Світ за вікном так і залишився неясним, адже ні сил, ні бажання його очистити.

Соломія Петрівна сиділа біля вікна. Варто б було його помити, та ні сил, ні бажання не мала. Сад заростав кропивою та лопухами. Але Соломії Петрівні не було до цього діла. Минулої зими зносило останнє здоров’я. Навіть якби хотіла, з бур’янами вже не впоралася б. Нині й по хаті ледве пересувалася. Який там сад.

Зима була суворою, з морозами. Стара піч диміла. Напевно, димар засмітився. Та й дрова треба було берегти. Тому Соломія Петрівна намагалася топити піч не щодня. От ходила по хаті в валянках і старому пальті.

До магазину виходила ще рідше. Що їй багато треба. У лютому вона захворіла на сильну застуду. Думала, що все, не виправиться. Добре, що сусідка Галина заглянула провідати. Вона й лікаря викликала. Лікар довго Соломію Петрівну не оглядав, похитав головою і задумливо глянув.

— Ліки не завжди допомагають. Важливо бажання жити й боротися з хворобою.
— Своє вже прожила, — відповіла Соломія Петрівна й відвернулася.

Життєве бажання тануло з кожним днем. Для чого жити? Для кого? Але хвороба відступила. Галина забігала щодня, приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.

— Не клопоталася б ти, Галочко, сама вдома маєш справ невпроворот, — вмовляла Соломія Петрівна.

— Нічого, нічого, встигну, — відповідала Галина, жваво розтоплюючи піч. — Я Василю наказала, він прийде в суботу, дрова накалатає. Вам тепло потрібно, а ви…

Галині було трохи за сорок. Жвава, працьовита, усміхнена. Колись вони з Миколою, сином Соломії Петрівни, разом до школи ходили. Микола потім у місто подався. Там і залишився. Одружився. Аліна, дружина Миколи, була красуня. Квола, правда, міська.

Приїдуть у гості, ані води з колодязя набрати, ані з бур’янами допомогти. Але Соломія Петрівна на це не сердилася, аби тільки Коленька був щасливий. Потім і внучок з’явився – Славко. Смішний такий був малюк. Як підріс трохи, стали на все літо відпускати в село. Дитині в селі саме те – і повітря свіже, і простір. З Галкиними синами й виріс.

Потім стали рідше приїжджати. Як і вся родина. Двічі за літо, та після Нового року. Влітку Аліна, жуючи гілочку кропу, казала:

— Соломіє Петрівно, ну навіщо вам той город засаджувати так? У вашому віці.

— А ви у серпні приїжджайте, зберемо врожай. На зиму буде вам овочів, — Соломія Петрівна виправдовувалася.

— Мам, Аліна правильно каже, — підтримував її Микола. — Ну, що ми не купимо, чи що?

— Та в магазині все хімія! А тут все своє, натуральне, — відмахувалася Соломія Петрівна.

Кінець серпня. Соломія Петрівна закручувала банки з хрусткими огірочками, сливовим компотом. Думала, відкриють узимку, згадають її добрим словом. А з першим снігом почала в’язати шкарпетки й рукавиці. Для Аліни менші, рожеві або жовті з візерунком зі сніжинок. Для Миколи зі Славком сірі й сині. А вже на зимові канікули дарувала.

— Ну, куди ж ви стільки нав’язали? — хмурилася Аліна. — Дома цілий склад.

— Зате в теплі, — боязко усміхалася Соломія Петрівна. Вона сама розуміла, що не носять її подарунки. Аліна ж модниця, а Микола на машину все ходить. Та все одно в’язала уважно петлю за петлею.

Кілька разів кликав Микола матір переїхати в місто.

— Квартирку купимо тобі. І опалення, і вода там.

— Ні, сину, не поїду. Тут мій дім, і дитинство, і юність, спогади про твого батька. Тут моє життя. Краще приїжджайте частіше в гості.

— Частіше… А робота?

— А ви у відпустку, — з надією говорила Соломія Петрівна.

— Відпустка в селі? — дивувалася Аліна. — Рік працювати заради відпустки в селі. Ну вже ні!

Соломія Петрівна тільки кивала у відповідь. Їй хотілося бути ближче до сина, але переїхати не наважувалася. Усе її життя тут пройшло. Лише раз їздили з батьком Миколи до обласного міста. Молоді ще були. Хотіли подивитися, як у великому місті живуть. А потім не до тої було. Та що там у місті – суєта, тиснява, пилюка. Тут у селі добре було їм, щасливо.

Чоловік Соломії Петрівни помер двадцять років тому. Микола ще в інституті вчився. Незвично, самотньо Соломії Петрівні було, але не звала сина назад. Розуміла, які ж перспективи в селі. Так і жила в очікуванні, коли син з родиною приїдуть. А тепер чекати нікого. Потрапили вони в аварію торік літом, коли в гості їхали. Аварія страшна була. Зіткнулися з фурою. Усі троє загинули.

З того дня й згас інтерес до життя у Соломії Петрівни. Тепер, сидячи біля запиленого відкритого вікна, згадувала маленького Коленьку, Славика, обличчям схожого на матір, але звичками на батька. Згадувала і сльози повільно котилися по зморщеному обличчю.

— Тітко Соломіє, як здоров’я?! — дзвінкий голос Галини повернув Соломію Петрівну до дійсності. Сусідка стояла біля низького паркану навпроти вікна.

— Нічого, нічого, Галочко. У самої як?

— Оце й добре! Пиріжків зараз напечу з свіжою цибулею, забіжу ввечері на чай, — відгукнулася Галина і поспішила додому.

Через кілька годин Соломія Петрівна все ще сиділа біля вікна. Лише закрила його. Вечоріло, повітря ставало свіжіше, та й комарі кусали. Сусідські ворота розчинилися, з них вибіг Шурко, дванадцятирічний син Галини. Слідом вийшла сама Галина, несучи загорнуту в рушник тарілку. За нею поспішала Анюта, ведучи за руку маленьку Зою.

Сестричкам було вісім і три. У Галини була велика сім’я: четверо старших синів, дві молодші доньки. І зараз Галина знову була вагітна. Василь, чоловік Галини, міцний чоловік, що зростав серед дев’яти братів і сестер, з дитинства мріяв про велику дружну родину. Галина була цьому лише рада.

— Шурко, натягуй води! — командувала Галина синові, заходячи в дім Соломії Петрівни. — Зараз, тітко Соломіє, все швиденько управимо. Не встигнуть пироги охолонути.

— Галочко, морочишся ти зі мною, старою.

— Ну, ми ж не чужі, стільки років живемо поруч. Таблетки ж пили сьогодні? — тараторила Галина, дістаючи з шафи кружки.

— Пила, — зітхнула Соломія Петрівна. — Та нащо вони мені. Хай швидше б Всевишній мене прибрав.

— Це ви даремно! А якщо вірите у Всевишнього, то знати повинні, що гріх таке казати. Видно, не всі ще земні справи завершили. Тому й не забирає.

— Які ж у мене справи.

— Бабо Соломіє, а це що? — спитала Анюта, вказуючи на недов’язану рукавичку, з якої їжаком стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички обстежували кімнату в пошуках чогось цікавого.

— Це я рукавичку в’язала, та не закінчила, — відповіла Соломія Петрівна.

— Гарна. Рожева. М’яка така, — Анюта ніжно погладила рукавицю. — Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите, — усміхаючись попросила дівчинка.

— А чому ж не подарувати, — розгублено сказала Соломія Петрівна. — Подарую.

— А для Зої зв’яжете поменше? Червоні.

— Стій спокійно! — жартома прикрикнула на дочку Галина.

— А я, може, й сама в’язати навчусь, — мрійливо мовила Анюта. — І собі, і Зої зв’яжу. І Шуркові. І… всім зв’яжу! Бабо Соломіє, навчіть мене в’язати.

— А ти приходь, Анюточко, приходь. Та хоч завтра приходи, почнемо вчитися.

— Прийду! — пообіцяла Анюта.

Шурко повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, який колись подарував Микола, охоче закип’ятив воду. Сіли пити чай.

— Знову хлопчика обіцяють, — сказала Галина, киваючи на круглий живіт. Засміявшись, додала: — Якось невчасно цього разу зібралися. На кінець літа за терміном. А тоді ж врожай. Як усе встигатиму, розуму не вкладаю. Але якось управимося.

Галина розповідала й розповідала. Що старший цього року на літню практику в місті залишиться. Що у середнього майже дві двійки річні не вийшли. Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І ще щось. Соломія Петрівна слухала краєм вуха. Дивилася на Галину, на дітлахів, які уплітали пиріжки. Та й на душі в неї ставало світліше, тепліше.

Захотілося бути здоровою до ранку, щоб навчити Анюточку в’язати. Та й узагалі, пряжі он скільки в шафі. І малюку, який скоро з’явиться, костюмчиків нав’язати вистачить, і шкарпеток, рукавичок кольорових на всіх. А якщо не вистачить, то й докупити можна.

А до кінця літа треба зовсім одужати, адже, й правда, хто з заготовками та з маленьким Галині допоможе? Їхніх із Василем батьків давно надворі немає. А малюкам без бабусь погано. Бабусі обов’язково мають бути. Сухі губи Соломії Петрівни розтягнулися в легкій усмішці від цих думок. Маленька Зоя потерла кулачком очі й позіхнула.

— І казки, казки всі згадати треба, — спохватилася вголос Соломія Петрівна.

— Які казки? — здивувалася Галина.

— З щасливим кінцем. Обов’язково зі щасливим кінцем, — Соломія Петрівна погладила сонну Зою по голівці.

Тепер вона знову відчувала, що потрібна…