are you, Mike?” Val would ask, peeling off her coat. He’d nod, “Alright.” They’d sit in silence, her bustling around, tidying his little room, as if the order of things could somehow restore the order of his life. Eventually, she’d leave behind the scent of another woman’s perfume, and the soft, near-tangible weight of a duty performed. He was grateful. Yet also, crushingly alone. It wasn’t just physical loneliness—it was a prison built from helplessness, grief, and a subdued rage at unfairness. One melancholy night, his wandering gaze fell on a key lying on the tattered rug. He must have dropped it the last time he shuffled in from the surgery. Just a key. Nothing special. A bit of metal. He stared at it as though seeing it for the first time. He remembered his grandfather—brightly, as if someone had turned on a light in a dark corner of memory. Grandad Peter—one sleeve empty and pinned—would sit on the stool and tie his laces with a lone hand and a broken fork. Patient, focused, quirkily triumphant when he managed it. “Look, Mikey,” Grandad would say with a gleam of victory in his eye, “A tool is always close by. Sometimes a tool looks like junk. The trick is spotting the friend in the rubbish.” As a boy, Michael had thought this was just old man talk—a comforting fable. Grandad was a hero, and heroes could always manage. Michael, he decided, was ordinary; his battles with pain and loneliness weren’t fit for brave stories. But now, staring at the key, the old scene rang not like consolation, but as a quiet rebuke. His grandfather never waited for help. He used what he had—a bent fork—and beat back helplessness itself. So what had Michael chosen? Only waiting, bitter and passive, sitting by the door of someone else’s charity. The thought jarred him. Suddenly, the key—the chunk of metal, echoing his grandad’s words—became a silent command. Michael stood, groaning as his body objected, almost shame-faced in the empty flat. He took two shuffling steps, picked up the key. His attempt to straighten was met with the familiar knife of pain. He froze, waiting for it to pass, but this time, instead of collapsing back onto the bed, he pressed on. Moving slowly, he went to the wall. He turned his back to it, pressed the blunt bit of the key to the wallpaper right where the pain sat, and gently, gingerly leant in, applying pressure. There was no plan to ‘massage’ or ‘treat’—just the act of pushing back. Pressure against pain, reality against reality. He found a spot where, miraculously, this struggle brought not agony, but the slightest, dull relief—something inside relented, softened a fraction. He moved the key, tried again, higher then lower, with the same careful experiment. Each movement was slow, full of listening to his own body. It wasn’t treatment—it was negotiation. The key, not some medical gadget, was his tool. It seemed foolish. A key was no miracle. But the next evening, when pain returned, he tried again. And again. He discovered places where pressure brought not more pain, but relief—a sense of opening a vice by fractions. He began leaning against the doorframe to stretch. Drank a glass of water when the empty cup reminded him—something free, at least. Michael had stopped waiting, hands idle. He started using whatever was at hand: the key, the doorframe, the floor for simple stretches, his own resolve. He kept a notebook—not a pain diary, but a list of ‘key victories’: “Today managed five minutes by the cooker.” On the sill, he placed three old baked bean tins—planned for the bin. He filled them with earth from the front garden and planted a few onion bulbs. Not a vegetable plot, but a tiny patch of life that he was now responsible for. A month passed. At the next appointment, the doctor’s eyebrows went up at what he saw in the new scans. “There’s some improvement. Have you been doing the exercises?” “Yes,” Michael said. “I’ve been using what I’ve got.” He didn’t mention the key—the doctor wouldn’t have understood. But Michael knew. Salvation hadn’t come by ship. It had simply lain on the floor, ignored while he watched the wall, waiting for someone else to turn on the light. One Wednesday, when Val appeared with soup, she stopped in the doorway. On the windowsill, in those tin cans, green shoots of spring onion pointed skywards. The room no longer reeked of medicine and defeat, but of something almost hopeful. “You… what’s this?” she managed, seeing him standing confidently at the window. “Kitchen garden,” he replied. After a moment, he added, “Want some for your soup? Home-grown, fresh.” That evening, she stayed longer than usual. Over tea, without discussing his aches and pains, he told her about the stairs—the single extra flight he now climbed each day. His rescue didn’t come from Doctor Dolittle with a magic potion. It had hidden itself as a key, a doorframe, an empty can, and a concrete staircase. It hadn’t removed pain, loss, or age. But it put tools in his hands—not to win a war all at once, but to fight his small daily battles. And it turns out, if you stop waiting for a golden ladder from heaven and see the plain, concrete one at your feet, you might find the climb itself is already a life. Slowly, carefully, step by step—but always upward. And on the windowsill, in those three battered cans, grew the finest green onions in the world.
The rain was tapping against the flat window, steady as a grandfather clock, counting down the hours to something you...
Husband Refuses to Let Our Daughter Live in the Flat He Inherited from His Aunt—He Wants to Sell It and Split the Money Equally Among Our Three Children, but I Believe Our 19-Year-Old Daughter Should Have Her Own Place While Studying—Who’s Right in This Family Dilemma?
My husbands aunt left him a flat right in the centre of Oxfordtiny little thing, youd miss it if you...
Two Weeks Away from My Garden Retreat: Returning to Find the Neighbours Had Built a Greenhouse on My Land and Planted Cucumbers and Tomatoes
It had been a fortnight since I last visited my garden retreat, and in that time, the neighbours had erected...
A Dog, a Proposal, and a Happy Ending: How a Free Pup Led to Love, Laughter, and a New Family – A Heartwarming English Tale
I stumbled into a reason to propose. A strange, dreamlike tale Thank you ever so much for your kind supportall...
The Pensioner Told Me She Hasn’t Seen Her Son in Over Six Years – “When Was the Last Time Your Son Spoke to You?” I Asked My Neighbour… And In That Moment, My Heart Broke
“How long has it been since your son last spoke to you?” I asked my neighbour, and I felt a...
“We Sold You the House—But We Have the Right to Stay for a Week,” the Owners Claimed. In 1975, We Moved from the Countryside to the Edge of Town, Bought a House, and Got Quite a Shock… Back in the village, neighbours always lent a helping hand—my parents were no different. So, when the previous owners of our new home asked if they could stay a couple more weeks while sorting out paperwork, my parents agreed. But these folks owned an enormous, vicious dog—one they didn’t want to take with them, as he never listened to us. To this day, I remember that dog. A week went by, then two, then three—yet the former owners still lived in OUR house! They slept through to dinnertime, rarely left, and showed no intention of moving. Worst of all was their attitude—they acted as though they still owned the place, especially the mother. Time and again, my parents reminded them of the deal, but their “move-out” date kept shifting. Meanwhile, they let their dog roam, never minding where he did his business—right in our garden. We were afraid to go outside; the dog attacked everyone. Over and over, my parents pleaded: keep the dog on a lead! But as soon as my father left for work and my brother and sister went to school, the dog was immediately back in the garden. In the end, it was the dog who helped my father get rid of these cheeky squatters. One day, my sister came home from school, opening the garden gate unthinkingly. The big black brute knocked her down—miraculously, she wasn’t badly hurt, just her coat ripped. They chained up the dog, then blamed my little sister for coming home too early. And that evening, all hell broke loose! Dad came back from work, and—without even taking off his coat—dragged the old lady right out into the street, still in her house dress, with her daughter and husband running behind. Every belonging of these bold squatters flew over the fence into the mud and puddles. They tried to set their dog on my dad, but the dog, seeing the chaos, tucked his tail and hid in his kennel. He wasn’t about to leave. An hour later, every last thing they owned was on the pavement, the gate was locked, and their dog sat outside with them, shut out for good.
Weve sold you the house. Were entitled to stay for a week, declared the former owners. It was 1975, and...