З життя
Святковий настрій: Прогулянка серед новорічних вогнів і вітрин
Григорій ішов по святковому місту, прикрашеному до Нового року. Заглядав у яскраві вітрини. Такого Нового року в нього ще не було. Майже двадцять років сімейного життя коту під хвіст.
Григорій, майстер на всі руки, одружився з Любашею у 19 років. Ніколи не шкодував про це і на життя не скаржився. Любаша, робота, навчання, донька Оленка, друзі. Заробляв він чудово, міг балувати своїх дівчат.
Оленка змалечку захоплювалася лише одним — папером і фарбами. Її захоплення переросло в чудові картини, і вона поїхала навчатися в художнє училище.
Любаша, попри те, що могла б сидіти вдома, все ж ходила на роботу “щоб бути в тонусі і вдома не киснути”. Дійсно, це її підтримувало: вона чудово виглядала, знала все і про все — одна колега цікавилася літературою, й Люба намагалася не відставати, інша спортом — Люба з нею займалася фізкультурою. Всі були задоволені життям.
Близько чотири роки тому Григорій влаштувався на роботу в велику компанію, де налаштовував верстати та складне обладнання. Нещодавно співвласник вирішив іти в ногу з часом в управлінні персоналом. Спочатку до них приїхали тренери з психологами і почали навчати правильному життю. За рахунок компанії видали товстезну книжку з тезами про правильне життя. Григорій навіть здавав залік по ній для отримання річної премії. За рік роботи так не втомився, як на тому заліку.
Наступним кроком була поїздка на тімбілдінг з сім’ями. На базі колектив мав згуртуватись для підвищення результатів. Кожен зрозумів це по-своєму, і до середини першого дня на ногах стояли і могли брати участь у командних іграх лише 6 чоловік – Григорій, Любаша, сам директор і ще троє співробітників.
Директор дуже засмутився таким розумінням тімбілдінгу працівниками. Григорію стало його дуже шкода — директор був хорошим чоловіком, до колективу ставився з повагою, хоча в особистому житті не пощастило. Подейкували, що дружина його покинула, коли він ще не став співвласником і директором. Григорій попросив Любашу взяти участь разом із ним у всіх запланованих заходах. Любаша відпоювала директора чаєм, бігала, переходила по жердинці через яму і навіть стрибала в мішку. Треба ж було підтримати людину.
На листопадові свята Любаша повідомила Григорію, що у неї з директором сталася пізня любов, що вони хочуть одружитися і навіть народити дитину. Григорій хотів було йти битися, але потім вирішив, що цим нічого не виправиш, і відпустив дружину. Друзі наперебій запрошували його зустрічати Новий рік разом, але настрою не було.
Григорій зупинився на переході і, поки чекав на зелений сигнал, озирнувся навколо. На стовпі висіло оголошення: “Шукаю людину для зустрічі Нового року”. Далі був вказаний номер телефону і ім’я “Світлана”. Сам не знаючи чому, Григорій відірвав папірець з телефоном і зателефонував. На іншому кінці відповів жіночий голос.
– Добрий день. Можна Світлану. Я по оголошенню. Про Новий рік.
– А де ви його прочитали? Я наклеїла кілька, потім зрозуміла, що це дурниця. Ніби всі обірвала.
– На переході через проспект.
– Так, про нього забула. Вибачте.
– А давайте зустрінемось на центральній площі. Завжди зустрічав удома. А тут нагода трапилась.
– Я теж хотіла там бути.
31 грудня об 11 вечора Григорій стояв на призначеному місці з пакетом мандаринів і цукерками. У термосі був гарячий чай. Поруч зупинилася симпатична жінка трохи молодша за нього, в руці також був пакет, з якого виглядав термос. “Може, якась брехня? Навіщо такій жінці шукати когось на Новий рік. Хоча, що їй мені зробити? Дурний, навіщо зателефонував. Ну не тікати ж тепер”, – пробігло в голові у Григорія, і він підійшов до жінки.
– Ви Світлана?
– Так.
– Підемо пройдемося. А може, кудись у кафе?
– Я курку смажену в фольгу загорнула. І бутерброди. Можна в кафе, а потім на площу.
Але кафе всі були або зачинені, або місць у них не було. Григорій зі Світланою нирнули у провулок і наштовхнулися на компанію, яка сперечалася біля ресторану.
– Та ось хоч цих молодих людей! – несподівано загримотів чоловік і звернувся до Григорія. – Молодий чоловіче, а ви зі своєю дівчиною хочете зустріти Новий рік у ресторані?
– У нас тут одні… недобросовісні люди почали святкувати зранку. І тепер завалилися спати. Казали, що все життя мріяли провести, лежачи в ліжку з шматком торта. А бенкет вже оплачено і треба платити навіть за таких мрійників. От шукаємо, може, хтось займе їхні місця.
– А давайте спробуємо?! – сказала Світлана. – Я в ресторані на новорічну ніч ніколи не була. Мені премію дали, так гуляти так гуляти.
– Давайте. А потім на площу.
На площу вдалося вийти ближче до четвертої. Бо в ресторані почалися такі веселощі і танці, що йти зовсім не хотілося. Григорій танцював зі Світланою, потім з чиєюсь донькою, потім з чиєюсь мамою, а потім чомусь почав танцювати лезгинку, яку раніше ніколи не танцював, з тим самим чоловіком, який запропонував зайти в ресторан.
– Це найвеселіша новорічна ніч у моєму житті, – сказала Світлана. – Я взагалі ледве-ледве до другої ночі завжди сиділа. А зараз майже ранок, але сон ні в одному оці.
– І мені зовсім не хочеться спати. Давайте з’їмо мандарини з цукерками. Як планували. А ви завтра, точніше сьогодні, що робите? Давайте відпочинемо і підемо на каток або на лижі.
– Давайте на каток. Давно не каталася.
На катку Григорій, нарешті, дізнався, чому Світлана шукала когось для зустрічі Нового року.
– От не чекаєш чогось особливого, а воно і трапляється. Я розлучилася з чоловіком. Він людина хороша, але завжди в щасливому очікуванні щасливого багатого майбутнього. А я живу сьогоднішнім днем. Спочатку в нашому місті чекав, що на нього звалиться якась надзвичайно цікава і високооплачувана робота, потім умовив мене переїхати сюди. Місто велике, можливостей більше. І знову на дивані чекав надзвичайних пропозицій. П’ять років протримався, а потім у нього з’явився черговий проєкт і він вирішив переїхати на південь. А я тут адаптувалася, робота хороша. От і розвелися. До друзів йти не хотіла — всі співчутливо дивляться і кажуть, що я погарячкувала. Що такими чоловіками, які не п’ють, не курять і руки не піднімають, не розкидаються. От і написала оголошення. Потім злякалася і позривала.
– А я з дружиною розлучився. Вона іншого покохала. А давайте завтра в парк підемо на лижах покататися?…
Рівно через рік о 11 вечора неподалік від площі зупинилася машина. Григорій допоміг вийти з неї Світлані.
– Може, все-таки зайдемо в кафе, як минулого року? Нас запрошували, – Світлана поправила шапку, на руці в світлі ліхтарів блиснуло обручка.
– Там душно, накурено. Тобі ще народжувати через три місяці. Отже, як планували рік тому, зустрінемо Новий рік на центральній площі і додому. Тобі відпочивати треба. Хоча… Давай зайдемо на півгодинки… А потім одразу на площу…
“We’ll Be Staying With You For A While, We Can’t Afford To Rent A Flat!” – Said My Friend I’m a very active woman. Even though I’m 65, I still manage to visit fascinating places and meet interesting people. I recall my youth with both joy and nostalgia—back then, you could holiday wherever you liked! You could go to the seaside, or camping with friends, or set sail down any river, all for little money. Sadly, those days are gone. I always loved meeting new people, be it on the beach or at the theatre, and many friendships lasted years. One day, I met a woman named Sarah. We were holidaying at the same seaside guesthouse and parted as friends. Years passed and we’d occasionally exchange letters. Then, one day, I received an unsigned telegram: “The train arrives at three in the morning. Meet me!” I couldn’t imagine who would send it. My husband and I didn’t go anywhere, but at four in the morning, there was a knock at our door. Opening it, I was stunned—standing there was Sarah, two teenage girls, her mother, and a man, with a mountain of luggage. My husband and I were bewildered, but we let them in. Then Sarah asked me: “Why didn’t you come to meet us? I sent you a telegram! And you know, that cost me!” “Sorry, but we didn’t know who sent it.” “Well, you gave me your address. So, here I am.” “I thought we’d just write letters, that’s all!” Sarah explained that one of the girls had just finished school and wanted to attend university. The family had come to support her. “We’ll be living with you! We have no money for a flat or hotel!” I was shocked—we weren’t even family! Why should we let them stay with us? We had to feed them three times a day. They’d brought some food, but didn’t cook, just ate ours. I ended up looking after everyone. I couldn’t take it anymore, so after three days I asked Sarah and her family to leave. I didn’t care where to. There was an awful row. Sarah started smashing crockery and screamed hysterically. I was utterly appalled. As they packed up, they managed to steal my bathrobe, several towels, and—astonishingly—even a large saucepan. I still don’t know how they got it out, but that pan simply vanished! And so ended our friendship—thank goodness! I never saw or heard from her again. How can people be so shameless? Now, I’m much more wary when meeting new acquaintances.
Well be staying with you for a while because we havent got the money for a flat! my friend announced...
Snowdrifts of Destiny: How a Reluctant Lawyer and a Quiet Accountant Found Each Other When a Corporate Christmas Party Turned into an Unexpected Night of Confessions, Old Films, and Hopeful New Year Footprints
Snowdrifts of Fate Martin, a thirty-five-year-old solicitor, absolutely loathed New Years Eve. For him, it wasnt a festive celebration, but...
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never be able to trust anyone again,” Andrew said, turning an empty espresso cup between his fingers. His voice broke and trembled so convincingly that Ksenia instinctively leaned closer. “You know, when you’ve been betrayed, it’s like losing a part of yourself. She left a scar I’ll never get over. I truly believed I wouldn’t survive it…” Andrew sighed heavily and talked for a long time—about the wife who never appreciated him, about the pain that wouldn’t let go, about how terrified he was to start over. Every word settled in Ksenia’s heart like a warm pebble, and she already imagined she’d be the woman to restore his faith in love. Together, they would heal his wounds. He’d finally see that real happiness was possible—with her. It wasn’t until their second date, between dessert and coffee, that Andrew mentioned Maxim… “I have a son, by the way. He’s seven. He lives with his mother, but spends every weekend with me. The court decided that.” “That’s wonderful!” Ksenia gave a bright smile. “Children are such a blessing.” She pictured Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, cozy evenings watching TV. The boy would need a woman’s care, a mother’s warmth. She would be his second mum—not to replace the real one, of course, but to be someone close, someone he could rely on… “You’re really sure you don’t mind?” Andrew looked at her with an odd smirk that Ksenia mistook for distrust. “Most women run for the hills when they hear I have a child.” “I’m not most women,” she replied proudly. …The first weekend with Maxim was a proper celebration. Ksenia made blueberry pancakes—his favourite, as Andrew had warned her. She patiently sat with a maths textbook, making problems easy to understand, washed his dinosaur T-shirt, ironed his school uniform, made sure he was in bed by nine. “You should take a break,” she told Andrew one day, noticing how he sprawled out on the sofa with the remote in his hand. “I’ve got this.” Andrew nodded—gratefully, so she thought at the time. Now she realised it was the nod of a man accepting what was rightfully his. …Months became years. Ksenia worked as a manager in a logistics company—out at eight in the morning, back at seven at night. The pay was pretty decent, as far as London went. Enough for two. But there were three of them. “They’ve delayed the project again,” Andrew would announce as if reporting a natural disaster. “The client bailed. But there’s a big contract just round the corner, I promise.” The big contract hovered on the horizon for a year and a half. Sometimes it seemed closer, sometimes it drifted away, but it never actually arrived. The bills, on the other hand, showed up right on cue. Rent. Electricity. Internet. Groceries. Child maintenance for Marina. New trainers for Max. School fees. Ksenia paid the lot without complaint. She saved on lunches, brought in tubs of pasta, refused to take a taxi even in the pouring rain. She hadn’t splashed out on a manicure for over a year—did her own nails, trying not to think about how she used to afford pampering at the salon. In three years Andrew gave her flowers exactly three times. She remembered each bunch—cheap, slightly withered supermarket roses from the corner stall, the thorns already broken off. Probably a discount… The first bouquet came as an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second—after a row when her friend visited with no warning. The third was brought home after he missed her birthday because he stayed out with his mates (or simply forgot…) “Andrew, I don’t need expensive presents,” she tried to keep her voice gentle, choosing every word. “But sometimes, I’d just like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face twisted instantly. “Money, it’s always about money with you, isn’t it? Presents, presents. Does love mean anything to you? All I’ve been through, and you complain?” “I didn’t mean—” “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like mud. “After everything I’ve done for you, you still find something to whinge about.” Ksenia fell silent. She always did—it was just easier that way. Easier to live, easier to breathe, easier to pretend everything was fine. Strangely, Andrew always managed to find money for nights out with friends. Pubs, watching the football, café meetups every Thursday. He’d come home tipsy and cheerful, reeking of sweat and cigarettes, falling onto the bed without noticing Ksenia was still awake. She told herself: this is just how things are. Love means sacrifice. Love means patience. He’ll change. Of course he’ll change. I just have to wait a bit longer, love him a bit harder, give him all the support he needs—he’s been through so much… …Any talk of a wedding was like walking through a minefield. “We’re happy as we are—why do we need a piece of paper?” Andrew would shrug off the subject as if batting away a fly. “After what happened with Marina, I need time.” “Three years, Andrew. Three years is a long time.” “You’re putting pressure on me! It’s always the same with you.” He’d storm out of the room and end the conversation. Ksenia really wanted children. Her own, flesh and blood. She was twenty-eight, and her biological clock seemed to tick louder every month. But Andrew wasn’t up for being a father again—he already had a son, and, in his mind, that was plenty. …That Saturday she only asked for one day. Just one single day. “The girls have invited me round. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as if she’d just announced plans to run off to another continent. “And Max?” “You’re his dad. You can spend the day with your son.” “So now you’re abandoning us? On a Saturday? When I was planning to have a break?” Ksenia blinked. Then blinked again. In three years she had never left them alone. Not once. She cooked, cleaned, helped with schoolwork, did the washing, ironing—all while holding down a full-time job. “I just want to see my friends. For a few hours… And he’s your son, Andrew. Surely you can spend one day with him without me?” “You should love my son as you love me!” Andrew suddenly roared. “You’re living in my flat, eating my food, and now you’re showing your true colours?!” His flat. His food. Ksenia was the one paying the rent. Ksenia bought the food from her wages. For three years she’d supported a man who shouted at her for wanting a day with her friends. She looked at Andrew—at his twisted face, the vein bulging on his forehead, clenched fists—and for the first time, truly saw him. Not the tragic victim of fate, not some lost soul in need of saving, but a grown man who was a master at exploiting someone else’s kindness. To him, Ksenia wasn’t a beloved partner or a future wife—just a financial backer and unpaid housekeeper. Nothing more. When Andrew left to drop Max off with Marina, Ksenia pulled out a travel bag. Her hands moved calmly, confidently—no shaking, no doubt. Passport. Phone. Charger. A couple of T-shirts. Jeans. The rest she could buy later. The rest didn’t matter. She didn’t bother leaving a note. What was the point of explaining things to someone who never really saw her anyway? The door closed quietly behind her. No drama. The phone calls started within the hour. First one, then another, then a deluge—an incessant ringing that made the phone vibrate in her hand. “Ksenia, where are you?! What’s going on?! I come home and you’re not here! How dare you? Where’s dinner? Am I supposed to go hungry? What’s all this nonsense?” She listened to his voice—angry, demanding, full of self-righteous outrage—and was amazed. Even now, when she’d left, Andrew only thought about himself. His inconvenience. Who would cook for him now? Not a single “sorry.” Not one “are you okay?” Just “how dare you.” Ksenia blocked his number. Then she found his profile in her chat app—blocked it. Social media—blocked. Every avenue he could use to reach her, she built a wall. Three years. Three years of living with a man who didn’t love her. Who used her kindness like it was disposable. Who convinced her that sacrificing herself was what love was all about. But love isn’t like that. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t turn a living, breathing person into the hired help. Ksenia walked through the London evening—and, for the first time in ages, breathing came easy. She vowed to herself: never again would she confuse love with self-sacrifice. Never again would she rescue those who only trade on pity. Always, from now on, she would choose herself. Only herself.
I honestly thought after my divorce Id never trust anyone again, Alex was turning his empty espresso cup in his...
My Father-in-Law Was Speechless When He Saw the Conditions We Were Living In
My father-in-law was speechless when he saw how we were living I first met my wife at a mutual friends...
What You Really Need is a Housekeeper, Not a Wife
You really need a housekeeper, not a wife Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie stormed into the kitchen, brandishing...
The Little Grey Mouse Is Happier Than You: How Olga Found Lasting Love and Quiet Happiness While Her Friends Chased Glamour and Lost It All
Emily, come on, you cant be serious, Sarah looked me up and down, eyeing my old cotton dress like it...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Dinner, So I Asked Them Both to Leave
Where did you put the napkins? I told you to get out the silver ones, they go far better with...
I’m 45 and I’ve Stopped Hosting Guests at Home: Why I Now Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Own Comfort Over Entertaining, Even if It Means Declining Impolite Visitors Who Never Reciprocate
I’m 45 now, and honestly, I don’t let people come round to my house anymore. You know how some people...