Сукня для свекрухи

На плаття свекрухи
Олеся відчула щось недобре, щойно ступила на поріг ресторану.
Щось тут було не так — надто безлюдно для п’ятничного вечора, світло притлумлене, а метрдотель занадто старанно усміхнений.
Микита, однак, тримався, як зазвичай — лише пальці, що стиснули її долоню, трохи тремтіли.
— Ось ваш столик, — метрдотель відсунув стілець, і Олеся зупинилася на порозі невеликої vip-кімнати.
Сотні свічок мерехтіли у напівтемряві, відкидаючи химерні тіні на білосніжну скатертину.
У центрі столу височіла ваза з темно-бордовими трояндами — її улюбленими. Звідкілясь долинала тиха музика.
— Микито, — прошепотіла Олеся, — що відбувається?
Замість відповіді він опустився на одне коліно. У його тремтячих пальцях блиснуло кільце.
— Олеся Іванівна, — урочисто мовив він, — я довго думав, як зробити цю мить особливою.
А потім зрозумів — не важливо де і як.
Головне одне — чи погодишся ти стати моєю дружиною?
Вона дивилася на його схвильоване обличчя, на вперту пасмо волосся, що впала на лоба, на його несміливу усмішку — і відчувала, як серце наповнює невимовна ніжність.
— Так, — прошепотіла вона. — Звичайно, так!
Кільце ковзнуло на палець. Олеся притулилася до Микити, вдихаючи рідний запах його одеколону, і подумала — ось воно, щастя. Просте і ясне, як сонячний день.
Але вже за тиждень їхня безтурботність дала першу тріщину.
— Як це — самі? — обурено запитала Світлана Остапівна, нервово поправляючи ідеальну зачіску. — Ні, так не піде!
Весілля — це серйозна справа, тут потрібен досвід, жіноча мудрість.
Ось, я вже примітила чудовий ресторан…
— Мамо, — м’яко перебив її Микита, — ми вдячні за допомогу, але хочемо все організувати самостійно.
— Самі? — Світлана Остапівна сплеснула руками. — Та що ви розумієте!
Ось у Вероніки, моєї племінниці…
Олеся мовчки спостерігала, як майбутня свекруха розгулює вітальнею їхньої квартири.
Світлана Остапівна говорила без зупину — про традиції, про пристойність, про те, як важливо “не вдарити в бруд лицем перед людьми”.
При цьому вона час від часу скидала око на обстановку, ніби прикидала, що тут потрібно переробити.
— Мам, — знову спробував втрутитися Микита, — ми вже вибрали ресторан. “Біла акація”, знаєш такий?
Світлана Остапівна зморщилася, ніби від зубного болю.
— “Біла акація”? Оце новоділ? Ні-ні, лише “Авангард”! Там такі люстри, така сервіровка! А керуючий — мій старий знайомий…
— Мамо, — у голосі Микити задзвенів метал, — ми платимо за весілля самі. І святкуватимемо там, де захочемо.
Світлана Остапівна замовкла на півслові. Підтиснула губи, підняла підборіддя:
— Що ж, воля ваша. Тільки не кажіть потім, що я не попереджала.
Вона пішла, залишивши після себе шлейф дорогих парфумів і відчуття наближення грози.
— Вибач, — винувато усміхнувся Микита, обіймаючи Олесю. — Вона трохи… захоплюється.
Олеся промовчала. Внутрішній голос нашіптував — це лише початок.
Так і виявилося.
Наступні тижні перетворилися на нескінченну низку суперечок, натяків і завуальованих претензій.
Світлана Остапівна примудрялася знайти недолік у всьому — від квіткових композицій до розстановки столів.
— Рожеві півонії? — хитала вона головою. — У вересні?
Ні, лише білі кали! І арка потрібна інша, більш урочиста.
А музиканти… Боже мій, ви що, серйозно хочете цю самодіяльність?
У мене є чудовий квартет із консерваторії…
Олеся трималася з останніх сил. Виручала лише підтримка матері — спокійної, розсудливої Марини Львівни.
— Не бери в голову, — казала вона, коли дочка, виснажена черговим раундом “весільних баталій”, приїжджала до неї поплакатися. — Ти наречена, тобі вирішувати.
А майбутня свекруха просто не хоче визнати, що син виріс.
Але справжня буря розгулялася через торт.
— Ні, ви тільки подивіться! — Світлана Остапівна трясла буклетом кондитерської. — Три яруси?
А де цукрові троянди? Де фігурки нареченого й нареченої?
— Мамо, — втомлено промовив Микита, — ми хочемо простий, елегантний торт. Без пишності.
— Простий? — у голосі Світлани Остапівни задзвеніли сльози. — Ти хочеш зганьбити матір перед усім містом?
Щоб люди перешіптувалися — бачите, син головного архітектора, а торт, як у їдальні!
Олеся не витримала:
— Світлано Остапівно, давайте відверто. Це наше весілля. Не ваше.
У кімнаті запанувала дзвінка тиша.
Світлана Остапівна зблідла, потім почервоніла, різко піднялася:
— Що ж, — процідила вона, — бачу, я тут зайва. Робіть що хочете!
Вона вискочила з квартири, грюкнувши дверима так, що задрижали шибки.
— Ну от, — зітхнув Микита, — образилася.
Олеся промовчала. На душі було муторно.
А через два дні гримнув грім.
Забігши до весільного салону на останню примірку сукні, Олеся випадково почула розмову адміністратора з кимось телефоном:
— Так-так, Світлано Остапівно, ваша сукня буде готова вчасно. Такий чудовий відтінок — світло-кремовий, майже як у нареченої…
У Олесі потемніло в очах. Вона вилетіла із салону, забувши про примірку, і тремтячими пальцями набрала номер матері.
— Мамо, — голос зірвався на ридання, — вона спеціально… хоче все зіпсувати… Купила сукню, як у нареченої…
— Тихо-тихо, — голос Марини Львівни звучав незвично твердо. — Не плач, дівчинко. Я все владнаю.
— Як? — схлипнула Олеся.
— Просто довірся мені і не переймайся ні про що.
У слухавці щось клацнуло — дзвінок обірвався.
Олеся стояла серед вулиці, відчуваючи, як всередині розростається відчай. До весілля залишалося три дні, а вона вже не була певна, що хоче цього свята.
Весільний ранок почався з дощу. Олеся стояла біля вікна, дивлячись, як по склу стікають прозорі доріжки, і намагалася вгамувати зрадницький тремтіння в колінах.
Позаду метушилися візажист і перукар, але їхні голоси долинали ніби крізь вату.
— Олесю, та не смикайся ти, — примовляла майстер з зачісок, утретє намагаючись закріпити неслухняну пасму. — Ось так, добре…
Олеся слухняно завмерла. У голові крутилася одна думка — яку сукню надягне сьогодні Світлана Остапівна? Невже дійсно наважиться?
— Доцю! — у кімнату влетіла Марина Львівна. — Ну-но, дай на тебе подивитися.
Олеся обернулася. Мати застигла на порозі, притиснувши долоні до щік:
— Господи, яка ж ти красуня!
— Мамо, — Олеся спіймала її стривожений погляд, — ти щось… придумала?
Марина Львівна лише загадково усміхнулася:
— Не хвилюйся. Сьогодні твій день, і ніхто його не зіпсує.
У РАЦСі Олеся майже нічого не пам’ятала від хвилювання.
Все злилося в строкату карусель — урочиста музика, строгий голос реєстратора, сяючі очі Микити, спалахи фотокамер.
Кільце ніяк не хотіло натягатися — пальці тремтіли, але нарешті ковзнуло на місце.
— Оголошую вас чоловіком і дружиною!
Перший поцілунок у новому статусі вийшов розмитим — Олеся весь час відволікалася, висвітлюючи серед гостей світло-кремову сукню.
Але Світлани Остапівни ніде не було видно.
— Вона приїде одразу до ресторану, — прошепотів Микита, відгадавши її думки. — Сказала, щось там із зачіскою…
Олеся лише кивнула. Всередині все стиснулося від передчуття.
У ресторані їх зустріли аплодисментами.
“Біла акація” перевершила всі очікування — білосніжні скатертини, кришталеві люстри, море квітів.
Олеся на мить навіть забула про свої тривоги — так гарно все вийшло.
Гості розсаджувалися, офіціанти метушилися між столами, розносячи шампанське.
Олеся, сидячи на чолі столу поруч із Микитою, машинально відповідала на привітання й постійно поглядала у вікно.
І ось — чорний “Мерседес” підкотив до входу. Олеся вчепилася в руку чоловіка:
— Дивись…
З машини велично вийшла Світлана Остапівна. На ній дійсно була саме та сукня — світло-кремова, розшита стразами, майже невідмінна від весільної.
— От же… — процідив Микита.
Але не встигла Світлана Остапівна зробити й кількох кроків по залі ресторану, як звідки не взявся молодий офіціант із підносом.
Він буквально налетів на неї, і темно-бордова рідина виплеснулася на бездоганний світлий шовк.
— Ой, вибачте! — офіціант суєтився, розмазуючи плями серветкою. — Я такий незграбний! Це був вишневий соус… Господи! Як незручно!
Світлана Остапівна застигла соляним стовпом. На її обличчі відобразилася така гамма почуттів, що Олеся мимоволі відвернулася.
— Я… я зараз повернуся, — пробелькотіла свекруха.
Вона митнулася назад до машини. Олеся перевела погляд на Марину Львівну — та, як ні в чому не бувало, поправляла квіти у вазі.
Лише в куточках губ ховалася ледве помітна усмішка.
— Знаєш, — раптом вимовив Микита, — я навіть радий, що так вийшло.
Олеся здивовано подивилася на чоловіка.
Він невесело усміхнувся:
— Я ж бачу, як вона себе веде. Усе командує, контролює. Навіть сьогодні не втрималася — вирішила затмити всіх.
— Микито…
— Ні, правда. — Він стиснув її пальці. — Я так утомився від цього. Від вічних спроб втрутитися в моє життя, все вирішити за мене.
Олеся притулилася до його плеча.
За вікном мрячив дрібний дощ, але їй раптом стало дивно спокійно.
Світлана Остапівна так і не повернулася на свято, але молодята танцювали, сміялися, приймали привітання й почувалися абсолютно щасливими.
А плаття свекрухи… що ж, інколи доля сама розставляє все на свої місця. Нехай навіть і за допомогою вишневого соусу, офіціанта і матері нареченої.