Стара жінка чекала на лаві у коридорі медичного закладу.

На лавці в коридорі жіночої поліклініки сиділа літня жінка. Поруч із нею перебувала худенька дівчинка, близько 15 років, у короткій спідниці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела свою онучку на аборт.

Бабуся увесь час тяжко зітхала. Онучка із наляканим поглядом оглядалася навколо. Поруч із нею стояла сумка. Підійшла жінка, близько 30 років, і сіла поруч.

— Ви в цей кабінет?
— Так… А скажіть, це не боляче?
— Неприємно, звісно, але там зроблять знеболення. Головне, що це швидко, п’ять хвилин від сили, якщо термін малий. Так кажуть, я тут уперше. Якщо чесно, теж боюсь. І розумію, адже дитина ні в чому не винна…

— Господи, як же не пощастило… Розумієте, це моя онучка, навчається у 9 класі, хлопець її обдурив, покинув… А вона вагітна. Він знати нічого не хоче про дитину. А що ж нам робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків у неї немає, я сама її виростила… Ох, горе ж яке…

— Ба, досить вже, не рви мені серце, і так важко… Он дівчина ж сказала, що не боляче буде, раз і все…

— Ох, онуко, там же дитина в тебе, жива, а ти раз — і все… Дитя ні в чому не винне, правильно дівчина сказала. Знаєш що, вставай, ходімо, нічого, виростимо. У війну ж народжували, і нічого. Справимось. І Петрик твій не потрібен, який там батько… Вставай, бери сумку, і ходімо додому, нема чого нам тут робити.

Дівчина наче цього й чекала. Схопила сумку та пішла до виходу, бабуся вийшла слідом. Дівчина, що сиділа на лавці, усміхнулася, проводжаючи їх, думаючи про щось своє…

Двадцять років потому

— Мамо, я його люблю, у нас все серйозно, повір! Дмитро хороший хлопець, у нього велике майбутнє!

— Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитеся… Закінчите університет, а там видно буде!

— Мамо, нам уже по 20 років, не маленькі. Весілля навчанню не завадить, тим більше, ми не будемо витрачати гроші, розпишемося і все, навіщо нам ці умовності. Повечеряємо в ресторані з батьками Дмитра та його бабусею, і все, з друзями ми самі потім відзначимо. Дмитро бабусю дуже любить, її вона виростила.

— Ох, Марічко, ну чого не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Дмитра, сватами будемо, як ніяк…

— Запроси їх у гості, мамо…

— Доброго дня, заходьте! Я мама Марічки, Юлія. Сідайте за стіл…

Дивлячись на бабусю Дмитра, Юлії здалося, що вона її десь уже бачила. Мати Дмитра, Ганна, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що народила його у 16 років, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім змушений був одружитися на Ганні, щоб не сісти до в’язниці. На папері лише вони були чоловіком і дружиною, не жили разом, а потім і розлучилися.

— Ви знаєте, Юліє, соромно зізнатися, але ми ж спочатку хотіли позбутися Дмитрика… Ганна ж ще дитиною була, яка там з неї мати… Батьків у неї не було, мама померла молодою ще, а тато в тюрмі пропав. Я її одна виростила. І ось принесла в подолі… Ну куди народжувати, кому?

Коли прийшли вже в лікарню, чекали черги на цю процедуру, дівчина одна підійшла. Теж на аборт. Каже, діти ні в чому не винні, і мене наче по лобі вдарило, хіба ж можна дитя вбивати невинне… Це був знак згори, щоб зупинилися, і зберегли Дмитрика.

Дівчину ту сам Бог послав, мабуть. Ми з Ганною пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила в школу, закінчила 9 класів, а більше нам і не треба було. Народився Дмитро, я з ним сиділа, а Ганна ходила в училище, вивчилась на кондитера. Петро, батько Дмитра, ніяк не допомагав, і його батьки теж.

Нічого, справилися. Ганна потім за хорошого чоловіка заміж вийшла, ще доньку народила. Пече тепер торти на замовлення, і непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Дмитро з Марічкою одружаться, їм є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ганни переберусь. От така історія у нас.

Юлія не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм, вона наважилася залишити дитину, свою улюблену Машу…

Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першою любов’ю. Життя розвело їх у різні боки, і коли вони знову зустрілися, то він уже був одружений. Лише один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.

Руйнувати його сім’ю вона не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.

Зважившись на аборт, Юлія переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її мислення на цю тему. Якщо вже вони справляться, то вона й подавно. Вона вирішила, що це знак з неба.

Юлія пішла з лікарні, слід за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилась її єдина донечка, найулюбленіша людина на Землі.

І от їх знову звела доля. Тільки тепер із радісної нагоди. Діти, яких могло б і не бути, збираються одружитися. Хіба це не знак долі?

Часто люди отримують знаки з неба. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді буває достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя не уявляють без цієї дитини і з жахом думають, що її могло й не бути…

Усяке в житті буває, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин багато що вирішують…