Сусідське життя: важка доля сім’ї, що живе поверхом вище.

У нашому під’їзді прямо над нами жив Вітасик. Його сім’я вважалася неблагополучною; батьки пили, і коли грошей на алкоголь не вистачало, батько все зло виливав на дружину та сина. Вітасик часто приходив до школи в синцях.

– Андрію, мене тривожить твоє спілкування з цим хлопцем, – мама кивнула на стелю.
– Так, так… – зітхнув батько – що з нього вийде з такими-то батьками…
– А хіба ми можемо йому допомогти, мамо? – запитав я.
– Та ти в мене справжній педагог, – мама обійняла мене за плечі, – чим же ми йому допоможемо…

На десятиліття батьки подарували мені шахи. У складному дерев’яному ящику лежали витончені фігурки, покриті лаком. Батько показав, як вони ходять, пояснив суть гри та вручив книгу з етюдами Ботвинника.

Найчастіше я розбирав вправи на лавці у дворі.
– Що це за гра у тебе така, можеш мене навчити? – я обернувся, позаду стояв Вітасик.

Я розказав йому все, що знав про шахи, а потім ми з ним грали до пізнього вечора.

Вранці він знову чекав мене на лавці; його обличчя та руки були в синцях і подряпинах.

Усе літо ми з Вітасиком боролись на рівних.
-А у мене сьогодні день народження, – сказав Вітасик, – тільки мені ніколи нічого не дарують. Сьогодні вони знову нап’ються, – він зітхнув і кивнув у бік своїх вікон, – і батько знову почне битися.

– Це тобі, – я простягнув Вітасику книгу з шаховими етюдами, – з нею можна грати без дошки – в уяві. І вітаю тебе з днем народження.

Від несподіванки Вітасик вимахнув рукою і збив з перенісся скромні пластмасові окуляри з поламаної, але акуратно замотаної синьою ізоляційною стрічкою дужкою, шмигнув носом, лячно оглянувся на свої вікна, і його вологі очі з довгими густими віями наповнилися сльозами. Він схлипнув, наче збирався заплакати, нахилився, підняв з трави окуляри, протер скло кінчиком сорочки і тремтячою рукою поставив їх назад, а потім з ніяковою усмішкою прошепотів: «Оце так справи…», і заховав книгу за пазуху.

Він довго сидів на лавці і з сумі дивився на голі вікна своєї квартири, очікуючи, коли в них згасне лампочка, схожа на голівку змії, що звисає з стелі на довгому тонкому проводі.

Вранці біля нашого під’їзду стояли машини: швидка і міліцейська, а сувора тітка в темному костюмі – мама назвала її соціальним працівником – кудись вела наляканого Вітасика за руку; за плечима у нього був худий рюкзак, а іншою рукою він притискав до грудей книгу.

Тато сказав, що Вітасикові батьки отруїлися дешевою горілкою.

Я закінчував школу, мав розряд з шахів і брав участь у міських шахових турнірах. На одних змаганнях я з цікавістю спостерігав за сеансом одночасної гри.

Довготелесий хлопець в окулярах ходив вздовж столів з шаховими дошками і швидко переставляв фігури. Біля однієї з них він на хвильку задумався, акуратно, обома руками зняв окуляри з круглими лінзами, прищурив короткозорі очі з пухнастими, як у дівчини, віями, потер носа рукою, потім усміхнувся і, сказавши – «Оце ж справи…» – поклав фігуру короля на бік, подякував супернику за гру, потиснув йому руку і перейшов до сусіднього столика.

У ньому я впізнав Вітасика.

Ми обнялися, і він розповів мені про своє життя.

– Знаєш, у той день, коли я побачив тебе з шахами, батьки збиралися «на діло» – винний кіоск грабувати, а я мав стояти на варті, але загрався і запізнився.
Батько тоді мене сильно бив. Я його донині ненавиджу.
Меня тоді в дитячий будинок віддали; там усі називали мене Мауглі – старші часто били, але я тільки гарчав і кусався, а потім перестав говорити.
Меня до психіатра водили, лікували, потім махнули рукою та й забули. А я говорити ні з ким не хотів, мені так простіше жити було, і який попит з німого.
У моїй голові тоді засіли шахи. На уявній дошці я виставляв дерев’яні фігури, і вони оживали! Офіцери розмахували шпагами, пішакі мріяли стати королевами. А я був королем, і від усіх чекав захисту, адже сам міг тільки крок вперед-назад, чи в сторону зробити, а в разі небезпеки за туру ховався. В реальному житті в мене і цього не було. Знаєш, Андрію, коли я з фігурами подумки розмовляв, то про свої нещастя забував; тільки шахи допомогли мені вижити.

Ще у мене був ворог – Сергій – з старшокласників.
Я навіть в їдальні алюмінієву ложку поцупив і наточку з неї зробив, думав, як він до мене підійде, в живіт ткну.
Якось я в комірника шахову дошку побачив – простеньку – з складеного навпіл товстого картону і пластмасові фігурки в сірій коробці з відірваними кутами; комірник сказав, що на такій сам Ботвинник грати починав і віддав її мені.
Я виставив етюд і загрався так, що про все забув, і не відразу помітив, як до мене Сергій підступив. Я наточку в кишені намацав, дихати перестав, підготувався, а він раптом запитує:
– Як фігури рухаються, розказати можеш?

Я йому жестами гру пояснювати почав, а він злиться, ніяк второпати не може.
– Ти дурний – каже – безтолковий, нормальній людині пояснити зрозуміло не можеш, і гра у тебе дурна, для таких ідіотів, як ти.

Тоді він мене розгнівав, і за шахи кривдно стало; я кулаки стиснув, насупився, червоні плями на мене пішли, і як закричу на нього:
– Ото ж ти, баран тупий, чого тут незрозумілого, у тебе просто мізків нема ні грамма.

На хвилинку Сергій стояв вражений, а по мене від страху піт стікає, тремчу ввесь, а він раптом як сміється:
– Я психа ненормального від німоти вилікував, ще й говорити навчив!
Потім він мене опікувати став, – усміхнувся Вітасик, – але в шахи грати так і не навчився.

– Знаєш, Андрію, – Вітасик замовк, зняв окуляри, подув на скло, протер їх носовичком і, примруживши короткозорі очі, сказав – коли я програвав супернику, завжди згадував тебе… як ти руку мені тиснув і як за гру дякував; багато я тоді у тебе навчився… оце ж справи…