З життя
Суботній ранок.
Ранок суботи. Олена відключила всі будильники й телефони. Молода жінка вирішила нарешті виспатися, адже за спиною залишився дуже важкий тиждень, впродовж якого в її житті відбулося багато чого.
У Олени була чорна смуга в житті. Кажуть, що після чорної обов’язково буде біла… Але наразі була лише чорна…
У вівторок Олену скоротили з роботи. Вона віддала кілька років задля розвитку компанії. І тут, як гром серед ясного неба: “Вибачте, але штат компанії скорочується вдвічі. Ми не зможемо продовжити з вами контракт”.
Це здавалося їй нічним кошмаром. Олена сподівалася, що все це сон і вона прокинеться, щоб усе стало на свої місця.
Раптово її вивів із заціпеніння крик ворони. Птах каркав так пронзливо і голосно, що хотілося заткнути вуха. Непомітно глянувши у вікно, вона побачила його… Ворон сидів на гілці і дивився прямо у її очі.
“Чортівня якась!” — прошепотіла Олена, вибігаючи з офісу. Того ж вечора до неї прийшов Мирослав. Вони зустрічалися вже кілька років і планували одружитися.
– Таке діло… Не буду ходити колами, я скоро одружуюсь. Вибач. Так вийшло.
І знову той крик пролунав у кімнаті. Олена здригнулася і поглянула у вікно. Ворон сидів навпроти і пильно дивився. “Ну чого тобі від мене треба?” — закричала вона в істериці.
– У тебе все добре? — налякано запитав Мирослав.
– Так! Забирайся звідси! — вказала жінка на двері колишньому нареченому.
За один момент вона втратила і роботу, і кохану людину. “Спати! Потрібно відпочити. Потім розберуся з усім іншим”. Але виспатися їй не вдалося. Її знову розбудив крик ворони. “Кар-кар” — лунало на всю округу.
Глянувши у вікно, вона знову побачила цю настирливу птицю. Складається враження, що ворон нікуди не відлітав і весь час провів на тій гілці. “Чого тобі надоїло?” — вигукнула вона. Ворон ігнорував її крики і продовжував тривожити всю округу. На годиннику було 6-та ранку. Виспатися так і не вийшло…
Через пару годин зателефонувала мама:
– Як ти, доню? Давно не дзвонила.
– Все дуже погано! — Олена заплакала і, як у дитинстві, усе розповіла матері. Про ворону теж не забула згадати.
– Це він тебе в дорогу кличе! Ти потрібна десь…
– Мам, що за нісенітниця? Яка дорога? Кому потрібна? Мене всі виключили зі свого життя!
– Милечко, приїжджай до нас. Завтра Різдво. Відсвяткуємо по-сімейному!
– Тільки вам зіпсую настрій. Мені потрібно побути самій.
Олена поклала слухавку і пішла на кухню, щоб приготувати собі каву. Тільки-но вона увійшла, як знову почувся каркання. “Він точно вирішив мене звести з розуму”, — подумала вона.
Ближче до обіду зателефонувала давня, шкільна подруга:
– Оленочко, нарешті застала тебе вдома. Мобілки твоєї в мене немає.
– Привіт, Надійко! Скільки років, скільки зим!
– Ось! Саме з цього приводу й дзвоню. Збирайся й дуй до мене на дачу! Ми вирішили зібратися в мене всією нашою компанією. Буде Юля, Віра, Юрко…
– В принципі, мені нічого кидати. Це мене всі покинули… Гаразд, давай адресу!
Олена їхала, дотримуючись навігатора. До місця залишилося ще 15 кілометрів. Спочатку автомобіль їхав добре, але на півдорозі двигун заглох, і машина зупинилася.
Олена схопилася за мобільний телефон, але зв’язку в лісі не було… “От халепа! Що мене потягнуло їхати машиною!” — розгублено вимовила жінка. “Кар-каррр!” — почувся крик над головою.
“О Боже! І ти тут? Чого від мене хочеш?” — звернулася вона до ворона. Той розкинув пір’я і мовчки спостерігав за нею. Тим часом починало темніти. У відчаї жінка почала сигналити, сподіваючись, що її хтось почує.
“Що робити? Іти пішки? Але я не знаю дороги!”
Раптом у вікно хтось постукав. Від несподіванки жінка підскочила. Вона побачила чоловіка бальзаківського віку в тулупі з рушницею.
– Хто ви? — злякано запитала вона.
– Семен. Місцевий лісник. Вам потрібна допомога? Я правильно зрозумів?
– Так! Я застрягла. Може, підштовхнете мене? — в надії запитала вона.
– Пані, ви серйозно? Тут потрібен трактор. Інакше вашу машину не витягти.
– Так викликайте! У чому проблема?
– Проблема в тому, що скоро ніч. У темряві сюди ніхто не приїде. Ходімо до мене. Вранці викличемо допомогу.
Їй нічого не залишалося, як піти за лісником. Вона звернула увагу на ворона. Той мовчки пішов за ними. “Хоч каркати перестав. Можливо, охрип?” — з усмішкою подумала вона.
Невдовзі вони прийшли до будинку лісника. У печі тихо потріскував вогонь, у кімнаті було дуже тепло й затишно. Семен приготував нехитру вечерю, заварив чай із травами.
– Давайте повечеряємо. Потім відпочинете, а завтра зранку подзвоню за допомогою. Спробуємо звільнити вашу “ластівку” зі снігового полону, — сказав чоловік.
– Що з погодою сталося, не зрозумію? Звідки взялася така хурделиця?
– Та звідки? Сьогодні ж ніч перед Різдвом! Ви знаєте нашу місцеву легенду про цей день?
– Ні звісно. Звідки мені знати? — здвигнула плечима жінка.
– Розповісти вам? Дуже цікаво!
– Розповідайте… усе одно робити нема чого.
Чоловік розпочав розповідати дуже гарну то чи легенду, то чи казку. Олена зачаровано слухала його, не перебиваючи. Головним героєм у цій казці став чорний ворон. Він займався доброю справою: шукав людей із самотніми серцями і сприяв їх зустрічі…
На найцікавішому місці жінка заснула прямо в кріслі. Семен дбайливо вкрив її м’яким пледом і вийшов на вулицю.
“Сидиш?” — звернувся він до ворона. “Дякую, саме про таку жінку я мріяв!”
“Каррр” — відповів ворон і зник із виду.
Вранці, поки Олена спала, Семен викликав підмогу і витягнув її автомобіль.
– Приймайте роботу! — посміхнувся чоловік. — Зараз поснідаємо, і я проведу вас до місця призначення. Їдьте за мною!
– Дякую! Семене, я вчора заснула, так і не дізналася закінчення легенди… — промовила жінка. Їй дуже не хотілося залишати цей затишний дім.
– Ви можете залишитися в мене, я обов’язково розповім вам кінець. Тим більше, сьогодні Різдвяна ніч!
– Уговорили! Не залишати ж вас одного! — усміхнулася Олена.
“Кар – карррр” — ворон закружляв над ними і відлетів. Він був задоволений своєю роботою. Сьогодні йому знову вдалося з’єднати два самотніх серця…
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...