Свекруха звинувачує мене в тому, що я забрала її сина, який відмовився виконувати її примхи

Свекруха проклинає мене за те, що я вкрала її сина, який відмовився служити її примхам.

Три роки тому я вперше переступила поріг родини мого чоловіка, і з перших же хвилин зрозуміла — моєму Олегу в цьому гнізді не було місця для щастя. Все тепло материнського серця діставалося молодшому, Ярику, а Олег лишався тінню — вічним помічником, готовим схилятися перед кожним її наказом. Ярика ж пестили, ніби крихку дорогоцінність, не дозволяючи й пальцем поворухнути.

Свекруха, Марія Василівна, та свекор, Петро Опанасович, мешкали у великій дерев’яній хаті на краю села, оточеному безкраїми ланами та рікою. Тут завжди було повно клопоту: те ґанок підправити, те комору підлатати, те грядки прополоти. А ще кури, кози, город — роботи вистачало на цілу артіль. Я дякувала долі, що ми з Олегом жили далеко, у місті, за п’ять годин їзди від їхніх володінь. Він і сам тішився цією свободою. Але варто було йому з’явитися в батьківському домі, як на нього сипався град завдань, наче він не син, а наймит, запрошений за міру зерна.

Коли ми тільки почали жити разом, Марія Василівна співала нам колискові про селянський рай: вогні під зорями, вудки біля води, свіже повітря та домашній сир. Ми повірили цим казкам і вирішили провести першу відпустку в їхньому селі. Мріяли про спокій, про довгі вечори біля води, про тишу, що переривалася лише шелестом листя. Але мрії розбилися об сувору правду ще на вокзалі.

Ледве ми, змучені дорогою, переступили поріг, відпочинок розвіявся, як дим. Олега одразу ж озброїли драними калошами і погнали лагодити тин. Мене ж, не давши очуняти, посадили за стіл, де чекала гора бульби та миски після якогось бенкету. А потім — страву готувати на всю юрбу: свекор, свекруха, їхні гості, далекі родичі. Два тижні відпустки перетворилися на каторгу. Вогонь ми розпалили лише раз — та й то, щоб спекти м’ясо для гостей. До ріки Олег так і не дійшов. Але найбільше вражала поведінка Ярика. Ми з чоловіком металися по подвір’ю, неначе загнані звірі, а він, лінивий і самовдоволений, валявся на ґанку з телефоном або спав аж до полудня. Його життя зводилося до трьох точок: ліжко, кухня, туалет. І при цьому Марія Василівна дивилася на нього з благоговінням, ніби він був її єдиною надією.

На сьомий день цього жаху я не витримала. Вночі, коли ми нарешті залишилися наодинці, я запитала Олега: «Чому твій брат нічого не робить? Чим він займається, окрім сну?» Чоловік, втомлено дивлячись у стелю, відповів, що Ярик — «майбутній геній». Мовляв, мати вважає, що він має берегти сили для навчання, а брудна робота — не його доля. Навчання, правда, тривало вже дев’ятий рік: то відрахування, то поновлення, то знову провал. А Олег? Він роками їздив на виручку: дах латав, дрова рубав, город копав. І так було, доки я не увійшла в його життя.

Ця «відпустка» стала для мене останньою краплею. Я почала говорити Олегу, що час скинути з плечей цей вантаж. Чому він має гнути спину, поки Ярик живе, як пан? Хіба молодший не міг би взяти на себе хоч щось? Батьки місяцями чекали нашого приїзду, щоб полагодити хлів або побілити стіни, хоча багато чого міг би зробити й свекор. Але Марія Василівна оберігала Ярика, як святиню, не дозволяючи йому навіть мітлу в руки взяти.

На моє полегшення, Олег задумався. Він уперше побачив, як несправедливо його використовують, і погодився: годі бути вічним рятівником. Ми вирішили більше не піддаватися на умовляння. На травневі свята, попри дзвінки свекрухи, ми залишилися вдома. І на інші свята теж не поїхали. А коли в нас з’явилася можливість відправитися у справжню відпустку — з морем, сонцем і свободою — ми повідомили про це рідним. Марія Василівна вибухнула, наче вулкан. Вона кричала, що ми зрадили родину, що їм потрібна наша допомога. Олег холодно запитав, яка саме. Виявилося, вони задумали перебудову ґанку — і, звичайно, розраховували на нас.

Тут мій чоловік не стерпів. Він кинув матері в обличчя: «У тебе є ще один син. Може, пора йому рухатися?» Свекруха почала лепетати, що Ярик зайнятий навчанням, що його не можна відволікати. Але Олег нагадав, як сам, будучи студентом, працював на родину, бо «брат був маленький». А тепер? Тепер Ярик дорослий, але все ще непри**”А тепер, мамо, ти сама зрозуміла, що твій “геній” ніколи не підніме рушницю, щоб захистити твій дім, бо він навіть мітлу не може взяти в руки.”**