Свекруха наполягає на візиті, але моя відповідь — незмінне “ні”.

Свекруха знову хоче до нас у гості, але я сказала — ні. І більше не передумаю.

Нещодавно чоловік знову почав мене доїдати з тією ж самою проханням — нібито його матір жахливо занудьгувала за нами і мріє приїхати. І тут мене просто перемкнуло. Я відразу ж відрізала: «Ні!» Одного її візиту за всі шість років нашого шлюбу мені вистачило з головою, щоб заприсягтися: більше ніколи. Тоді вона примчала не сама, а з рідною сестрою, без попередження, як грім серед ясного неба. Тоді я ще стрималася. Зараз — ні.

— Хочеш побачитися з мамою — будь ласка, бери доньку, їдьте до неї. Хочеш, знімай їй готель — я й слова не скажу. Але в моєму домі вона більше не з’явиться.

Та, як виявилося, вона навіть слухати не хоче ні про готель, а тим більше про зустріч у себе. Їй хочеться саме до нас. Я спитала себе — навіщо їй так наполегливо лізти в чужий дім, де її не чекають?

Чоловік родом із Харківської області. Ми познайомилися ще в студентстві, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а після — переїхав до мене. Квартиру купили мої батьки ще десять років тому, і вона оформлена на мене. Це моє житло, і я за нього відповідаю.

Його мати — далеко не бідна жінка. Вона спокійно могла б допомогти синові купити житло, але замість цього постійно торочить: «А раптом розведетесь, і хитра дружина все заберег Краще нехай живе в неї, так надійніше». А ось його сестрі, Олені, вона активно допомагала. Та навіть, за її порадою, фіктивно розлучилася з чоловіком, щоб отримати від матері гроші на іпотеку. Тепер Оля живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку та аліменти. Усі задоволені.

Більш того, свекруха колись запропонувала і нам розлучитися — для виду. Я тоді холодно відповіла:

— Якщо розлучимося, то по-справжньому. І одразу. Збирай речі і живи, як хочеш, сам.

З тих пір це питання закрите. Я до неї в гості жодного разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона таки приїхала. Сказала:

— Хочу хоча б раз побачити онуку. А то по фото не можу зрозуміти, на кого вона більше схожа.

Я погодилася. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде з сестрою. Схоже, їм потрібно було влаштувати справжнє допит із порівняння зовнішності. Але їхній план провалився — донька вилитий батько. Визнати це довелося навіть їм.

Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, пограли з онукою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила як слід: запекла курку, наліпила вареників, зробила три салати, нарізала сиру й м’яса, спекла торт, подала фрукти… Але не встигли ми сісти, як почалося.

— А де пиріжки? — суворо спитала свекруха.

— Ви що, голодні залишилися? — здивувалася я.

— Ні, це я так, просто запитала…

Після вечері продовження:

— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?

Я пригадала, як чоловік згадував — у них в родині культ субпродуктів: печінка, тельбухи, пиріжки з потрохами. А я з дитинства не переношу запаху сирої печінки, і готувати таке просто не можу.

Наступного дня вони пішли гуляти, а я вирішила «втішити» — спекла пиріжки із сиром та капустою. Подаю.

— А де з потрохами? — знову незадоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!

Я пояснила, що не витримую запаху. Вона завела очі. Потім за обідом знову сцена:

— Що, борщ без потрошків? На м’ясі?! — проказала з огидою.

Тоді я не витримала. Взяла доньку і поїхала до мами. Повернулась увечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.

Через тиждень, у відеодзвінку, чую її голос:

— Ось Оленька — молодець. Завжди мене зустріне, завжди приготує, що я люблю. А ця… ніякого затишку, ніякого гостинства.

Після цього я сказала чоловікові: «Нехай навіть не мріє сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І ось через три роки вона знову рветься до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — це моя фортеця. І ті, хто не вміє поважати кордони, залишаться за дверима.