Connect with us

З життя

Сумний дощ за вікном бабусі

Published

on

Бабуся Олена сиділа біля вікна і з сумом спостерігала, як дощ стукає по склу. Третій день йде дощ, третій день небо ридає, ніяк не заспокоїться. Немов моє життя, тільки сльози і більше нічого доброго. Для чого жила? Навіщо ходила по світу? Щоб страждати? Тепер одна, зовсім одна, нікого на всьому білому світі, жодної рідної душі не лишилося.

Вчора її знову обдурили. Прийшли дві дівчини-гарнюні, почали роздавати подарунки, завели розмови і залишили без копійки. Ну як же було не повірити? Адже люди ж, а не безсовісні звірі. І не вперше вже обманюють, а я все людям довіряю. Та що вже говорити, все життя обманювали.

У бабусі Олени по щоках побігли сльози. Не щастило їй у житті.

Чоловік-п’яничка, помер. Сина посадили, там і пропав. Всі сили віддала заводу за копійки та грамоти. Скільки разів людям допомагала, а що взамін, лише обмани і сльози.

Бабуся Олена підійшла до холодильника. Як тепер до пенсії дотягнути? Ще цілих десять днів. Навіть на хліб дріб’язку немає. Позичати у сусідів? Та ви що, ніколи не позичала і не буду.

У холодильнику залишилося два сирих яйця, половина пляшки молока і чверть батона. Ні, сьогодні, мабуть, не буду їсти, завтра поїм. Або, може, одне яйце сьогодні, друге завтра. Ні, краще завтра обидва.

Бабуся Олена знову сіла біля вікна. Погляд впав на сміттєвий бак. Ні, ні, ніколи вона не піде до сміттєвого бака, яка ж це соромота. Що люди подумають… Краще вже лягти і відразу померти.

Сльози самі покотилися по зморшкуватому обличчю.

У двері подзвонили. Бабуся Олена пішла відчиняти.

— Йду, йду. Хто там? — витираючи сльози, запитала вона.

— Це я, Іван, бабусю Олено, — почувся глухий голос за дверима.

— Ванечко, — відкриваючи двері, зраділа бабуся, — Ванечко мій приїхав!

Іван, колишній сусідський хлопець, з яким вона часто водилася і доглядала за ним, поки його батьки були зайняті. Багато років його приводили до бабусі Олени. Спершу приводили, а потім він сам став приходити і проводити з нею більшу частину свого часу. Іван для неї став як рідний син. Коли Ваня виріс, то поїхав кудись далеко щастя шукати. І ось як повернувся, одразу до неї, до бабусі Олени.

— Заходь, Ванечко, заходь, — заметушилася бабуся Олена, — ось порадував.

— А ти що, плакала, бабусю Олено? — знімаючи куртку, запитав Іван.

— Ну що ти, Ванечко… Чого мені плакати… Задрімала я…

— Я тепер свою фірму до нашого міста переношу, тож тепер часто бачитися будемо. Та що з тобою, бабусю Олено? Знову сльози на обличчі.

Бабуся Олена похитнулася і сперлася рукою об стіну.

— Це від радості, Ванечко, від радості. Голова щось крутиться.

Іван підхопив бабусю, посадив на стілець і прямо пішов до холодильника.

— Тепер я бачу, від якої радості у тебе голова крутиться, — почула вона невдоволений голос Івана.

Через пів години Іван приніс два пакунки з продуктами і почав годувати бабусю Олену. Він підливав бабусі чай і розповідав про своє життя. А та сором’язливо посміхалася, дивлячись на стіл, завалений продуктами, та крадькома сльози витирала. Ну звідки ж вони тільки беруться, ці сльози?

Так вони проговорили до самого вечора. Коли Іван йшов, у бабусі Олени затремтіли губи, і вона спробувала щось сказати.

— Що? Що, бабусю Олено? — запитав Іван.

— Синочку, — прошепотіла бабуся.

— Бабусю Олено, — обняв він бабусю, — ніколи я тепер тебе не залишу. Тепер я завжди буду поруч.

Іван пішов, а бабуся Олена сіла на своє улюблене місце біля вікна і знову заплакала. Тільки сльози ці були зовсім інші.

— А я вже, грішним ділом, про людей стала погано думати, — каже сама собі старенька. — Чи можна про людей погано думати? Он Ванечко мій яким став. І гроші його зовсім не зіпсували. Усе ж такий добрий і уважний. Як приїхав, одразу до мене. Не забув стареньку. Ріднішого за Ванечка в мене нікого немає. Наче рідний син. Тепер і вмирати не хочеться. Жити ще хочеться…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 − дев'ять =

Також цікаво:

З життя4 години ago

I’m at a Loss: My Son Always Stands by His Wife—Even When She’s in the Wrong!

I havent the faintest idea what to do, says Margaret Maggie Thompson, sixty, voice trembling with tears. My son, Mike,...

З життя4 години ago

The Two Facets of Solitude

Charlotte Whitfield stood before the bathroom mirror, biting the lower lip. Her fingers nervously tucked a stray lock of hair...

З життя5 години ago

The Nurse’s Secret Kiss with the Charming CEO in a Coma for Three Years Takes an Unexpected Turn When He Awakens and Embraces Her!

2a.m., StThomas Hospital, London the corridors are dead quiet, almost oppressive. The only sounds are the steady thump of the...

З життя5 години ago

He Didn’t Write It

Yesterday morning I turned my phone up to the loudest setting, just in case. Deep down I knew he wouldnt...

З життя6 години ago

A Week After We Left, Our Neighbours Returned Last on the Ferry from their Holiday Cottage – But They Came Back Without Their Enormous, Grey Bandit of a Cat Missing His Right Ear!

Im James Harper, and a week after wed left the weekend cottage, the neighbours finally drifted back on the last...

З життя6 години ago

Who If Not Me?

Hey love, youve got to hear this one about the old block down in the suburbs of Manchester, the little...

З життя1 день ago

Ice Hazard: Navigating Treacherous Winter Conditions

I still recall the bitter cold that lay over the little market town of Whitby that winter, the way the...

З життя1 день ago

When Autumn Came and Vladimir Fell Ill, Everything Changed: The Neighbours Called Out, “Andrew, Come Quick – Your Dad Is Down and Can’t Get Up!

When autumn slipped over the thatched cottages of Ashford, Arthur fell ill and the world seemed to tilt. A rusted...