Connect with us

З життя

Сумний дощ за вікном бабусі

Published

on

Бабуся Олена сиділа біля вікна і з сумом спостерігала, як дощ стукає по склу. Третій день йде дощ, третій день небо ридає, ніяк не заспокоїться. Немов моє життя, тільки сльози і більше нічого доброго. Для чого жила? Навіщо ходила по світу? Щоб страждати? Тепер одна, зовсім одна, нікого на всьому білому світі, жодної рідної душі не лишилося.

Вчора її знову обдурили. Прийшли дві дівчини-гарнюні, почали роздавати подарунки, завели розмови і залишили без копійки. Ну як же було не повірити? Адже люди ж, а не безсовісні звірі. І не вперше вже обманюють, а я все людям довіряю. Та що вже говорити, все життя обманювали.

У бабусі Олени по щоках побігли сльози. Не щастило їй у житті.

Чоловік-п’яничка, помер. Сина посадили, там і пропав. Всі сили віддала заводу за копійки та грамоти. Скільки разів людям допомагала, а що взамін, лише обмани і сльози.

Бабуся Олена підійшла до холодильника. Як тепер до пенсії дотягнути? Ще цілих десять днів. Навіть на хліб дріб’язку немає. Позичати у сусідів? Та ви що, ніколи не позичала і не буду.

У холодильнику залишилося два сирих яйця, половина пляшки молока і чверть батона. Ні, сьогодні, мабуть, не буду їсти, завтра поїм. Або, може, одне яйце сьогодні, друге завтра. Ні, краще завтра обидва.

Бабуся Олена знову сіла біля вікна. Погляд впав на сміттєвий бак. Ні, ні, ніколи вона не піде до сміттєвого бака, яка ж це соромота. Що люди подумають… Краще вже лягти і відразу померти.

Сльози самі покотилися по зморшкуватому обличчю.

У двері подзвонили. Бабуся Олена пішла відчиняти.

— Йду, йду. Хто там? — витираючи сльози, запитала вона.

— Це я, Іван, бабусю Олено, — почувся глухий голос за дверима.

— Ванечко, — відкриваючи двері, зраділа бабуся, — Ванечко мій приїхав!

Іван, колишній сусідський хлопець, з яким вона часто водилася і доглядала за ним, поки його батьки були зайняті. Багато років його приводили до бабусі Олени. Спершу приводили, а потім він сам став приходити і проводити з нею більшу частину свого часу. Іван для неї став як рідний син. Коли Ваня виріс, то поїхав кудись далеко щастя шукати. І ось як повернувся, одразу до неї, до бабусі Олени.

— Заходь, Ванечко, заходь, — заметушилася бабуся Олена, — ось порадував.

— А ти що, плакала, бабусю Олено? — знімаючи куртку, запитав Іван.

— Ну що ти, Ванечко… Чого мені плакати… Задрімала я…

— Я тепер свою фірму до нашого міста переношу, тож тепер часто бачитися будемо. Та що з тобою, бабусю Олено? Знову сльози на обличчі.

Бабуся Олена похитнулася і сперлася рукою об стіну.

— Це від радості, Ванечко, від радості. Голова щось крутиться.

Іван підхопив бабусю, посадив на стілець і прямо пішов до холодильника.

— Тепер я бачу, від якої радості у тебе голова крутиться, — почула вона невдоволений голос Івана.

Через пів години Іван приніс два пакунки з продуктами і почав годувати бабусю Олену. Він підливав бабусі чай і розповідав про своє життя. А та сором’язливо посміхалася, дивлячись на стіл, завалений продуктами, та крадькома сльози витирала. Ну звідки ж вони тільки беруться, ці сльози?

Так вони проговорили до самого вечора. Коли Іван йшов, у бабусі Олени затремтіли губи, і вона спробувала щось сказати.

— Що? Що, бабусю Олено? — запитав Іван.

— Синочку, — прошепотіла бабуся.

— Бабусю Олено, — обняв він бабусю, — ніколи я тепер тебе не залишу. Тепер я завжди буду поруч.

Іван пішов, а бабуся Олена сіла на своє улюблене місце біля вікна і знову заплакала. Тільки сльози ці були зовсім інші.

— А я вже, грішним ділом, про людей стала погано думати, — каже сама собі старенька. — Чи можна про людей погано думати? Он Ванечко мій яким став. І гроші його зовсім не зіпсували. Усе ж такий добрий і уважний. Як приїхав, одразу до мене. Не забув стареньку. Ріднішого за Ванечка в мене нікого немає. Наче рідний син. Тепер і вмирати не хочеться. Жити ще хочеться…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 1 =

Також цікаво:

З життя4 хвилини ago

A Teacher Without a Wife or Children Decides to Adopt Three Orphans

When Mr. Thomas Avery turned thirty, he was still single, childless and living in a modest rented terraced house on...

З життя9 години ago

Kneeling by the table set up on the pavement, cradling her baby, she pleaded, “I don’t want your money, just a moment of your time.

She knelt by the little table she’d set up on the pavement, cradling her baby. Please, Im not after your...

З життя9 години ago

The Fog Has Finally Lifted

The mist cleared Lately, Clara Whitford found herself drifting through the same monotonous days, wondering if there was anything more...

З життя10 години ago

The Kind-hearted Man Who Rescued a Drowning Woman

Victor Hill, just after slipping his meagre evening catch into a woven basket and heading down the narrow lane toward...

З життя10 години ago

You’re Nobody to Him

Maybe its time I finally meet your son? David set his coffee mug aside and looked at Eleanor. She froze,...

З життя11 години ago

Without Me, You Wouldn’t Have Achieved Anything

Dear Diary, Without me youd never have gotten anywhere. Lucy, business has been slow lately, I complained, wiping my nose...

З життя11 години ago

Fate Extended Its Hand

Fate reaches out Emma’s family seems normal at first: a dad, a mum, everything appears to be in order. By...

З життя12 години ago

He Pulled You Out of the Mire

Son, tell me what you saw in her? Margaret Hargreaves voice cut through the quiet of the kitchen. A girl...