Та хіба ж ти мені дружина? Я ж із тобою не розписувався!

— Та яка ж ти мені дружина? Хіба ми в ЗАГС ходили? Штамп у паспорті ставили? Чи обручку на твій безіменний палець надівали?

Оксана завагалась. Вона мріяла про це, але досі жили якось і без того.

— Ні! Ні! І ні! — гримнув Дмитро. — Ти мені — ніхто! То яким правом ти звешся моєю дружиною?

— Дмитрику, годі мовчанкою мене карати! — благала Оксана, — Давай поговоримо!

— А тобі є що сказати? — спалахнув він. — Слів ще не вистачило? Ти й так зайве випалила!

— Та я ж нічого не сказала, — пробуркотіла вона, — нічого страшного!

— Запам’ятай, а краще запиши: мовчанка — золото! Особливо для тебе! — відвернувся він.

— Коханий, ну годі дутися! — вона присунулась ближче.

— Краще б ти й справді мовчала! — він розвів руками. — Звідки у вас, жінок, ця навичка — однією фразою все зруйнувати?

Цьому в школі вчать, чи на курсах “Як довести чоловіка”?

Оксана сприйняла мовчання Дмитра як образу за те, що вона вранці на нього накричала. Та й він “молодець” — розбив і свою, і її чашку.

— Як так вийшло? — злилась вона. — У всіх руки як руки, а в тебе — наче з іншого місця ростуть!

Гаразд, свою розіб’єш — чого мою чіпав? Чи спеціально, щоб улюблені чашки одразу скінчились?

Звичайна побутова сварка. На таке й ображатись ніколи — просто ігнорують.

Та Дмитро, надувшись, пішов на роботу, а повернувшись, не промовив Оксані й слова.

Лише гризся, мовчав і дивився крізь неї. Ігнорував навіть вечерю, хоч вона тричі кликала.

Та треба ж миритись!

— Дмитрику, та плюнь на ті чашки! Поїдемо в суботу до ТРЦ Ocean Plaza — нові купимо! А руки в тебе ростуть, звідки треба!

— Яких, біс їх бери, чашок ти везеш? — Дмитро витріщився на неї. — Ти взагалі розумієш, що зробила своїм язиком?

— Можу вибачення попросити, — зніяковіло проказала Оксана. — Любий, тільки не сердься!

— Вибачення? — він істерично зареготав. — Якби те, що ти накоїла, можна було виправити “перепрошую”, я б був найщасливішою людиною!

А так — ти мене вбила! Знищила! Розтоптала!

— Господи, та що я такого сказала? — Оксана зрозуміла: справа не в чашках. А в чому — навіть уявити не могла.

— А хто сьогодні заявив моїй начальниці, що вона розмовляє з дружиною Дмитра? — скрикнув він, бризкаючи слиною.

— Ти в душі був, а телефон дзвонив, — заплутано пояснила вона, — я відповіла, попросила зачекати, поки передам трубку.

А вона спитала, хто я. Ну, я й відповіла — дружина. А коли принесла телефон — вона вже поклала слухавку. Що тут такого?

— І ще питаєш, що такого? — Дмитро почервонів, на скроні пульсувала жилка. — Що такого? Яка ти мені дружина?

Хіба ми в ЗАГС ходили? Штамп у паспорті ставили? Чи обручку тобі надівали?

Оксана завагалась. Вона мріяла про це, але досі жили якось і без того.

— Ні! Ні! І ні! — гримнув він. — Ти мені — ніхто! То яким правом ти звешся моєю дружиною?

***
— І довго це ще триватиме? — усміхнулась Ганна Миколаївна.

— Мамо, — докірливо подивилась Оксана, — зараз інші часи. І тобі не личить пуританські повчання. Ти ж сама після смерті тата з ким тільки не жила!

— Не наводь на матір наклеп! Мати знає, що робить! — її усмішка не зникла. — У мене вже такий вік, що плітки не чіпляються. А ти молода — тобі ще жити!

— Мамо, п’ятдесят чотири — це не старощі! Ти ще й сама заміж вийдеш, а за нинішніми тенденціями — й не раз!

— Знайшовся б гідний чоловік — може, й вийшла б, — вона поправила зачіску. — Поки що перебиваюсь “сурогатами”.

— Оце мені кажеш! — засміялась Оксана.

І тут Ганна Миколаївна посерйознішала:

— Оксанко, розумію — зараз багато хто живе без штампа, дітей народжує. Та навіть юридично це називається “незареєстрований шлюб”. А це — жодних гарантій!

— Мам, коли є любов — це найкраща гарантія, — відповіла донька.

— Любов сьогодні є, а завтра — ні. А офіційний чоловік дає безпеку. Дитині — аліменти.

А якщо житло, авто, техніка — то навіть через суд нічого не відвоюєш, якщо він упреться!

— Мамусю, у нас з Дмитром чудові стосунки! Шість років разі. Навіщо цей штамп? Якщо про гроші — зарплати в нас однакові.

— Непереконливо! Значить — безлад! — погрожувала мати. — Хоч підведи його до думки про шлюб!

Клич його “чоловічком” жартома, проси обійми “дружиночку”. Нехай звикає. А потім — й обручку підсунеш!

— А якщо я його цими словами відлякаю? — похитала головою Оксана. — Щастя — крихка річ. Його треба берегти, а не випробовувати!

— Твоє життя, — знизала плечима мати. — Прийму тебе і з онуком, і саму. Та подумай: гулянки — це одно, а доросле життя — відповідальність.

У ваших стосунках ніхто нікому нічого не винен. Правильно, та безглуздо!

***
Оксана була вдячна матері за підтримку. Та її поради змусили задуматись.

Шлюб — це її страховка. І вигідніший, як не крути, жінці.

Подруга Леся теж радила оформити стосунки з Дмитром, але іншими аргументами:

— Уявімо: берете в кредит квартиру чи авто. Оформите його на “главу сімейства”.

— Лесю, — докірливо перервала Оксана, — годі епітетів!

— Гаразд, — зітхнула та. — Коротше: на Дмитра. А раптом розійдетесь?

— Не песимізуй!

— Добре. Станеться щось непередбачене — і ви розстанетесь, — заговорила Леся. — Він захоче подарувати племіннику чи тітці квартиру — і подарує. А ти навіть слова не скажеш!

— Скажу!

— Ну й скажеш! — саркастично посміхнулась подруга. — А довести, що це спільне майно — не зможеш! Суд, свідки?

Складно буде довести, що ти щось вклала. Особливо, якщо інша сторона привести цілу юрбу “свідків”.

— Ти описуєш найгірший сценарій!

— Звичайний випадок із судової практики.

— То мені збирати чеки, записувати розмови про гроші? — зітхнула Оксана.

— Або просто повести його до ЗАГСу, — добряче посміхнулась Леся.

— Мама теж радить “тягти його за аркан”. Та спочатку — підвести до цієї думки.

— Ото й займайся!

***
До ласкавих звернень додалось “чоловічок”. Для себе — “дружиночко”. Слова лягали віртуозно.

Оксана боялась, що Дмитро обуриться, та він лише посміхався, сам не вживаючи цих слів.

Вона ж посилювала тиск. Скрізь називала його чоловіком, себе — дружиною.

Так звикла, що навіть не помітила, як у розмові з його начальницею автоматично відповіла: “Дружина”. Звичайно, буденно.

***
— Дмитрику, ми ж разом стільки років, — промовила Оксана. — Я думала — ми сім’я. Без штампа — це ж нормально. Попереду діти, щасливе життя!

— От і думала б! Нащо лізла з цими “дружинами” до моєї начальниці? Не відповідала б — і все!

— Коханий, та я ж завжди тебе чоловіком називаю. У чому різниця?

— Різниця в тому, що через тебе мене звільнили! Ти не просто настрій зіпсувала — життя зруйнувала! Кар’єру на підйомі переломала!

Тепер я з тобою не то що в ЗАГС — жити не буду! Зараз речі збиратиму!

— Дмитрику, чи не перебільшуєш? — остовпіла Оксана. — Ну, сказала я твоїй начальниці, що дружина. Що змінилось?

— Те, що Лариса Петрівна тримала мене на роботі, бо мріяла “приземлити” вільного… бичка!

А тепер, коли в мене “дружина” — її мрії розвіялись! Вона вже підписала наказ про моє звільнення!

***
Через тиждень після того, як Дмитро пішов, Оксану відвідала та сама Лариса Петрівна:

— Вибачти, — почала вона, — не за звільнення, а за те, що ви жили у брехні.

— Зрозуміло, — махнула рукою Оксана.

— В мене були… особливі плани на нього. Ми зустрічались “без краваток”. І колеги теж ним “обдаровувались”.

Оксана з клопоту ковтнула повітря.

— Ми думали, він холостяк. Якби знали, що він одружений…

— Ми не були розписані.

— Ну, сожитель…

— Вже ні, — опустила очі дівчина.

— Знаєте, — рішуче додала Лариса Петрівна, — так навіть краще. Бо він — не чоловік, не сожитель, а просто… дивак на літеру “Х”!

Оксана не могла не погодитись.

Не чоловік, не сожитель. Просто… дивак.