Станіслав виростав з бабусею, хоча мати була поруч.

На долю Станіслава випало зростати разом із бабусею, навіть маючи живу матір. Треба сказати, що його мати була чудовою жінкою – вродливою і доброю. Однак через її роботу співачкою у філармонії, вона рідко бувала вдома. Вона навіть розійшлася з чоловіком, законним батьком Станіслава, через часті від’їзди. Тому опікувалася онуком виключно бабуся.

Скільки Станіслав себе пам’ятав, підходячи до свого дому – так званої “хрущовки”, він завжди піднімав голову вгору, аби побачити на четвертому поверсі силует своєї улюбленої бабусі, котра нетерпеливо чекала на його повернення. Вона завжди виглядала у вікно, махала йому рукою, а він обов’язково відповідав тим самим.

Але коли Станіславу виповнилося двадцять п’ять років, бабусі не стало. І тепер, підходячи до будинку й не бачачи у вікні дорогого силуету, йому ставало надзвичайно сумно та порожньо. У квартирі також стало пусто. Навіть коли мати була вдома, Станіслав все одно почувався самотнім. Вони з матір’ю давно розучилися спілкуватися, говорити про щось сокровенне. У них не було ні спільних тем, ні обопільних інтересів. Навіть побутові проблеми не обговорювали, наче були чужими.

Через кілька місяців після смерті бабусі, Станіслав раптом вирішив переїхати в інше місто. Тим більше, що професія у нього була дуже перспективна – айтішник-перспективний спеціаліст. Він знайшов через інтернет гарну компанію, яка гарантувала йому високу заробітну плату та обіцяла оплачувати оренду житла. Мати цьому лише зраділа. Адже син давно виріс і повинен самостійно прокладати свій шлях у житті, далеко від матусиних крил.

З дому він забрав лише улюблену бабусину чашку для пам’яті і трохи свого одягу на перший час. Вийшовши з дому з дорожньою сумкою на плечі, Станіслав востаннє підняв голову, подивився на кухонне вікно і знову нікого там не побачив. Мама навіть не підійшла до вікна, щоб помахати синові на прощання. Таксі швидко доставило його до залізничного вокзалу, і скоро він вже відпочивав на верхній полиці плацкартного вагону.

Наступного ранку потяг прибув на вокзал строго за розкладом. Станіслав знайшов офіс, де мав працювати, оформився і пішов обирати квартиру за адресами, які знайшов в інтернеті заздалегідь.

Переміщуючись по чужому місту за допомогою навігатора на мобільному телефоні, він раптом звернув увагу на один будинок. Йому здалося, що він дуже схожий на його рідний дім. Нібито всі ці хрущовки схожі між собою, але… Станіславу здалося, що в цьому будинку було щось дуже рідне. Можливо, тому, що всі рами були пофарбовані таким же дивним блакитним кольором.

Станіслав мимоволі відхилився від свого маршруту і повільно попрямував до цього будинку. Йому захотілося просто постояти поруч і згадати бабусю. Підходячи ближче, він автоматично підняв голову, подивився на вікно, де мала бути його кухня, і раптом завмер… Голова закрутилася від такого видіння. На четвертому поверсі четвертого під’їзду, за кухонним вікном, він побачив силует своєї бабусі. Він її одразу впізнав, і тому серце готове було вистрибнути з грудей.

Станіслав був у здоровому глузді і розумів, що цього просто не може бути. Тому він відразу заплющив очі, розвернувся й повільно пішов у бік від будинку. Розум підказував йому, що за вікном стоїть зовсім інша бабуся, проте серце кричало: “Зупинись! Це ж вона!” І, все ж, він послухався серця, зупинився, знову розвернувся і підняв голову вгору.

Бабуся все ще стояла біля вікна. І він не витримав. З сумкою напереваги, він кинувся до будинку, до четвертого під’їзду. Так само, як і вдома, замок на дверях під’їзду не працював, тому він птахою злетів на свій поверх і натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відчинила заспана дівчина в халаті, яка здивовано дивилася на незнайомого гостя й незадоволено запитала:

– Вам кого?

– Мені? – розгубився Станіслав. – Мені бабусю…

– Бабусю? – перепитала здивовано дівчина. Потім раптом усміхнулася і крикнула всередину квартири: – Мамо! До тебе прийшли!

Поки мати дівчини підходила, сама дівчина з цікавістю розглядала незнайомого молодого хлопця.

А у Станіслава вже не просто крутилася голова – йому здавалося, що серце зупиняється.

– Хто мене питає? – У дверях з’явилася така ж заспана жінка в халаті, але вже років п’ятдесяти.

– Мамо, уяви собі, – знову усміхнулася дівчина. – Він тебе бабусею назвав.

– Зачекайте, – прошепотів Станіслав. – Я кликав не цю жінку… Я… Там, у вашому вікні… На кухні… Там стояла бабуся… Моя… Я точно її там бачив.

– Ти що, наркоман, чи що? – з презирством вигукнула дівчина. – У нас немає жодних бабусь! Ми з мамою живемо вдвох! Зрозумів?

– Ага, зрозумів… Вибачте… Я переплутав… – Перед очима Станіслава все попливло, він зробив крок назад, опустив сумку на підлогу й щоб не впасти, сперся рукою об стіну. – Вибачте… Я зараз постою тут і піду…

Дівчина стала зачиняти двері, але мати не дозволила їй це зробити.

– Ей, молодий чоловіче, – стурбовано звернулася вона до парубка, – як ви себе почуваєте?

– Нормально… – тихо збрехав він. – Не хвилюйтеся…

– А мені здається, у тебе тиск під двісті. Обличчя, наче варена буряк… Ну-ка, пішли сюди. – Вона швидше вийшла в коридор, підхопила його під руку й обережно повела в квартиру, віддаючи дочці команди: – Віро, хапай його баул, занеси в квартиру! І неси в прихожу тонометр! Швидко!

Дочка, злякано витріщивши очі, почала виконувати вказівки матері.

Жінка посадила Станіслава в прихожій на кушетку і, не промовивши ні слова, почала вимірювати йому тиск. Потім знову стала віддавати накази дочці, яка весь цей час з відкритим ротом спостерігала за подією.

– Принеси сюди мою сумку. У мене там ліки… – Потім вона звернулася до Станіслава. – Я тобі зараз, на всякий випадок, уведу ліки, і будемо викликати швидку…

– Не треба швидку! – налякано простогнав він. – Я тільки з поїзда… У мене тут нікого немає… Я навіть квартиру не встиг зняти…

– Ти слухай мою маму! – втрутилася в розмову Віра. – Вона в мене лікар, зрозумів?

– Ти що, не місцевий? – запитала жінка.

Він, замість відповіді, лише кивнув. Потім ще раз попросив:

– Будь ласка, не викликайте нічого… Я завтра повинен вийти на роботу. Вперше… Я тільки-но влаштувався…

– Помовчи! – Жінка вже вводила йому в руку ліки. – Раніше такі приступи були?

– Ні, – прошепотів він.

– Скільки тобі років?

– Двадцять п’ять…

– Проблеми з серцем маються?..

– Чесне слово, я абсолютно здоровий…

– Ну що ж ти такий здоровий, а тиск так підскочив? Сто вісімдесят на сто – це не жарти…

– Напевно, це від хвилювання.

– Від якого хвилювання?

– Я ж кажу, я у вашому вікні побачив свою бабусю. Вона стояла там, на кухні, і дивилася… На мене.

– Бабуся?

– Так. Але вона померла. Два місяці тому. У вашому домі немає жодних бабусь?

– Ой, дивний ти який… – заусміхалася Віра. – Я ж тобі казала, що ми з мамою живемо вдвох. Але щоб ти заспокоївся, я зараз схожу на кухню, і перевірю.

Віра, і справді, весело пішла на кухню і через кілька секунд раптом налякано звідти закричала:

– Мамо! Що це?! – Через мить вона стояла в прихожій з незнайомою чашкою в руках.- Звідки це, мамо?! У нас ніколи не було таких чашок у домі!

– Ой… – Станіслав глупо заусміхався. – Це ж чашка моєї бабусі. Я її… Але вона… Вона мала бути в моїй сумці. Я взяв її з дому для пам’яті. Це якась містика…

– І де твоя сумка? – Мама з дочкою з подивом дивилися на нього і нічого не могли зрозуміти.

– Як де? Ось же вона… – Він кивнув на свою дорожню сумку, яка стояла біля дверей. – Чашка мала бути там…

Втрьох, вони перевернули все вміст сумки, але другої чашки в ній так і не знайшли.

Цей випадок для цієї родини досі залишається незбагненним, особливо для мами Віри. Адже вона, всього через пару місяців, стала для Станіслава тещею. Дійсно, містика якась…