Стопи палали: не дивно після довгих мандрівок з наплічником!

Валентина відчувала втому в ногах, що й не дивно: стільки пройти, ще й з важким рюкзаком на плечах… Єдина втіха – залишилося обійти всього одну вулицю в селі, і можна вирушати назад…

Валентина працювала листоношею. Раніше в кожному селі було своє відділення пошти. А тепер уся округа із дванадцяти сіл мала лише одне відділення. Листоноші доводиться долати кілометри, розносячи газети, квитанції по оплаті за електрику і пенсії. А заодно і продукти з побутовою хімією за замовленням.

Ось Валентина йде майже з порожнім рюкзаком. Всі пакунки доставила своїм бабусям. Дивина: у селах майже не залишилося старих людей. Жінки-вдови тримають господарство, садять городи… Погано лише, що дістатися магазину з віддалених сіл непросто, особливо взимку, коли автолавка нечасто заїжджає. Тому Валентина несе з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками. Бабусі чекають її, виглядаючи у вікно з самого ранку: де ж їх Валя, чи не загубилася між заметами?

У селі, яке Валентині залишилося обійти, колись життя вирувало. Лісгосп тут був. А потім… Що казати, подібних сіл в Україні, де доживають останні місцеві жителі, багато…

Ось і останній дім – звичайний, дерев’яний, на дві квартири. Тільки він і зберігся цілим – в обох квартирах люди живуть. Інші подібні давно вже розібрали місцеві жителі на дрова. А тут мешкає пенсіонерка, до якої поспішає Валентина. В іншій квартирі – син цієї пенсіонерки з дружиною.

Валентина струсила сніг із чобіт за допомогою маленької мітли, що стояла біля вхідних дверей, піднялася сходами і постукала у двері:

– Марія Петрівна, ви вдома? Пошта прийшла!

Двері майже відразу відчинилися. Господиня метушилася:

– Чого стукаєш, Валю? Заходь! Змерзла, напевно? Давай чаю наллю. Чи, може, пообідаєш? Я ось борщ із печі дістала…

Валентина подякувала жінці, але відмовилася: треба поспішати, швидко темніє, а дорога назад неблизька.

– Почекай, доню, мій син як раз у місто збирається. Сядь, погрійся трохи. Я до нього збігаю, скажу, щоб без тебе не поїхав.

Марія Петрівна накинула стареньке пальто і вийшла. Валентина втомлено опустилася на стілець, дістала папки з пенсійними документами, гроші. Перерахувала залишені купюри та дріб’язок, полегшено зітхнула. Розстібнула куртку, зняла шапку… Як добре, що не треба буде йти назад погано розчищеною дорогою. Син Марії Петрівни, здається, має машину, на якій іноді приїжджає на пошту. Отже, сьогодні вдасться повернутися додому раніше…

Повернулася господиня:

– Почекаєш хвилин сорок? Валерій зараз зайнятий. Як закінчить свої справи, то й поїде. І тебе візьме. Давай-но поки поїж. Знаю ж, що весь день на ногах, проголодалася.

Валентина не стала заперечувати. Видавши Марії Петрівні пенсію, вона зняла рюкзак, відсунула сумку й почала їсти.

– Марія Петрівна, може, розкажете щось про колишнє життя? Я дуже люблю слухати, як люди раніше жили, – мовила Валентина, закінчивши з борщем і перейшовши до чаю з булочками.

– Ой, дівонько, не знаю, що й розповісти, – посміхнулася господиня, тереблячи край квітчастого фартуха. – Жили по-різному. Як добре, так і не дуже. Я працювала. Всі тоді працювали. Я не була якоюсь там бригадиркою. У пекарні ми рекордів не ставили. Скільки треба було хлібу, стільки й пекли. Грамоти маю. І ветерана дали. Все-таки тридцять шість років у печі вистояла. Та ще шість років як комірник працювала. А наш хліб, сама знаєш, у окрузі на вагу золота був. Тепер такого не купити. І пекарні вже давно нема…

Марія Петрівна замовкла, дивлячись у вікно на цегляну руїну пекарні, що виднілася неподалік… Потім продовжила:

– А мій чоловік працював у лісі. Я вийшла заміж у вісімнадцять років, коли приїхала сюди на практику. Навчалася вже вагітною. Перша у нас дочка народилася, зараз у Львові живе. Пенсіонерка вже, але ще працює. Двоє онуків там у мене і правнук великий уже.

А чоловікові хотілося сина, та довго не виходило. Двічі у мене втрати були. Сама подумай: мішки з борошном тягати – так недовго і втратити. Потім мій сказав: кидай таку роботу. А куди тут кидати? Й роботи сильно не було. Хіба в місто їздити, так господарство кинути нащо. Ми на початках корову тримали, це вже потім козу завели. І поросят по три було, кури… Город великий… Уговорила я свого, мовляв, обережніше буду…

Знову завагітнівши, начальство мене перевело на легку роботу – продавцем у магазин при пекарні. Так і зносила свого сина.

Валентина здивовано глянула на співрозмовницю. Бабуся ж, наче, казала, що син у неї Валерій? А тут – сина іншого звуть…

Зачекавши на запитання гості, Марія Петрівна сумно всміхнулася:

– Почекай, дівчинко, не поспішай, усе зрозумієш потім…

І продовжила:

– У сімдесятому син народився. Була в нього вроджена вада слуху. Навіть у столицю до професора їздили, той сказав, що лікування нема, треба носити апарат. Так все життя й проходив зі слуховим апаратом… У сусідній квартирі жила бабця Піфагорівна… Це не прізвисько, а по батькові. Батька її й справді Піфагором звали. Так вона все сміялася над сином, казала, мовляв, з дитинства старий ходить, хто за такого заміж піде?..

А з Ольгою вони ще зі школи друзями були. Потім весілля зіграли. Вона працювала в конторі лісгоспу, поки ділянку не закрили, а син у місто їздив, на заводі біля проходної працював. Внук народився, ми з чоловіком їм купили сусідню квартиру, як Піфагорівна померла… А потім у один рік і чоловіка не стало, і сина…

Марія Петрівна важко зітхнула…

– У чоловіка був артрит. Таких, що в лісі працювали, ця хвороба косила. Операцію зробили, але все одно через рік не стало його. А син з рибалки повертався, а лід вже ламався… До берега трохи не дійшов, провалився. Вилізти зумів, але сильно застудився, запалення легень підхопив, за два тижні згорів… Пізньої осені поховала чоловіка, а весною і сина поховала… Двадцять три роки всього йому було…

Марія Петрівна знову замовкла. Встала, поправила фіранку на вікні… Потім, заспокоївшись, повернулася до розповіді…

– Коли сина не стало, невістка вдруге вагітна була. Прийшла до мене, каже, треба аборт робити. А я її посварила: чоловік помер, так ти і його дитя вбити хочеш? Плакали обидві, довго говорили. Їй і з одним тяжко було б без чоловіка, а тут – ще одна дитина… Тоді часи були… Дев’яносто четвертого року не стало Славочка… А свати допомагати не рвалися, обоє пити любили.

Невістка в мене золота. Умовила залишити дитину. Я саме після смерті чоловіка на склад перейшла працювати, у зміни не ходила. Удвох дітей і виростили.

Минув десь рік, як вона з Валерієм познайомилася. Придивилася я до нього: порядний чоловік, не п’є, не лається. Не люблю я лайливих слів. І синок мій, хоч і в лісі все життя відпрацював, не лаявся. І до дітей Валерій лагідний. Він із дальніх місць, приїхав до знайомого, який тут ще цех відкривав. Пилораму тоді Валерій йому ставив. Постарше трохи Ольги. Одружений був, та дружина втекла з дитиною аж до Німеччини – у неї там родичі знайшлися.

Я й кажу: живіть, якщо серйозні стосунки у вас. Спочатку так жили, потім розписалися. Ще одну дитину народили, я і це допомогла ростити. Всі троє мене бабусею звуть.

Ольга мене відразу мамою назвала. А потім і Валерій почав так само: мама та й мама. А я хіба проти? Бог одного сина забрав, так іншого дав на старість.

Золоті руки у нього. Дивись, як обидві квартири віддав? І воду провів, і туалет теплий зараз у мене, і баню поставив… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, був на ній майстром. А потім став на ваахти їздити. Ні разу дітей Слави не образив хоч у чому, вони його за батька мають.

Коли всі почали виїжджати з села, я сказала своїм: їдьте, якщо хочете, а я нікуди не зрушу. На цвинтар лише, до чоловіка й сина. Валерій і каже: куди ми без тебе? Так і живемо. Онуки вже роз’їхалися, молодший в університеті вчиться, старший правнука нещодавно привіз. Та що казати, гріх мені скаржитися, хороша в мене невістка й син…

З вулиці почувся сигнал автомобіля. Валентина занервувала. Марія Петрівна її заспокоїла:

– Не поспішай, доню, Валерій почекає. Кажу ж: хороший син у мене, дай Боже кожній матері такого сина…