Свекруха розлютилася на «дарунок»: вжиті меблі вважала образою

Я заміжі вже три роки. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно кружляли у повітрі. Весь цей час ми з чоловіком жили в орендованій квартирі у центрі Львова — не тому що не могли дозволити собі інше житло, а тому що моя свекруха, Ганна Миколаївна, не пустила нас до своєї однокімнатної квартири, яка багато років стояла пусткою.

Вона сама виховувала Олега — мого чоловіка. Квартиру їй колись дали від ткацької фабрики, де вона пропрацювала двадцять років. Пізніше вона вдруге вийшла заміж.

— Мій вітчим був доброю людиною, він справді став мені батьком, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю у них постійно були сварки. Вона завжди скаржилася, що гроші закінчуються, їй усього було замало.

У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Олега, але Ганна Миколаївна була категорично проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто замкнула. Там навіть ремонту не було, вона вирішила не здавати — каже, нема сенсу.

Після весілля ми просили дозволу пожити в тій квартирі — скромно, зате своє. Але свекруха навіть слухати не хотіла:

— Ми ось-ось розлучимося, — заявила вона. — Він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним лише через вигоду. Розлучимося — і куди мені йти, якщо ви вже там оселитеся?

І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але від чоловіка виїжджати не поспішала. А потім і зовсім лихо вдарило — вітчим помер. Ганна Миколаївна була впевнена, що тепер двокімнатна квартира стане її. Але виявилося, що спадок записаний на його доньку.

Тим часом померла моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двійку. Ми з чоловіком почали там ремонт, готувалися до переїзду. Але все перекреслила істерика свекрухи.

— Я ж його на руках носила, поки та, його дочка, навіть у гості не заходила! Я йому й борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Софійка, буде у Києві жити в спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і правда! — кричала вона в трубку.

Усі ці лиха вона влаштувала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не захотіла жити з нами. Спорити було марно. Прийшлося їй повертатися в ту саму порожню, занедбану однушку. Там ні меблів, ні нормальних умов. Голі стіни.

Чоловіку стало її шкода. Він вирішив трохи прискрепити житло, хоча б зробити косметичний ремонт. А я запропонувала перевезти туди бабусині меблі — ми все одно хотіли замінити їх на нові. Все було чисте, міцне — хоч і не нове.

Дещо Ганна Миколаївна встигла вивезти з квартири померлого чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й не варто було виносити. А спадкоємиця вітчима — дівка не промах — нічого цінного віддавати не захотіла.

Коли ми привезли меблі, свекруха влаштувала сцену:

— Що це таке?! Ви вирішили скинути мені старе сміття?! Чоловік помер, а ви до мене, як до сміття! Собі все нове купили, а мені — рухля! Ганьба! — закричала вона прямо у під’їзді.

Хоча бабусин диван був усього чотири роки, і вона ледве на ньому спала. А нові меблі нам купували мої батьки. Чому свекруха вирішила, що ми зобов’язані повністю обставити їй квартиру — загадка. Більше того, вона вимагала, щоб ми все назад забрали. Почала докоряти: мовляв, гроші на ремонт є, а на матір — нема.

Ми розвернулися і пішли. Меблі залишилися в коридорі. Я думала, чоловік повернеться на вихідних і все забере. Але ні. Свекруха викликала сусіда, сама заволокла все до квартири. Мабуть, зрозуміла, що вибрикуватись більше не вигідно, особливо коли в кишені — пусто.

Так і живе. З образами, з чужими меблями, але з власною гордістю. Тільки от гордість, як виявилося, обіду не зварить і вночі не вкриє.