З життя
Святковий настрій: Прогулянка серед новорічних вогнів і вітрин
Григорій ішов по святковому місту, прикрашеному до Нового року. Заглядав у яскраві вітрини. Такого Нового року в нього ще не було. Майже двадцять років сімейного життя коту під хвіст.
Григорій, майстер на всі руки, одружився з Любашею у 19 років. Ніколи не шкодував про це і на життя не скаржився. Любаша, робота, навчання, донька Оленка, друзі. Заробляв він чудово, міг балувати своїх дівчат.
Оленка змалечку захоплювалася лише одним — папером і фарбами. Її захоплення переросло в чудові картини, і вона поїхала навчатися в художнє училище.
Любаша, попри те, що могла б сидіти вдома, все ж ходила на роботу “щоб бути в тонусі і вдома не киснути”. Дійсно, це її підтримувало: вона чудово виглядала, знала все і про все — одна колега цікавилася літературою, й Люба намагалася не відставати, інша спортом — Люба з нею займалася фізкультурою. Всі були задоволені життям.
Близько чотири роки тому Григорій влаштувався на роботу в велику компанію, де налаштовував верстати та складне обладнання. Нещодавно співвласник вирішив іти в ногу з часом в управлінні персоналом. Спочатку до них приїхали тренери з психологами і почали навчати правильному життю. За рахунок компанії видали товстезну книжку з тезами про правильне життя. Григорій навіть здавав залік по ній для отримання річної премії. За рік роботи так не втомився, як на тому заліку.
Наступним кроком була поїздка на тімбілдінг з сім’ями. На базі колектив мав згуртуватись для підвищення результатів. Кожен зрозумів це по-своєму, і до середини першого дня на ногах стояли і могли брати участь у командних іграх лише 6 чоловік – Григорій, Любаша, сам директор і ще троє співробітників.
Директор дуже засмутився таким розумінням тімбілдінгу працівниками. Григорію стало його дуже шкода — директор був хорошим чоловіком, до колективу ставився з повагою, хоча в особистому житті не пощастило. Подейкували, що дружина його покинула, коли він ще не став співвласником і директором. Григорій попросив Любашу взяти участь разом із ним у всіх запланованих заходах. Любаша відпоювала директора чаєм, бігала, переходила по жердинці через яму і навіть стрибала в мішку. Треба ж було підтримати людину.
На листопадові свята Любаша повідомила Григорію, що у неї з директором сталася пізня любов, що вони хочуть одружитися і навіть народити дитину. Григорій хотів було йти битися, але потім вирішив, що цим нічого не виправиш, і відпустив дружину. Друзі наперебій запрошували його зустрічати Новий рік разом, але настрою не було.
Григорій зупинився на переході і, поки чекав на зелений сигнал, озирнувся навколо. На стовпі висіло оголошення: “Шукаю людину для зустрічі Нового року”. Далі був вказаний номер телефону і ім’я “Світлана”. Сам не знаючи чому, Григорій відірвав папірець з телефоном і зателефонував. На іншому кінці відповів жіночий голос.
– Добрий день. Можна Світлану. Я по оголошенню. Про Новий рік.
– А де ви його прочитали? Я наклеїла кілька, потім зрозуміла, що це дурниця. Ніби всі обірвала.
– На переході через проспект.
– Так, про нього забула. Вибачте.
– А давайте зустрінемось на центральній площі. Завжди зустрічав удома. А тут нагода трапилась.
– Я теж хотіла там бути.
31 грудня об 11 вечора Григорій стояв на призначеному місці з пакетом мандаринів і цукерками. У термосі був гарячий чай. Поруч зупинилася симпатична жінка трохи молодша за нього, в руці також був пакет, з якого виглядав термос. “Може, якась брехня? Навіщо такій жінці шукати когось на Новий рік. Хоча, що їй мені зробити? Дурний, навіщо зателефонував. Ну не тікати ж тепер”, – пробігло в голові у Григорія, і він підійшов до жінки.
– Ви Світлана?
– Так.
– Підемо пройдемося. А може, кудись у кафе?
– Я курку смажену в фольгу загорнула. І бутерброди. Можна в кафе, а потім на площу.
Але кафе всі були або зачинені, або місць у них не було. Григорій зі Світланою нирнули у провулок і наштовхнулися на компанію, яка сперечалася біля ресторану.
– Та ось хоч цих молодих людей! – несподівано загримотів чоловік і звернувся до Григорія. – Молодий чоловіче, а ви зі своєю дівчиною хочете зустріти Новий рік у ресторані?
– У нас тут одні… недобросовісні люди почали святкувати зранку. І тепер завалилися спати. Казали, що все життя мріяли провести, лежачи в ліжку з шматком торта. А бенкет вже оплачено і треба платити навіть за таких мрійників. От шукаємо, може, хтось займе їхні місця.
– А давайте спробуємо?! – сказала Світлана. – Я в ресторані на новорічну ніч ніколи не була. Мені премію дали, так гуляти так гуляти.
– Давайте. А потім на площу.
На площу вдалося вийти ближче до четвертої. Бо в ресторані почалися такі веселощі і танці, що йти зовсім не хотілося. Григорій танцював зі Світланою, потім з чиєюсь донькою, потім з чиєюсь мамою, а потім чомусь почав танцювати лезгинку, яку раніше ніколи не танцював, з тим самим чоловіком, який запропонував зайти в ресторан.
– Це найвеселіша новорічна ніч у моєму житті, – сказала Світлана. – Я взагалі ледве-ледве до другої ночі завжди сиділа. А зараз майже ранок, але сон ні в одному оці.
– І мені зовсім не хочеться спати. Давайте з’їмо мандарини з цукерками. Як планували. А ви завтра, точніше сьогодні, що робите? Давайте відпочинемо і підемо на каток або на лижі.
– Давайте на каток. Давно не каталася.
На катку Григорій, нарешті, дізнався, чому Світлана шукала когось для зустрічі Нового року.
– От не чекаєш чогось особливого, а воно і трапляється. Я розлучилася з чоловіком. Він людина хороша, але завжди в щасливому очікуванні щасливого багатого майбутнього. А я живу сьогоднішнім днем. Спочатку в нашому місті чекав, що на нього звалиться якась надзвичайно цікава і високооплачувана робота, потім умовив мене переїхати сюди. Місто велике, можливостей більше. І знову на дивані чекав надзвичайних пропозицій. П’ять років протримався, а потім у нього з’явився черговий проєкт і він вирішив переїхати на південь. А я тут адаптувалася, робота хороша. От і розвелися. До друзів йти не хотіла — всі співчутливо дивляться і кажуть, що я погарячкувала. Що такими чоловіками, які не п’ють, не курять і руки не піднімають, не розкидаються. От і написала оголошення. Потім злякалася і позривала.
– А я з дружиною розлучився. Вона іншого покохала. А давайте завтра в парк підемо на лижах покататися?…
Рівно через рік о 11 вечора неподалік від площі зупинилася машина. Григорій допоміг вийти з неї Світлані.
– Може, все-таки зайдемо в кафе, як минулого року? Нас запрошували, – Світлана поправила шапку, на руці в світлі ліхтарів блиснуло обручка.
– Там душно, накурено. Тобі ще народжувати через три місяці. Отже, як планували рік тому, зустрінемо Новий рік на центральній площі і додому. Тобі відпочивати треба. Хоча… Давай зайдемо на півгодинки… А потім одразу на площу…
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...
“We’ll Be Staying With You For a While, Since We Can’t Afford to Rent Our Own Place!” – My Friend Announced Unexpectedly. At 65, I’m Still an Active Woman With a Love for Travel and Meeting New People, but an Old Friendship Took a Shocking Turn When Unexpected Guests Arrived at My Doorstep in the Middle of the Night, Refused to Leave, and Left With My Belongings!
Were going to stay at yours for a while, because we cant afford to rent our own flat! my friend...
“I Had to Buy My Own Fridge So Mum Wouldn’t Take My Groceries – Anna’s Unusual Solution to Family Conflict Over Flat Ownership, Money, and Sharing”
I had to get myself a separate fridge, says Charlotte. It sounds ridiculous, but there was no other choice. I...