Свекруха змусила мене відмовитися від спадщини

— Що значить відмовитися від частки? — голос Оксани затремтів. — Ганно Іванівно, це ж спадщина мого чоловіка!

— Саме мого сина, — різко перервала свекруха, випроставшись. — А не твоя. Ти тут ніхто, тимчасова. Владко мій, а не твій.

— Як це тимчасова? — Оксана відчула, як гаряча хвиля піднімається від серця до горла. — Ми ж чоловік і дружина! Вісім років разом!

— Вісім років — не термін, — Ганна Іванівна знизала плечима. — Мій перший шлюб тривав двадцять три роки. А потім розлучилися. Тож не вдавай з себе вічну дружину.

Оксана стояла на кухні й не вірила у все це. Ще півгодини тому вона варила борщ для всієї родини, думала про те, як добре, що свекруха нарешті погодилася обговорити поділ квартири після смерті свого чоловіка. А тепер це.

— Ганно Іванівно, давайте спокійно поговоримо, — спробувала вона взяти себе в руки. — Дмитро Олексійович заповів квартиру Владкові. За законом половина цієї квартири належить і мені, як дружині.

— Нічого тобі не належить! — свекруха підняла голос. — Мій чоловік отримав цю квартиру ще у сімдесят третьому році. Я тут прожила п’ятдесят років! Дітей виростила, онуків няньчила! А ти хто така? Приїхала зі свого села, Владка зачарувала, а тепер права виставляєш!

— Я не з села, я з Чернігова, — тихо відповіла Оксана. — І нікого я не зачаровувала. Ми з Владком кохаємо одне одного.

— Кохаєте, — фукнула Ганна Іванівна. — У твоєму віці яка вже любов? Тобі тридцять дев’ять, годинник-то цокає. Потрібна тобі прописка у Києві, ось і вся справа.

У цю мить на кухню увійшов Владко з пакетами з магазину. Побачивши червоні обличчя дружини й матері, він напружився.

— Що трапилося? — запитав він, ставлячи пакети на стіл.

— Твоя мати вимагає, щоб я відмовилася від своєї частки в квартирі, — сказала Оксана, намагаючись говорити рівно.

Владко подивився на матір, потім на дружину.

— Мам, ми ж домовилися, що будемо жити всі разом. Нащо ці розмови?

— Владчику, — тон Ганни Іванівни миттєво став солодкуватим, — я думаю про твоє майбутнє. Хто знає, що буде. Розлучитесь ви, а половину квартири вона забере.

— Мамо, годі. Ми не збираємося розлучатися.

— Не збираєтесь, — передражнила свекруха. — А хто збирається? Я теж не збиралася розлучатися з твоїм батьком, а довелося. Життя штука непередбачувана.

Оксана мовчала, спостерігаючи за сценою. Владко явно не знав, що відповісти. Він переступав з ноги на ногу, як школяр, якого викликали до дошки без підготовки.

— Мам, ну нащо ти так? — нарешті промовив він. — Оксана ж родина.

— Родина, — повторила Ганна Іванівна. — А дітей чому нема? Вісім років разом, а потомства жодного. Може, вона взагалі не може народжувати?

Оксана відчула, як її щоки спалахуОксана зітхнула глибоко, стиснула кулаки і рішуче промовила: “Досить, відтепер я сама вирішуватиму свою долю,” а потім вийшла з квартири, залишивши за собою хлопання дверей, яке пролунало як остаточний вирок.