Старший із трьох дітей моєї свекрухи — мій чоловік.

В моєї свекрухи троє дітей. Найстарший з них – мій чоловік. В родині Яків завжди був особливим, бо свекруха народила його ще як була незаміжньою. Молодші сестра й брат з’явилися вже в законному шлюбі. Свекруха зуміла з трирічною дитиною зачарувати доволі заможного чоловіка. Вітчим мого чоловіка одним із перших почав власну справу, відкрив кооператив ще в кінці 80-х. Успішно пережив 90-ті, не збанкрутів під час нульових. Дітей – своїх і чужого вітчим Якова ніколи не розділяв. Однаково купував одяг, іграшки, однаково міг і ременя дати, якщо було за що. А ось свекруха відрізняла своїх дітей:

— І навіщо я тебе народила, — часто говорила синові, — ти всю родинну ідилію псуєш. Усі у нас світленькі, а ти весь у батька вдався. Чорний, як смола.

Чим був винен Яків, який не просив цього життя від мами – незрозуміло. Тим більше, що матери він не завадив влаштувати особисте життя. А вітчим гроші мав завжди, і зайвий рот в родині нікого не обтяжував.

Відношення матері до Якова з дитинства перейняли молодші сестра з братом. Уже в дитячих суперечках: «ти ніхто», «ти нам не рідний», «мій тато тебе годує й поїть», — щедро звучало з уст сестри Марини та брата Артема.

— Знаєш, — казав чоловік ще в перші місяці нашого шлюбу, — у мене таке відчуття, що вітчим єдиний мій рідний у цій родині.

Зі свекрухою я майже не спілкувалася, ну нецікава їй була жінка нелюимого сина, при знайомстві вона глянула на мене зневажливо й сказала:

— Ну чого від нього було ще чекати? Живіть, як хочете і де хочете.

І жили ми. Орендували квартиру, зате від нікого ні в чому не залежали. А через рік після весілля вітчим пішов. Раптово. Точніше, раптово для всієї родини, сам вітчим, ніби щось відчуваючи, привів документи в порядок.

Будинок дістався свекрусі, а кожному з дітей, включаючи пасинка, вітчим залишив по двокімнатній квартирі. Вся нерухомість була оформлена дарчими. А основний заповіт, що стосувався фірми, вітчим постановив розкрити через півроку.

— А йому за що? — сестра Марина не могла стриматися, вказуючи пальцем у бік мого чоловіка вона повторювала, — яке він відношення має до тата?

Свекруха теж була незадоволена: не заслужив. Тим не менш, ми стали власниками житла. Жили ми спокійно в новій квартирі два місяці, аж потім нас завітала свекруха.

— Значить так, — заявила свекруха, — стару забираєш ти.

Яку стару? Ми нічого не зрозуміли.

— Яку, яку, мою свекруху, — заявила мати чоловіка, — навіщо вона мені потрібна, я її все життя терпіти не могла, а тепер її до мене? Щоб я їй підгузки змінювала?

Виявилося, що ні сестра, ні брат Яші також не захотіли, щоб бабуся жила з ними, а одна вона вже не могла жити й потребувала догляду: після інсульту у жінки відмовили ноги.

— Тобі тато квартиру залишив, — заявив брат Артем, — от і відпрацьовуй.

Ми з чоловіком порадилися й взяли до себе Ірину Єгорівну. Вона виявилася жінкою з гумором, дуже цікавою і неунываючою людиною. Звісно їй було прикро, що рідні онуки з нею так вчинили, вона сказала в перші дні:

— Мати їх розбестила, невістка моя, а тебе, Яша, мій син завжди любив і хвалив. Ти для нього завжди був рідним, а для мене ти тепер більше, ніж рідний.

Марина та Артем не вважали за потрібне навіщати бабусю. Ні дзвінка, ні візиту. Доглядати за Іриною Єгорівною було нескладно, вона на інвалідному візку навіть вміла нам з чоловіком вечерю приготувати.

А ще через чотири місяці було оголошено заповіт вітчима, що стосувався активів його бізнесу. Усе він заповів своїй матері. Треба було бачити обличчя свекрухи й її молодших дітей.

— Бабусю забираю я, — сказала Марина, підходячи до нас.

— Не ти, а я, — взвив Артем.

— А хто вам сказав, що я хочу переїжджати? — запитала Ірина Єгорівна жадібних онуків, — мені добре у Яші й нікуди я не піду.

Вона так і залишилася в нас, майже одразу, подарувавши моєму чоловікові усе, що їй дісталося за заповітом покійного Яшиного вітчима.

Свекруха, золовка і деверь намагалися оспорити це, був суд, але вони програли.

Їм і так дісталося багато, але багатство не пішло на користь. Артем умудрився вплутати в якесь сумнівне діло, квартиру довелося продати за борги, він повернувся жити до матері.

Марина вийшла заміж, але з чоловіком не зрадилася, вихованням її дитини теж займається свекруха, а сама сестра чоловіка влаштовує своє особисте життя.

Нещодавно Ірини Єгорівни не стало. Розбираючи речі бабусі, ми знайшли акуратно складений аркуш, там писав вітчим Якова:

«Мамо, якщо зі мною щось трапиться, йди жити до мого Яші. На мою думку, з усіх моїх дітей, він найгідніший, хоч по крові він нам і не рідний. Прости за те, що не зміг виховати такими ж Маринку з Темою… »