Син приходить до мене потайки, щоб не засмутити дружину… А я колись віддала йому все

Мій син приходить до мене потай, щоб не засмучувати дружину… А я колись віддала йому все.

Я виховувала сина сама. Так склалося — чоловік, від якого я завагітніла, не захотів ні штампа у паспорті, ні відповідальності. А коли Сашко народився, його батько зник остаточно — спочатку затримувався ночами, потім йшов на «зустрічі з друзями», а одного разу просто не повернувся. І все — лишилася я сама з немовлям на руках і з пусткою в серці, яку треба було загоїти не сльозами, а ділом.

Тоді мені допомогли мої батьки. Без мами й тата я б не впоралася. Тато носив вугілля, сам змайстрував пічку, а мама варила борщі, колихала колиску, ночами сиділа з дитиною, якщо в мене вже не було сил. Ми витримали. Я працювала у швейній майстерні, брала додаткову роботу, шила вдома. Все лише ради сина — щоб у нього було все, щоб він не почував себе обділеним.

Сашко виріс добрим хлопцем — лагідним, слухняним, усміхненим. І коли прийшов час йти в армію, я плакала вночі, боялася, що втрачу з ним зв’язок. Але через знайомих домовилися, щоб його направили у частину недалеко від нашого міста. Їздила до нього щотижня, а коли була можливість — командир відпускав його додому. Додому — до мене, під мою опіку.

Служба закінчилася, він вступив до інституту. І ось тоді все змінилося. Він познайомився з дівчиною на ім’я Олеся. Я побачила її на одному зі свят — вражаюча, струнка, погляд зі зверхністю, трималася так, ніби вже давно все про всіх знає. Сашко сяяв поруч із нею, як дитина. А вона посміхалася так, як усміхаються не рідним, а перехожим.

З першої зустрічі я відчула: вона не хоче мене в його житті. Ні мене, ні мою маму, яка також обожнювала онука. Олеся не чула моїх слів, коли я намагалася пояснити: я не змагаюся з нею. Я — його мати. А вона — його кохана жінка. Це різні ролі. Але вона ніби змагалася. І перемагала.

Перед весіллям я наважилася на велике — віддала їм свою квартиру. Так, ми жили у двокімнатній хрущовці у Житомирі. Не палац, але все своє, все нажите, все з любов’ю. Переїхала до мами, бо Сашко казав: «Мамо, нам так буде краще». Я вірила. Я думала — це нас зблизить.

Спочатку була подяка. А потім — капітальний ремонт. Олеся викинула всі меблі, переклеїла шпалери, навіть люстри замінила. Жодної речі, яка б нагадувала, що тут жила його мати. Я мовчала — ну, молодь, своє життя, нові порядки. Хоча було боляче.

Через рік народилася Софійка. Моя перша онука. Я була така щаслива. Пам’ятаю, як привезла їм подарунки, дитячі пледочки, панчішки, бантики… Але Олеся приймала все як належне, з натягнутою усмішкою, ніби робила мені ласку, впускаючи у двір. Спочатку вона пускала нас із мамою за розкладом — раз на тиждень на годину. А потім і зовсім заявила:

— У вас вдома коти, від вас шерсть. У Софійки може бути алергія. Ми не пускатимемо вас. Пробачте.

Так, у мами два коти. Старі, добрі, на вулиці ніколи не були. Так, шерсть може бути на одязі, але ми прали, прасували, обприскували — і все одно «ні». Ми стали бачити онучку лише на вулиці, у колясці. Та й ту Олеся не дозволяла нам вести, тримаючи ручку сама, з тим же холодним поглядом.

Сашка ми тепер майже не бачимо. Він заходить потай — на годину, на двадцять хвилин, між роботою. Дивиться на годинник, нервує. Я одного разу спитала:
— Сашку, навіщо так? Ти ж дорослий чоловік, що відбувається?

Він усміхнувся, натягнуто, і сказав:
— Мамо, Олеся годує грудьми, їй не можна хвилюватися. А раптом у неї зникне молоко… Я просто не хочу скандалів. Усе гаразд.

Я зрозуміла — він вигадує. Через півроку Софійка вже буде на прикормі. І знайдеться нова причина не бачити нас. Він став чужим. Ніби не я його виховувала. Ніби не я не спала ночами, коли в нього була температура. Не я носила йому гостинці у частину, поки він у чоботях бігав по плацу.

Він тепер живе у страВін тепер живе у страху, а я — з розбитим серцем, бо знаю, що вже не повернути того сина, якого колись виростила.