З життя
Сукня для свекрухи
На плаття свекрухи
Олеся відчула щось недобре, щойно ступила на поріг ресторану.
Щось тут було не так — надто безлюдно для п’ятничного вечора, світло притлумлене, а метрдотель занадто старанно усміхнений.
Микита, однак, тримався, як зазвичай — лише пальці, що стиснули її долоню, трохи тремтіли.
— Ось ваш столик, — метрдотель відсунув стілець, і Олеся зупинилася на порозі невеликої vip-кімнати.
Сотні свічок мерехтіли у напівтемряві, відкидаючи химерні тіні на білосніжну скатертину.
У центрі столу височіла ваза з темно-бордовими трояндами — її улюбленими. Звідкілясь долинала тиха музика.
— Микито, — прошепотіла Олеся, — що відбувається?
Замість відповіді він опустився на одне коліно. У його тремтячих пальцях блиснуло кільце.
— Олеся Іванівна, — урочисто мовив він, — я довго думав, як зробити цю мить особливою.
А потім зрозумів — не важливо де і як.
Головне одне — чи погодишся ти стати моєю дружиною?
Вона дивилася на його схвильоване обличчя, на вперту пасмо волосся, що впала на лоба, на його несміливу усмішку — і відчувала, як серце наповнює невимовна ніжність.
— Так, — прошепотіла вона. — Звичайно, так!
Кільце ковзнуло на палець. Олеся притулилася до Микити, вдихаючи рідний запах його одеколону, і подумала — ось воно, щастя. Просте і ясне, як сонячний день.
Але вже за тиждень їхня безтурботність дала першу тріщину.
— Як це — самі? — обурено запитала Світлана Остапівна, нервово поправляючи ідеальну зачіску. — Ні, так не піде!
Весілля — це серйозна справа, тут потрібен досвід, жіноча мудрість.
Ось, я вже примітила чудовий ресторан…
— Мамо, — м’яко перебив її Микита, — ми вдячні за допомогу, але хочемо все організувати самостійно.
— Самі? — Світлана Остапівна сплеснула руками. — Та що ви розумієте!
Ось у Вероніки, моєї племінниці…
Олеся мовчки спостерігала, як майбутня свекруха розгулює вітальнею їхньої квартири.
Світлана Остапівна говорила без зупину — про традиції, про пристойність, про те, як важливо “не вдарити в бруд лицем перед людьми”.
При цьому вона час від часу скидала око на обстановку, ніби прикидала, що тут потрібно переробити.
— Мам, — знову спробував втрутитися Микита, — ми вже вибрали ресторан. “Біла акація”, знаєш такий?
Світлана Остапівна зморщилася, ніби від зубного болю.
— “Біла акація”? Оце новоділ? Ні-ні, лише “Авангард”! Там такі люстри, така сервіровка! А керуючий — мій старий знайомий…
— Мамо, — у голосі Микити задзвенів метал, — ми платимо за весілля самі. І святкуватимемо там, де захочемо.
Світлана Остапівна замовкла на півслові. Підтиснула губи, підняла підборіддя:
— Що ж, воля ваша. Тільки не кажіть потім, що я не попереджала.
Вона пішла, залишивши після себе шлейф дорогих парфумів і відчуття наближення грози.
— Вибач, — винувато усміхнувся Микита, обіймаючи Олесю. — Вона трохи… захоплюється.
Олеся промовчала. Внутрішній голос нашіптував — це лише початок.
Так і виявилося.
Наступні тижні перетворилися на нескінченну низку суперечок, натяків і завуальованих претензій.
Світлана Остапівна примудрялася знайти недолік у всьому — від квіткових композицій до розстановки столів.
— Рожеві півонії? — хитала вона головою. — У вересні?
Ні, лише білі кали! І арка потрібна інша, більш урочиста.
А музиканти… Боже мій, ви що, серйозно хочете цю самодіяльність?
У мене є чудовий квартет із консерваторії…
Олеся трималася з останніх сил. Виручала лише підтримка матері — спокійної, розсудливої Марини Львівни.
— Не бери в голову, — казала вона, коли дочка, виснажена черговим раундом “весільних баталій”, приїжджала до неї поплакатися. — Ти наречена, тобі вирішувати.
А майбутня свекруха просто не хоче визнати, що син виріс.
Але справжня буря розгулялася через торт.
— Ні, ви тільки подивіться! — Світлана Остапівна трясла буклетом кондитерської. — Три яруси?
А де цукрові троянди? Де фігурки нареченого й нареченої?
— Мамо, — втомлено промовив Микита, — ми хочемо простий, елегантний торт. Без пишності.
— Простий? — у голосі Світлани Остапівни задзвеніли сльози. — Ти хочеш зганьбити матір перед усім містом?
Щоб люди перешіптувалися — бачите, син головного архітектора, а торт, як у їдальні!
Олеся не витримала:
— Світлано Остапівно, давайте відверто. Це наше весілля. Не ваше.
У кімнаті запанувала дзвінка тиша.
Світлана Остапівна зблідла, потім почервоніла, різко піднялася:
— Що ж, — процідила вона, — бачу, я тут зайва. Робіть що хочете!
Вона вискочила з квартири, грюкнувши дверима так, що задрижали шибки.
— Ну от, — зітхнув Микита, — образилася.
Олеся промовчала. На душі було муторно.
А через два дні гримнув грім.
Забігши до весільного салону на останню примірку сукні, Олеся випадково почула розмову адміністратора з кимось телефоном:
— Так-так, Світлано Остапівно, ваша сукня буде готова вчасно. Такий чудовий відтінок — світло-кремовий, майже як у нареченої…
У Олесі потемніло в очах. Вона вилетіла із салону, забувши про примірку, і тремтячими пальцями набрала номер матері.
— Мамо, — голос зірвався на ридання, — вона спеціально… хоче все зіпсувати… Купила сукню, як у нареченої…
— Тихо-тихо, — голос Марини Львівни звучав незвично твердо. — Не плач, дівчинко. Я все владнаю.
— Як? — схлипнула Олеся.
— Просто довірся мені і не переймайся ні про що.
У слухавці щось клацнуло — дзвінок обірвався.
Олеся стояла серед вулиці, відчуваючи, як всередині розростається відчай. До весілля залишалося три дні, а вона вже не була певна, що хоче цього свята.
Весільний ранок почався з дощу. Олеся стояла біля вікна, дивлячись, як по склу стікають прозорі доріжки, і намагалася вгамувати зрадницький тремтіння в колінах.
Позаду метушилися візажист і перукар, але їхні голоси долинали ніби крізь вату.
— Олесю, та не смикайся ти, — примовляла майстер з зачісок, утретє намагаючись закріпити неслухняну пасму. — Ось так, добре…
Олеся слухняно завмерла. У голові крутилася одна думка — яку сукню надягне сьогодні Світлана Остапівна? Невже дійсно наважиться?
— Доцю! — у кімнату влетіла Марина Львівна. — Ну-но, дай на тебе подивитися.
Олеся обернулася. Мати застигла на порозі, притиснувши долоні до щік:
— Господи, яка ж ти красуня!
— Мамо, — Олеся спіймала її стривожений погляд, — ти щось… придумала?
Марина Львівна лише загадково усміхнулася:
— Не хвилюйся. Сьогодні твій день, і ніхто його не зіпсує.
У РАЦСі Олеся майже нічого не пам’ятала від хвилювання.
Все злилося в строкату карусель — урочиста музика, строгий голос реєстратора, сяючі очі Микити, спалахи фотокамер.
Кільце ніяк не хотіло натягатися — пальці тремтіли, але нарешті ковзнуло на місце.
— Оголошую вас чоловіком і дружиною!
Перший поцілунок у новому статусі вийшов розмитим — Олеся весь час відволікалася, висвітлюючи серед гостей світло-кремову сукню.
Але Світлани Остапівни ніде не було видно.
— Вона приїде одразу до ресторану, — прошепотів Микита, відгадавши її думки. — Сказала, щось там із зачіскою…
Олеся лише кивнула. Всередині все стиснулося від передчуття.
У ресторані їх зустріли аплодисментами.
“Біла акація” перевершила всі очікування — білосніжні скатертини, кришталеві люстри, море квітів.
Олеся на мить навіть забула про свої тривоги — так гарно все вийшло.
Гості розсаджувалися, офіціанти метушилися між столами, розносячи шампанське.
Олеся, сидячи на чолі столу поруч із Микитою, машинально відповідала на привітання й постійно поглядала у вікно.
І ось — чорний “Мерседес” підкотив до входу. Олеся вчепилася в руку чоловіка:
— Дивись…
З машини велично вийшла Світлана Остапівна. На ній дійсно була саме та сукня — світло-кремова, розшита стразами, майже невідмінна від весільної.
— От же… — процідив Микита.
Але не встигла Світлана Остапівна зробити й кількох кроків по залі ресторану, як звідки не взявся молодий офіціант із підносом.
Він буквально налетів на неї, і темно-бордова рідина виплеснулася на бездоганний світлий шовк.
— Ой, вибачте! — офіціант суєтився, розмазуючи плями серветкою. — Я такий незграбний! Це був вишневий соус… Господи! Як незручно!
Світлана Остапівна застигла соляним стовпом. На її обличчі відобразилася така гамма почуттів, що Олеся мимоволі відвернулася.
— Я… я зараз повернуся, — пробелькотіла свекруха.
Вона митнулася назад до машини. Олеся перевела погляд на Марину Львівну — та, як ні в чому не бувало, поправляла квіти у вазі.
Лише в куточках губ ховалася ледве помітна усмішка.
— Знаєш, — раптом вимовив Микита, — я навіть радий, що так вийшло.
Олеся здивовано подивилася на чоловіка.
Він невесело усміхнувся:
— Я ж бачу, як вона себе веде. Усе командує, контролює. Навіть сьогодні не втрималася — вирішила затмити всіх.
— Микито…
— Ні, правда. — Він стиснув її пальці. — Я так утомився від цього. Від вічних спроб втрутитися в моє життя, все вирішити за мене.
Олеся притулилася до його плеча.
За вікном мрячив дрібний дощ, але їй раптом стало дивно спокійно.
Світлана Остапівна так і не повернулася на свято, але молодята танцювали, сміялися, приймали привітання й почувалися абсолютно щасливими.
А плаття свекрухи… що ж, інколи доля сама розставляє все на свої місця. Нехай навіть і за допомогою вишневого соусу, офіціанта і матері нареченої.
My Son and His Wife Gave Me a Flat as a Retirement Gift: The Day They Handed Me the Keys, Took Me to the Solicitor, and Transformed My Golden Years—Even Though I Tried to Refuse This Generous Surprise
My son and his wife gifted me a flat when I retired On the day it happened, my son and...
When My Husband Told Me I Was Boring, I Transformed My Life—But Then He Got Bored of Me Instead
Nearly two years ago, I heard something from my husband that Ill never be able to forget. He said, “You...
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...