З життя
Сумна спостерігачка дощових струменів за вікном.
Бабуся Олена сиділа біля вікна і з сумом дивилася, як по склу текли краплини дощу. Третій день ллє, третій день небо плаче, ніяк не заспокоїться. Прямо як моє життя, лише сльози і більше нічого доброго. Для чого жила? Для чого по землі ходила? Щоб страждати? Тепер сама, зовсім одна, на всьому білому світі нікого, жодної рідної душі не залишилось.
Вчора її знов обдурили. Прийшли дві дівчини, подарунки почали роздавати, заговорили зуби і залишили без копійки. Ну як не повіриш? Адже люди ж вони, не безсовісні звірі. Адже не вперше обманюють, а я все вірю людям. Та що там казати, все життя обманювали.
У бабусі Олени по щоках потекли сльози. Не щастило їй у житті. Чоловік алкоголік помер. Сина посадили, там і загинув. Все здоров’я віддала заводу за гроші та грамоти. Скільки разів людям допомагала, а що в замін — лише обман і сльози.
Бабуся Олена підійшла до холодильника. Як тепер до пенсії дожити? Ще цілих десять днів. Навіть на хліб дрібниці немає. Позичати у сусідів? Та ви що, ніколи не позичала і не буду.
У холодильнику лежали два сирих яйця, пів пляшки молока і чверть батона. Ні, сьогодні не буду, мабуть, їсти, завтра поїм. Чи, може, одне яйце сьогодні, друге завтра? Ні. Краще завтра обидва.
Бабуся Олена знову сіла біля вікна. Погляд упав на сміттєвий контейнер. Ні, ніколи вона не піде до смітника, який сором. Що люди подумають… Краще лягти і померти одразу.
Сльози самі собою потекли по морщинистому обличчю. У двері подзвонили. Бабуся Олена пішла відчиняти. — Йду, йду. Хто там? — витираючи сльози, питає вона.
— Це я, Іван, бабо Олено, — почувся глухий голос за дверима.
— Іванко, — відчиняючи двері, зраділа бабуся, — Іванко мій приїхав!
Іван, колишній сусідський хлопчик, з яким вона часто водилась і наглядала за ним, поки його батьки були зайняті. Багато років його приводили до бабусі Олени. Спочатку приводили, ну а потім він сам став приходити і проводити з нею більшу частину свого часу. Іван для неї став як рідний син. Коли Ваня виріс, то поїхав кудись далеко шукати щастя. І ось як повернувся, одразу до неї, до бабусі Олени.
— Заходь, Іванко, заходь, — захвилювалась бабуся Олена, — от порадував.
— А ти що, плакала чи що, бабо Олено? — знімаючи куртку, питає Іван.
— Ну що ти, Іванко… чого мені плакати-то… Задрімала я…
— Я тепер фірму свою в наше місто переношу, так що тепер часто бачитись будемо. Та що з тобою, бабо Олено? Знову сльози на обличчі.
Бабуся Олена похитнулась і сперлась рукою об стіну.
— Це від радості, Іванко, від радості. Голова щось закружилася.
Іван підхопив бабусю, посадив на стілець і прямим ходом пішов до холодильника.
— Тепер я бачу від якої радості у тебе голова кружиться, — почула вона невдоволений голос Івана.
Через півгодини Іван приніс два пакети з продуктами і почав годувати бабусю Олену. Він підливав бабусі чай і розповідав про своє життя. А та зніяковіло усміхалася, дивлячись на стіл, завалений продуктами, та украдком сльози витирала. Ну звідки вони тільки беруться, ці сльози?
Так вони проговорили до самого вечора. Коли Іван йшов, у бабусі Олени затремтіли губи, і вона спробувала щось сказати.
— Що? Що, бабусю Олено? — питає Іван.
— Синочок, — прошепотіла бабуся.
— Бабусю Олено, — обняв він бабусю, — ніколи я тепер тебе не залишу. Тепер я завжди буду поруч.
Іван пішов, а бабуся Олена сіла на своє улюблене місце біля вікна і знову заплакала. Тільки сльози ці були зовсім інші.
— А я ж грішним ділом про людей стала погано думати, — говорить сама собі старенька. — Хіба можна про людей погано думати? Ось Іванко мій яким став. І гроші його зовсім не зіпсували. Все такий же добрий і уважний. Як приїхав, одразу до мене. Не забув стару. Ріднішого Іванка нікого у мене нема. Наче син рідний. Тепер і помирати не хочеться. Пожити ще хочеться.
A Sold Friend: Grandad’s Tale And He Understood Me! It Was No Fun – I Realized What a Foolish Idea It Was. I Sold Him. He Thought It Was a Game, Until He Realized I’d Truly Sold Him. Times, After All, Are Different for Everyone. For Some, All-Inclusive Isn’t All That Generous, While Others Just Dream of Fresh Bread and Sausage. That’s how we lived – each in our own way, with all sorts of ups and downs. I was little back then. My uncle – Uncle George – gave me a shepherd puppy, and I was over the moon. The pup bonded with me, understood me at a glance, looked into my eyes and waited, waited for my signal. “Lie down,” I would say after a pause, and he would lie, gazing up at me loyally as though ready to die for me. “Serve,” I commanded, and the puppy would clamber up on chubby legs and freeze, swallowing anxiously, waiting for a reward – a tasty treat. But I had nothing to spoil him with. We were barely managing ourselves. Times were tough. My uncle, Uncle George, my mum’s brother who had given me the puppy, once said to me: “Don’t be upset, lad. Look how loyal he is! Sell him, then call for him, and he’ll run back to you. No one will see. You’ll have some money for a treat for you and your mum, and for him too. Trust me, I’m telling you something useful.” The idea sounded good to me. I didn’t realize then how wrong it was – an adult suggested it, and besides, it’d just be a joke, and I could get a treat. I whispered into Loyal’s warm, furry ear that I’d give him away, then call him back, so he should come to me and escape from strangers. And he understood me! He barked, as if to agree. The next day, I put on his lead and walked him to the station. Everyone sold things there – flowers, cucumbers, apples. The crowd poured off the train, and people began buying, haggling. I stepped forward a little, pulling my dog closer. But no one approached. Almost everyone had gone when a man with a stern face came over. “You there, lad, waiting for someone, or maybe you want to sell your dog? Good, strong pup – I’ll take him,” and he pressed some money into my palm. I handed him the lead. Loyal looked around and sneezed happily. “Go on, Loyal, go with him, my friend,” I whispered, “I’ll call you, come to me.” And he went off with the man. Hiding, I watched where they went. That evening, I brought home bread, sausage, and sweets. Mum asked sternly: “Did you steal this from someone?” “No, Mum, I helped carry some things at the station, and they paid me.” “Well done, son. Now eat and let’s go to bed – I’m exhausted.” She didn’t even ask about Loyal; she didn’t care. Uncle George came by in the morning. I was getting ready for school, but all I wanted was to go call for Loyal. “So,” he chuckled, “sold your friend?” and ruffled my hair. I pulled away, refusing to answer. I hadn’t slept all night, and couldn’t eat my bread and sausage for the lump in my throat. It wasn’t fun – I realized what a stupid idea it had been. No wonder Mum never liked Uncle George. “He’s daft, don’t listen to him,” she’d always say. I grabbed my schoolbag and dashed from the house. It was three blocks to that man’s house, and I ran the whole way. Loyal sat behind a tall fence, tied up with a thick rope. I called him, but he looked at me sadly, head on his paws, tail wagging, trying to bark though his voice broke. I’d sold him. He thought it was a game, but then realized I had truly sold him. The owner came out, scolded Loyal, and he tucked in his tail. I knew then it was hopeless. That evening I worked at the station carrying bags. They paid little, but it was enough. Scared, I went to the gate and knocked. The man opened the door. “Oh, it’s you again. What do you want?” “Sir, I changed my mind,” I stammered, handing him the money he’d given me for Loyal. He squinted at me, took the money, and untied Loyal. “Here, lad. Take him. He’s been pining, not cut out for a guard dog – but mind, he may never forgive you.” Loyal looked at me mournfully. Our game had become a trial for us both. Then he walked over, licked my hand and pressed his nose into my stomach. Years have passed since then, but I know now: you never sell a friend, not even as a joke. And Mum was so glad: “I was exhausted yesterday, then remembered – where’s our dog? I’m used to that boy, he’s part of the family, our Loyal!” After that, Uncle George hardly ever visited. We didn’t find his jokes funny anymore.
A Sold Friend. Grandads Tale And he understood me! It wasnt fun, I realised it was a foolish plan. I...
“While We Sell the Flat, Go Stay in the Care Home,” Said Her Daughter: How a Late Marriage, a Selfish Husband, and a Dreadful Choice Doomed One Mother’s Final Years
While were selling the house, why not stay at the care home for a bit? my daughter suggested Margaret married...
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...