Та ну киньте, це ж не лихо

— Та ну перестаньте, що за біда…

В коридорі зіштовхнувся з Оленою, нашим фінансовим директором, вона похвалилася картонною коробкою.

Запитую:
— Зарплату з банку привезла?
— Ні, це мені в заторі підніс старий друг (на коробці напис: «Медтехніка»)
— На що він натякає?

— Ні на що, просто я його так давно знаю, що і сама змогла б подарувати йому навіть дезодорант, і він би щиро зрадів. Ми познайомилися в 98-му. У мене тоді були великі проблеми з машиною. Молодою була, дурною і взяла на себе Тойоту у перекупника, а там номери перебиті, розмитнення фальшиве, ще й знайомі міліціонери взяли гроші, обіцяли допомогти, але нічого не зробили. Останньою краплею було те, що інспекторам віддала останні гривні з гаманця, аби не евакуювали.

Так от машина дорога, а тепер лише на запчастини…
Заїхала до свого двору, припаркувалася біля смітників, сиджу, їм вареники з маком і плачу. Не хочу в такому стані повертатися до хати…
Стукають у вікно, відчиняю. Чоловік з лопатою в помаранчевому жилеті вибачається та весело каже:

Не могли б Ви від’їхати на кілька метрів? Ми тут перед сміттєзбірником будемо майданчик асфальтувати. А чого Ви плачете, сталося щось?
Хотіла послати його подалі і замкнути вікно, аби асфальтом не так пахло, але сама не знаю чому, в двох словах розповіла йому свою біду.

Він відповів:
— Та ну, перестаньте, яка ж це біда, головне, щоб усі були здорові… Ви так смачно їсте вареник, не пригостите?

Я розізлилася на себе, що поділилася своєю бідою з дорожнім робітником і на його нахабство, але машинально простягнула у вікно вареник.
Чоловік:
— А можна ще один, для напарника, нас же двоє…
Я була в шоці від такої нахабства, але вручила і другий вареник. Від’їхала і спокійно продовжила ридати, нікому вже не заважаючи.
Хвилин через десять знову постукав робітник.

Я відчиняю та злісно питаю:
— Ви за варениками!?

Чоловік:
— Ні, у Вас є чим записати? Записуйте.

Він зі свого блокнота продиктував телефон і додав: Це домашній номер, зателефонуйте туди після дев’ятої вечора і скажіть, що Ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал міліції та напевно Вас врятує…

Чоловік попрощався і зник у сивому асфальтовому диму, а я залишилася в ступорі, не знаючи, що й подумати.
Ввечері все ж подзвонила (а що мені втрачати..?)

А вже через два дні, зранку в МРЕО моє авто урочисто зареєстрували та видали нові номери! (інспектори аж із віконець своїх повискакували, аби мені догодити…)

Я тиждень шукала дорожнього робітника Гену, аби подякувати і все-таки хтось довів до Києва, знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала, та ще й так близько, що аж генерал передавав привіти йому і дружині…

І Гена розповів, що ще півроку тому він був дуже небідним чоловіком, торгував медтехнікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює в трьох місцях — доба через троє, і навіть його дружина-домогосподарка, яка не працювала жодного дня в житті, пішла в шкільну їдальню мити посуд.

І все заради того, щоб «не випадати з обойми», адже жили вони в величезній двохсотметровій квартирі елітного будинку, і затиснувши зуби, рвали жили. Продали з дому все, окрім шкільних підручників, але ні за що не хотіли продавати квартиру, хоча тільки на комунальні платежі і охорону, в місяць йшло 20000 гривень.

Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на тисячу гривень в місяць на трьох (добре, хоч дочка в звичайну школу ходила).
З того часу ми з Геном потоваришували родинами. Новий рік завжди зустрічаємо разом. Минуло лише два роки, як Гендос піднявся вище, ніж був до кризи.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюся, Гена на джипі:
— Оленко, хочеш лічильник Гейгера подарую?
— Давай.
— На, користуйся з задоволенням і ні в чому собі не відмовляй…