Старість і самотність: історія маленького дива

Колись, діточки, у нашому старому будинку на вулиці Шевченка жила одна бабуся з квартири під номером пять. Її мало хто знав по імені, а й запитати не випадало нагоди. Усі називали її просто «та бабуся з пятої».

Вона була крихітна, з сивими, розкуйовдженими волоссям, у товстих окулярах, склеєних бинтом. Ходила повільно, шаркаючи стоптаними черевиками, а за нею біг маленький песик Цвіркун невеличкий, але гавкав так, ніби охороняв цілу фортецю. Всіх, хто наближався до її дверей, зустрічав йірливим гавкотом.

А відвідувачів було багато сусіди не витримували трьох речей. По-перше телевізор, що гудів від ранку до ночі на повну гучність. По-друге таргани, що повзали з її квартири по всьому підїзду. І по-третє задушливий, неприємний запах, який не вивітрювався навіть у ліфті.

Люди скаржилися, кричали: «Коли це закінчиться?» А бабуся лише примружувала очі, усміхалася, ніби мала дитячу душу, і відповідала:

Зараз, зараз

І все на час затихало. Але ненадовго.

Її звали Одарка Миронівна. Вона вже переступила вісімдесят пятий рік. Минулої зими сильно занедужала простудилася так, що ледве чула. Хотіла слуховий апарат, але пенсії ледве вистачало на комуналку та ліки. А ще треба було годувати Цвіркуна її єдину радість.

Цей песик прийшов до неї багато років тому, коли помер чоловік, а діти давно забули про неї. Одарка йшла з ринку під дощем і побачила на бруку маленьке, змерзле цуценя. Хотіла пройти повз сама ледве трималася на ногах, але воно пішло за нею. Так вони і залишилися разом.

Та квартира Вона була, як казкова хатина баби-яги: брудна, завалена старими речами, з тарганами, що бігали по стінах. Але Одарці, здавалося, було байдуже.

А потім зявилася Настя молода жінка, що переїхала з сином Яриком. Спочатку вона не звертала уваги на сморід, але одного вечора, побачивши таргана на своїй тарілці, схопилася за голову. Сусідка розповіла їй про Одарку Миронівну про телевізор, тарганів і самотність.

І Настя з Яриком почали приходити до бабусі приносили їжу, годували Цвіркуна, розмовляли. Одарка ожила у неї зявилася родина.

З часом запах зник, таргани повиводилися, а телевізор уже не гримів. Хоча плітки не припинилися дехто казав, що Настя хоче забрати собі квартиру. Та їй було все одно головне, що вона дарувала старій жінці трохи тепла.

Минув рік. Одного ранку Одарки Миронівни не стало. Її поховали тихо, без метушні так, як вона й любила. А Цвіркун залишився з Настею та Яриком.

Ось так, діти, і буває в житті. Навіть у старості, коли здається, що всі забули, може зявитися маленьке диво хтось, хто подарує трохи світла. І це справжнє щастя.