З життя
Свекруха з племінником: ранковий візит, що перевернув моє життя

У сні, що був схожий на яву, у сьомій ранку пролунав дзвінок у двері — свекруха з племінником вриваються у моє життя.
У маленькому містечку під Вінницею, де ранкові роси обіймають вулиці, моє життя у 34 роки перетворилося на вічну битву за власний простір. Мене звуть Оксана, я заміжня за Тарасом, і в нас трирічна донька Марійка. Вчора о сьомій ранку моя свекруха, Надія Семенівна, з’явилася з племінником і оголосила, що посидить у нас пару годин. Її звичка вриватися без попередження доводить мене до відчаю. Я не знаю, як поставити межі, не зруйнувавши родини.
Родина, де я шукала спокою
Тарас — моя опора. Ми одружилися шість років тому, і я була готова до життя з його родиною. Надія Семенівна, його мати, спочатку здавалася турботливою: приносила домашні паляниці, доглядала за Марійкою, коли я поверталася з роботи. Але її турбота швидко переросла у контроль. Вона живе у сусідньому під’їзді, і це стало моїм прокляттям. Вона приходить, коли захоче — без дзвінка, без стуку, немов наш дім — її власний.
Ми мешкаємо у двокімнатній квартирі, яку купили в іпотеку. Я вчу маленьких дітей у школі, Тарас працює слюсарем, і наше життя — це баланс між роботою, Марійкою та побутом. Але Надія Семенівна не поважає наш ритм. Вона може прийти будь-коли — зранку, в обід, пізно ввечері — і кожен її візит руйнує нашу тишу. Її племінник, 10-річний Юрко, син її сестри, часто поряд, і його присутність лише додає хаосу.
Ранок, що все змінив
Вчора о сьомій дзвонить двері. Я ще сонна, Марійка спить, Тарас збирається на роботу. Якби знала, хто там, не відчинила б, але на свою біду розплющила двері. На порозі — Надія Семенівна з Юрком. «Оксанко, посиджу в вас пару годин, у мене на дев’яту справу, а Юрка лишити ні з ким», — заявила вона, навіть не спитавши. Не встигла я вимовити слова, як вона вже у вітальні, а Юрко бігає по квартирі, галасуючи.
Я застигла. Сьома ранку — мій дім не дитсадок! Намагаюся натякнути: «Надіє Семенівно, у нас плани, Марійка спить». Вона махає рукою: «Ой, годі, Оксано, я ж ненадовго». Дві години перетворилися на півдня. Юрко включив телевізор на повну, розбудив Марійку, розкидав її іграшки. Надія Семенівна пила чай і розповідала про свої справи, не помічаючи, що я на межі. Коли вони пішли, на дивані лишилися плями від соку, а на кухні — гора брудного посуду.
Безсилля й лють
Це не вперше. Надія Семенівна приводить Юрка, коли їй зручно, залишає його у нас, навіть якщо ми зайняті. Вона дзвонить о шостій ранку, щоб «просто побалакати», чи приходить пізно ввечері, бо «побачила світло у вікні». Її племінник — невгамовний: ламає речі, грубить, а свекруха лише сміється: «Хлопчина ж, нехай бігає». Марійка його боїться, а я не можу захистити її у власному домі.
Я пробувала говорити з Тарасом. «Твоя матір приходить, к«Тарасе, я більше не можу, — прошепотіла я в темряві. — Це вже не життя, а вічний кошмар.».
