Стара косилка більше не годилася: давня мрія з новими можливостями.

Вікторія Семенівна вже давно мріяла замінити свою стареньку газонокосарку. Її стара вже зовсім дихала на ладан. І ось, нарешті, здійснилося! Привітний продавець власноруч завантажив на її візок яскраву коробку. Вікторія Семенівна не подумала, що потім їй доведеться самостійно цю коробку знімати і якось втрамбувати у багажник.

Вона вела візок до стоянки, коли раптом почула позаду приємний чоловічий голос:
— Дозвольте вам допомогти!
— Дякую. Якраз вчасно! — поправляючи зачіску, усміхнулась Вікторія Семенівна.

Поки чоловік підвозив візок до її «Таврії», вони встигли познайомитися. Чоловік носив ім’я Олександр, йому щойно виповнилось шістдесят років. Враховуючи вік Вікторії Семенівни, а їй наступного місяця мало виповнитись сімдесят три — це був майже юнак.

— А моя дружина махнула рукою, сіла на мітлу і полетіла! — зобразив Олександр рукою, як то було. — І тепер ось я один. Але працюю, так.

— Справді? А я на пенсії. А де ви працюєте? — спитала Вікторія Семенівна, щоб підтримати розмову. Вона овдовіла майже тридцять років тому, і за цей час вже встигла побувати у відносинах, після яких вирішила, що їй краще бути на самоті. Ні від кого не залежиш, живеш у своє задоволення.

— Я? Електриком в управляючій компанії.

— Прекрасно. На такій роботі, мені здається, влаштувати особисте життя не так вже й складно! — підморгнула йому Вікторія Семенівна.

— Та що ви! Мені аби хто не потрібен. Я шукаю жінку мудру, симпатичну. Як ви. Ваш номер телефону я б взяв!

— Дякую, звісно, за приємний комплімент, Олександре, але ні. Я більше на ці граблі не наступлю. Ось моя машина, зараз відкрию багажник.

Вона натисла на сигналізацію і відкрила багажник. Поки Олександр завантажував коробку, вона думала: «А може, і правда спробувати. Дати номер, але без спільного проживання. Просто проводити час разом. Чоловік ніби не дурний. І господарство вести самому стало важко. На дачі постійно доводиться просити сусіда: то яблуню зрізати, то бочку на душ підняти… А тут свій помічник».

Наче прочитавши її думки, Олександр сказав:
— Мабуть, важко самій? Іноді йдеш через селище, бачиш хатинку простеньку… а доріжка вся у заростях. Там бабуся живе, і сама вже покосити не може. Я, буває, допомагаю.

Вікторія розгнівалася від такого порівняння. Яка така бабуся? Покосити свої чотири сотки вона ще може своїми силами.
— Молодець, Олександре. Ось і допомагайте бабусям! Я поки, дякуючи Богу, сама справляюсь! Дякую вам за допомогу!

Вона закрила багажник і сіла за кермо своєї маленької машини.
— Почекайте! А хто вам усе це вивантажить? Важка ж коробка! – крикнув він їй услід, але вона вже завела двигун, зробила вигляд, що не почула, і з милою усмішкою помахала йому рукою.

«Все одно косарку лише на дачі вивантажувати. Там сусіди, Василь чи Богдан, допоможуть»,— думала вона, поглядаючи у дзеркало на зменшувану фігуру Олександра.

Вона вирішила дістати смартфон, і тут її пробив холодний піт: сумки не було! Вона завжди клала її на пасажирське сидіння! А в сумці все: картка, паспорт, смартфон, гаманець, ключі від квартири… Ось же ж лиходій цей Олександр! Вислухала його, а він забрав сумку! Куди податись? В поліцію?! Там повинні бути камери на автостоянці! Оце так! Ні, ну оце так! — ледь не плакала Вікторія Семенівна.

Вона зупинилася і глибоко вдихнула. «Спокійно. А то так і серце може зупинитися… так вдих… видих… я дістала з сумки ключі… глибокий вдих… вимкнула сигналізацію… видих. КУДИ Я ПОКЛАЛА СУМКУ???»

Олександра охопили темні думки: що, можливо, він нікому не потрібен. Навіть із пропозицією двох своїх рук, які, за словами багатьох, були золотими. І тут він побачив, що червона, схожа на іграшкову, машина повертається.

«Передумала!» — подумав він.

Коли «Таврія» загальмувала поряд із ним, він галантно відкрив двері і був здивований, що жінка, якій він так люб’язно допоміг, була в обуренні.

— Поверніть сумку, Олександре! Інакше я змушена буду звернутися до поліції! — накинулась на нього Вікторія Семенівна.

— Я не розумію… — розгубився чоловік.

— Вас тут напевно ціла банда? Один відволікає, інший тирить сумки з пасажирських сидінь! А я-то думала, ви — порядна людина!

Чоловік замислився. Мені здається, що ви, відкривши багажник, поклали сумку туди.

Вікторія трясучимися руками відкрила багажник. Сумка була там.

Вона схопила її, і тут нервова напруга вилилася сльозами. Вона притулилася до чоловіка і крізь сльози сказала:
— Вибачте, будь ласка! Я так злякалася… Там все-все… О, яке полегшення!

— Буває. — усміхнувся Олександр. — Може все ж зайдемо випити по чашці кави?

— Я не п’ю каву. У мене від неї печія.

— Я і сам надаю перевагу чаю. Але, може, по морозиву?

— Давайте завтра. Зустрінемось у міському парку, біля входу, о сьомій вечора. Добре?

— Чудово! Але, може, все ж дасте тепер свій номер? Раз я реабілітований в ваших очах?

— Може, й дам. До завтра, Олександре. — махнула йому рукою Вікторія Семенівна.

Вона їхала знайомими вулицями, її настрій був чудовим.
Головне, сумка знайшлася!

Наступного дня Вікторія Семенівна довго думала, що вдягти. У гардеробі було немало суконь, але їй хотілося виглядати особливо. Зрештою, вибрала світлу сукню з дрібним квіточком, що вдало підкреслювала її струнку фігуру, і накинула легкий жакет.

До сьомої вечора вона прийшла до парку. Олександр вже чекав біля входу, з невеликою коробочкою в руках.
— Добрий вечір, Вікторіє Семенівно! Ось, це вам.
— Що це?
— Цукерки. Мені здається, ви любите шоколад.
— Дякую, вгадали, — усміхнулась вона.

Вони неквапливо прогулялися парком, розмовляючи про все на світі. Виявилося, що у них багато спільного: обидва любили дачу, природу, книги. Олександр розповідав історії зі своєї молодості, Вікторія Семенівна згадувала кумедні випадки з життя. Вони сміялися, як старі друзі.

У якийсь момент вони підійшли до кафе з літньою верандою. Олександр запропонував морозиво, і Вікторія Семенівна, трохи соромлячись, погодилася.

— Ніколи не думала, що отак випадково можна зустріти хорошу людину, — зізналася вона.

— Я теж. Бачите, як доля буває.

Після морозива він провів її до дому.

— Мені дуже сподобався вечір, — сказав Олександр, трохи соромлячись.
— Мені теж.
— Може, повторимо? Наприклад, у суботу?

Вікторія Семенівна задумалася. А чому б і ні?
— Давайте. Тільки вже до мене на дачу. Перевірю, чи вмієте ви рубати дрова.

Олександр засміявся.
— Домовилися!

Так почалася їхня дружба, а потім і щось більше. Звісно, Вікторія Семенівна не поспішала з висновками, але відчувала, що Олександр став для неї важливою людиною. А через кілька місяців, коли вона вийшла у двір дачі і побачила, як він спритно косить траву її новою косаркою, зрозуміла — вона більше не одна.