Старий холостяк, що насолоджувався життям у самотності

Роман Степанович був старим боягузом. Жив собі та й жив, самотність його не тиснула. Працював, як віл у ярмі. Роботу свою любив. Звик усе робити ідеально, щоб порядок був у всьому. А скільки з жінками не знався, ідеальної так і не зустрів. Того року в кінці липня вирішив Роман Степанович у відпустку, на південь. Стомився дуже, і захотілося йому трохи втекти від цивілізації. Заліз у інтернет, дав оголошення.

Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка південного села. До моря хвилин 20 пішки, зате місце далеко від курортів і міст, окрема кімната, а за його продукти — приготують дарма домашнього. Загалом, спокусився. Добрався без пригод, навігатор не підвів. Будинок був старим, але чистеньким, кімната затишною, а господиня доброзичливою. По подвір’ю бігала маленька собачка, тойтер’єр. У саду дозрівали фрукти, а пара дітей, хлопчик і дівчинка, років 9–10, возились по господарству. Господиня Романові не докучала, питала, що приготувати, щедро частувала полуницею і мило посміхалася. Роман Степанович цілі дні проводив на морі, плавав, ліз по скелях, фотографував і листувався зі старим приятелем у Фейсбуці. Часом він задумувався — звідки у 50-річної жінки такі малі діти? Задумувався, задумувався, та й спитав.

— Марійко Василівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Марія, — мій син та донька, просто пізні. Сім’я не склалася, заміж не вийшла, от і вирішила хоча б діточок народити. Та й не така вже я стара, мені ж 48.

Поки говорили, придивився Роман до господині — приємна, м’яка, усміхнена. І ім’я йому подобалось. Марія, Марусенька. Матір його так звали. А від Марії пахло полуницею і вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори трохи прохолодними, а небо — зоряним. Обоє не кривлялися, ну що там, дорослі люди. Удень поводилися як звичайно, а вночі Роман тихо пробирався до господині, до Марусеньки. А потім крадькома повертався до своєї кімнати. Діточок же будити не можна. Маленький песик навіть не гавкав на Романа, дивився лукаво, ніби все розумів. Гарний песик, економний. З’їдав пару ложок, але двір охороняв сумлінно, звали його Мілка.

І стала Мілка ходити з Романом на море, навіть плавала, потім вилазила, струшувалася, висихала на сонечку і бігла додому раніше за нього. А він — слідом. Та одного разу Мілка не прийшла. І Роман пішов її шукати, кликав, кричав, написав з десяток оголошень, пішов розклеювати. Куди поділася собака? Незрозуміло. Похила сусідка сказала, що може заїжджі вкрали, ті, що знімають на іншому кінці села. Роман пішов туди. Дійшов, а йому відповіли, що вони поїхали з маленькою собачкою годину тому у бік траси.

Роман повернувся, сів у машину і погнав. Наздогнав кілометрів через 80 і перегородив дорогу. Із джипа вийшли дві дівчини, молоді, нахабні.
— Гей, заберіть машину. Їздити не вмієте. Зараз поліцію викличемо.
— Викликайте, — відповів Роман, — тільки спершу поверніть собаку.
— Та ну прямо, роззявив рота, — засміялася та, що вища, — вона бездомна, ми її рятуємо.
— Вона не бездомна, — відповів Роман, — у неї родина є. Не ваша це собака.
— Та йдіть ви, — заверещала друга, — якщо не заберете машину, скло поб’ємо.

Роман обійшов їх і покликав: «Мілка, Мілочко!»
Мілка загавкала і забігала по сидіннях, намагаючись пролізти у відчинене вікно. Дівчата хапали Романа за руки, лаялися матом і намагалися битися. Роман не знав, що робити, розгубився, ну не бити ж жінок.

Виручив під’їхавший поліцейський, товстий, спітнілий, хропучий. Періодично затуляючи вуха від криків дівчат, лейтенант узяв Мілку на руки.
— Тихо всі. До кого собака піде, той її й забере. Документів же на неї ні в кого немає.

— Цупочка, Лапусенька, — заметушилися дівчата, дістаючи ковбасу, — іди до нас, у машинку іди.
— Поїхали, Мілко, додому, — сказав Роман.

Поліцейський поставив собаку на землю. Мілка метнулася до Романа, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну от, здається, розібралися, — важко зітхнув поліцейський.

— Ні, собака наша, — закричали дівчата. — Не маєте права її в нас забирати! Ми вашому начальству поскаржимося! Ми її від самовисування врятували!

Поліцейський почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак «Стоп», аптечку. І всі таблетки в ній перерахуємо. Авто у вас бруРоман обняв Мілку, розуміючи, що його самотнє життя тепер повно тепла, любові і гарного песика.