З життя
Та здавалося б, неможлива ситуація трапилась у нашій родині.
В українській культурі події можуть розвиватися в такому напрямку:
Я ніколи не думала, що настільки дивна ситуація може статися в нашій родині. Ми з чоловіком одружені вже десять років, у нас є діти – двійня восьми років. До цих подій ми жили у двокімнатній квартирі в Києві і довго збирали на розширення житлової площі.
Сталося диво – чоловік отримав нагоду добре заробити у своїй професійній сфері і, завдяки надзвичайним зусиллям, ми змогли придбати чотирикімнатну квартиру.
Більше року ми робили там ремонт – все своїми силами, економили гроші, намагалися втілити всі свої бажання і мрії. Мої батьки допомагали нам чим могли, але свекруха сказала, що їй це зовсім не цікаво, і ми не стали наполягати.
Нарешті, пів року тому ми переїхали до нової оселі, і важко словами описати наш захват. Через декілька місяців після переїзду свекруха заговорила про святкування новосілля. Спочатку ми відмовлялися, але вирішили, що все ж варто зібрати родичів.
На свято приїхала сестра чоловіка, яка п’ять років тому вийшла заміж і переїхала в село. Вона з заздрістю оглянула нашу квартиру, холодно похвалила ремонт і поцікавилася, що буде з нашою старою двокімнатною квартирою.
– А з тією двушкою що збираєтесь робити? Продаватимете?
– Поки що ні, нехай залишається, у нас же діти ростуть, їм знадобиться. А поки будемо здавати – просто сказав чоловік.
На цьому питання сестра не піднімала, але через кілька днів після новосілля з’явилася свекруха і завела досить цікаву тему:
– Твоїй сестрі тяжко жити в її домі, незручно, майже немає умов для дітей – скаржилася свекруха – Треба їй переїхати в вашу квартиру стару.
– Чому незручно? – здивувалася я – Наскільки мені відомо, у них все облаштовано вдома, і про яке навчання можна говорити, якщо старшій дочці тільки три роки, а молодшій всього рік. До чого тут наша квартира?
– А ти не втручайся! Живеш, як пані, у величезній квартирі і мовчи – раптом осадила мене свекруха.
Ми з чоловіком плавно зсунулися зі стільців, зазвичай свекруха не дозволяла собі так з нами спілкуватися.
– Мам, що ти таке кажеш? – першим опанував себе чоловік – Чому ти так розмовляєш?
– А що такого? Не подобається? Сидите тут на грошах, зовсім від своїх ремонтів з глузду з’їхали. Сестра плаче, що живе в сараї, а тобі хоч би що? Сидиш тут зі своєю кралею в теплі та сухості, а як твоїй сестричці не пече чи зачіпає.
– А чому це мене повинно стосуватися? Вона доросла жінка! Заміжня, наскільки я бачив її дім, він далеко не сарай, що відбувається? – обурився чоловік – Ми плануємо квартиру здавати, вона що, хоче у нас її знімати за гроші? Або купить її?
– Та ви що, настільки з нами незв’язані, ви повинні безкоштовно віддати! І благати, щоб вона прийняла подарунок – заявила свекруха – Жаднюги, в кого ти такий виріс!
– ВОН! – почувся рик мого чоловіка
Сильно ображена на нас, свекруха пішла, я довго заспокоювала чоловіка, і з часом ця сварка почала забуватися.
Через тиждень нам подзвонили друзі, їхні родичі приїхали до нашого міста на роботу і потрібно зняти квартиру. Ми домовилися зустрітися і обговорити деталі на днях, а перед цим вирішили поїхати в стару квартиру і добре там прибрати перед заселенням орендарів. Нашому здивуванню не було меж, коли ключ не підійшов до замка.
Було видно, що замок недавно змінили, і ніжно кажучи, був жах нашого розчарування. Чоловік став стукати у двері, але ніхто не відкривав. На гучний шум вийшла сусідка:
– О, привіт, хлопці, що це ви до сестри приїхали? А то вона тут замки змінила, речі привезла.
– До якої сестри – в один голос запитали ми з чоловіком
– Ну дівчина сказала, що ваша сестра, та й ми її пару разів бачили, коли вона вам в гості приїжджала. Ой, скільки годин – заметушилася сусідка – Побіжу я.
Чоловік зателефонував сестрі, трель пролунала за зачиненими дверима.
– Відчиняй – чоловік ще раз постукав у двері
За зачиненими дверима почулося шарудіння і невдоволені звуки, які супроводжували поворот ключів.
– Що приперлися? – зустріла нас золовка, не відкриваючи двері до кінця.
– Не зрозумів, – чоловік був абсолютно розгублений – Що ти тут робиш? Звідки у тебе ключі? Це жарт?
– В сенсі? Ти ж мені сам квартиру подарував! Так, мама сказала – золовка стояла в нерозумінні і кліпала очима.
– Так! – втрутилася я – Досить сусідів веселити, давайте пройдемо всередину.
Всередині квартири на нас чекав ще один неприємний сюрприз, багато наших речей зникли, і було дуже брудно. На кухні пахло скислими продуктами, вся квартира була просякнута запахом, як із сміттєвого відра.
– І скільки ти тут живеш – поцікавилася я – І де твій чоловік і діти? Що сталося з квартирою? Говори, бо я поліцію викличу, повір мені, твій брат точно проти не буде – кивнула я на червоного від злості чоловіка.
Виявилося, що золовка, втомившись від тягот шлюбу і проживання в домі, вирішила втекти до міста. А так як грошей на житло немає, а з мамою жити не хочеться, вона вирішила попросити у нас квартиру. Свекруха обіцяла вирішити проблему і потім принесла ключі.
Загалом мама чоловіка вкрала у нас ключі від квартири і принесла своїй дочці, ніби подарунок від нас. А золовка була тільки рада поїхати від чоловіка і його родини, розповівши йому, що поїхала доглядати за матір’ю. Від загальної брехні між рідними у нас з чоловіком просто волосся дибки ставало.
Квартиру з диким скандалом повернули собі, довелося викликати недешеву клінінгову службу. Золовка серйозно посварилася з чоловіком, ходять чутки про можливе розлучення. На цьому фоні свекруха оголосила, що мій чоловік їй тепер не син і що зі жмотами спілкуватися не буде.
Найбільше в цій історії мене дратує той факт, що, за словами свекрухи і золовки, головними лиходіями в цій історії є ми, вони не бачать своєї провини абсолютно ні в чому.
Я відчувала, як всередині мене зростає гнів. Як вони сміють звинувачувати нас? Ми старалися для них, а вони нас зрадили! Я стиснула кулаки, щоб стримати емоції. Ні, я не дам собі зірватися.
Чоловік також ледве стримувався. Я бачила, як у нього смикалася жилка на скроні. Він дивився на матір і сестру таким поглядом, що у мене мурашки бігли по шкірі. Але він мовчав. Чекав, поки вони заговорять першими.
Нарешті свекруха підняла погляд. Її губи з’явилися у фальшивій усмішці:
– Ну що ви так на нас дивитеся?
Золовка тут же підтримала матір:
– Та ладно вам! Ми ж сім’я! Не можна так злитися один на одного!
Я вже відкрила рота для різкої відповіді, але чоловік мене випередив. Він прошепотів крізь зуби:
– Сім’я? Ви для нас більше не сім’я після того, що натворили. Ідіть звідси і більше ніколи не смійте з’являтися в нашому домі.
Свекруха приклала руку до грудей, ніби він її вдарив. Золовка почала просити:
– Ні, будь ласка! Давайте поговоримо!
Але чоловік випростався на повний зріст і строго вказав їм на двері.
– Вибирайтеся звідси! І щоб я вас тут більше не бачив.
Свекруха запричитала, благаючи нас передумати. Але ми зберігали крижане мовчання. Тоді вони неохоче попрямували до виходу.
Я зачинила за ними двері з такою силою, що вона ледь не вилетіла з петель. Хай знають – нам не потрібна їхня фальшива “сім’я”. Ми впораємося і без них.
Ми з чоловіком переглянулися. Напруженість останніх днів нарешті минула. Я зітхнула з полегшенням і притулилась до його плеча.
– Ну от і все, – тихо промовив він, обіймаючи мене. – Більше вони нас не потурбують.
Я кивнула, насолоджуючись теплом його обіймів. Як же добре, що все це позаду.
У наступні дні ми остаточно прийшли до тями після пережитого стресу. Я з насолодою займалася домом і дітьми, а чоловік занурився в роботу.
Через кілька днів пролунав дзвінок у двері нашої нової квартири. За порогом стояли свекруха і золовка з кислими обличчями.
– Ми прийшли вибачитися, – почала свекруха. – Напевно, ми даремно так себе повели. Це був неправильно – вселятися без дозволу. Вибачте нас!
Чоловік похмуро подивився на них:
– І що, думаєте, цього достатньо? Ви поводилися як варвари, а тепер розраховуєте на вибачення?
Золовка винувато опустила очі:
– Ми щиро каємося! Більше такого ніколи не повториться, чесне слово.
Я вирішила підтримати їх:
– Рідний, не можна вічно тримати образу. Давай пробачимо їх заради родинних уз.
Чоловік нарешті пом’якшав:
– Але щоб більше ніяких самоуправств! Інакше ми перестанемо спілкуватися взагалі, запам’ятайте це!
Ми вирішили все-таки здавати звільнену двокімнатну квартиру. Свекруха і золовка навіть запропонували допомогти з ремонтом і прибиранням, щоб загладити свою провину.
– Давайте ми все тут вимиймо, пофарбуємо, – запропонувала свекруха. – Так більше шансів швидко здати.
Ми погодилися. Вчотирьох ми швидко привели квартиру в порядок. На щастя, орендарі знайшлися швидко – молода симпатична пара.
– Доброго дня, а ця квартира здається? – з порога усміхнулася дівчина. – Ми якраз шукаємо, де жити! Дуже подобається тут все!
Вони виявилися дуже приємними і порядними людьми. Ми з радістю уклали з ними договір оренди.
Тепер у нас з’явився стабільний додатковий дохід від здачі квартири. Але ми з чоловіком вирішили, що частину цих грошей все ж будемо віддавати свекрусі.
– Мамо, візьми ці гроші, – якось сказав чоловік. – Це тобі, на витрати. Нехай це стане нашим спільним внеском у сім’ю.
– Ой, дякую, рідні! – розчулилася свекруха.
Ми були раді налагодити мир у сім’ї і підтримати рідну людину. Головне, щоб такі конфлікти більше не повторювалися.
З тих пір пройшло вже кілька років. Квартиранти не раз змінювались, але ми підтримували теплі стосунки і зі свекрухою, і з золовкою.
Через пару років наше життя знову ускладнилася. У свекрухи стався інсульт, і вона виявилася прикутою до ліжка. Їй потребувався постійний догляд.
Ми з чоловіком вирішили забрати її до себе в свою велику квартиру. Довелося терміново робити в ній перепланування, щоб облаштувати для свекрусі окрему спальню.
Найняти доглядальницю на повний день було не по гаманцю, тому я взяла на себе основну турботу про свекруха. Було нелегко поєднувати це з роботою і вихованням дітей, але заради її здоров’я я йшла на жертви.
На жаль, характер свекрухи зіпсувався через хворобу. Вона стала вередливою, багато прискіпувалась і до мене, і до чоловіка.
Ми старалися бути терпеливими, піклувалися про неї, незважаючи на грубості з її боку. Але одного дня терпіння мого чоловіка лопнуло.
– Та що ти можеш знати, дурепа! – крикнула свекруха мені при черговій суперечці.
– Досить! – не витримав чоловік. – Мамо, так далі тривати не може. Вибачся негайно перед дружиною!
Свекруха лише ображено відвернулася. Але з тих пір стала стримувати свої випади при мені. Я ж продовжувала терпляче про неї піклуватися.
Коли погіршення здоров’я свекрухи стало загрозливим, ми покликали її дочку – нашу золовку. Вона приїхала, щоб попрощатися з матір’ю.
Біля ліжка вмираючої ми втрьох – я, чоловік і золовка – трималися за руки. Свекруха дякувала нас за турботу про неї всі ці роки. Ми всі плакали, прощаючись з нею.
Після смерті свекрухи сестра чоловіка стала претендувати на частину спадщини. У неї самої не було свого житла, тільки орендоване, і з роботою було туго. А тут на руках двоє маленьких дітей…
Ми з чоловіком довго не могли вирішити, що вчинити. Віддати свою частину спадщини чи продати всю квартиру свекрухи і розділити виручені гроші?
Зрештою, мій чоловік прийшов до мене і оголосив:
– Знаєш, я довго думав про це. І вирішив віддати сестрі свою половину квартири. Нехай у неї буде хоча б дах над головою для дітей.
Я здивувалася такому повороту. Але потім подумала і погодилася з чоловіком. Сім’я важливіше за якісь там гроші.
Ми оформили все офіційно, і тепер золовка з дітьми отримала в власність простору двокімнатну квартиру. Як вона була щаслива! Діти раділи своїм кімнатам, а сестра мого чоловіка щиро нас дякувала.
Через місяць вона зробила в квартирі невеликий ремонт і стала здавати другу кімнату, щоб був додатковий дохід. Ми всією сім’єю їздили допомагати з прибиранням, малярними роботами. А потім відзначали новосілля.
Хоч нам з чоловіком довелося пожертвувати частиною майна, але ми нітрохи не пошкодували про це. Тепле почуття, яким нас обдарувала вдячна сестра, дорого коштує.
He Hated His Wife. Hated Her… They Spent 15 Years Together, Fifteen Mornings Waking Up Side by Side—But Only in the Last Year Did Her Habits Begin to Drive Him Mad, Especially One: Stretching Out Her Arms in Bed and Sleepily Saying, “Good Morning, Sunshine! Today Will Be a Wonderful Day.” What Seemed a Simple Phrase, Her Slim Arms, Her Sleepy Face, Now Filled Him with Disgust. She’d Rise, Walk Past the Window, Gaze Out for a While, Then Slip off Her Nightdress and Head to the Bathroom. Early in Marriage, He’d Adored Her Body, Its Natural Confidence That Seemed Almost Indecent—But Now, Though She Was Still Beautiful, Her Nakedness Made Him Angry. Once, He Even Considered Pushing Her to Hurry Her Morning Routine but Only Managed a Gruff: “Get a Move On—I’ve Had Enough!” She Refused to Rush or Let His Affectionless Hostility Change Her Pace—She Knew About His Affair, Even Recognized the Young Woman He’d Been Seeing for Three Years. Time Dulles the Sharp Sting of Pride, Leaving Only a Lingering Sense of Uselessness. She Forgave Him—the Aggression, the Neglect, His Need to Relive His Youth—But She Wouldn’t Let Him Rob Her of Living Mindfully, Cherishing Each Moment. She’d Made Up Her Mind When She Learned She Was Ill. The Disease Was Slowly Consuming Her; It Would Win Soon. Her First Urge Was to Confess to Everyone—To Lessen the Brutal Truth by Sharing the Burden with Loved Ones. Yet She Endured the Hardest Day Alone, Accepting Her Fate, and Then Resolved to Remain Silent. Life Slipped Away, Yet Each Day She Gained the Wisdom of a True Observer. She Found Solace in a Quiet English Countryside Library, a Ninety-Minute Walk Each Way. Every Day, She’d Hide in the Narrow Aisles Marked “Life & Death’s Secrets” by the Elderly Librarian and Lose Herself in Books She Hoped Contained Every Answer. He’d Go to His Lover’s Flat, Where Everything Felt Warm, Bright, Familiar. Their Love Affair Had Grown Wild—Three Years of Passion, Jealousy, Heartache, and Asphyxiating Desire. Today He Came With a Decision: Divorce. Why Torment All Three of Them? He Didn’t Love His Wife—No, He Hated Her—and Here, He Could Start Fresh, Find Happiness. He Tried to Recall His Feelings for His Wife, but There Was Nothing—He Couldn’t Even Remember Caring for Her on That First Day. He Pulled Out a Photo of Her from His Wallet, Tore It Into Pieces—Determined to End It. They Arranged to Meet at the Restaurant Where, Six Months Earlier, They’d Celebrated Fifteen Years as Husband and Wife. She Arrived First. He Stopped Home to Find the Divorce Papers, Ransacking Drawers in a Panic Until He Spotted a Dark Blue Folder He’d Never Seen Before. He Ripped Off the Seal, Expecting Dirty Secrets—But Found Only Medical Reports, Official Documents. His Wife’s Name on Every Page. Realisation Struck Like Lightning; She Was Ill. He Googled the Diagnosis: “6–18 Months Life Expectancy.” Six Months Had Already Passed. He Remembered Little of What Happened Next—Only the Words “6–18 Months” Looping Relentlessly in His Mind. She Waited for Forty Minutes. No Answer from His Phone. She Paid the Bill and Went Outside. The Autumn Weather Was Glorious—The Sun Gentle, Comforting. “Life Is Beautiful, the World So Wonderful, So Warm.” For the First Time Since Her Diagnosis, She Felt Sorry for Herself. She’d Found the Strength to Hide Her Secret from Everyone, Sparing Them the Pain at the Cost of Her Own Crumbling Life. After This Year, She Would Be Nothing but a Memory. She Wandered Down the Street, Watching Bright Faces Filled With Hope Of Winters and Springs Yet to Come—As If the Future Were Theirs To Shape. She Would Never Know That Feeling Again. Bitterness Swelled and Burst Forth as Tears She Couldn’t Stop… He Paced the Room. For the First Time, He Felt The Swift Passage of Life as a Physical Ache. He Remembered His Wife Young, Full of Hope When They First Met—He’d Loved Her Then. In That Moment, Fifteen Years Vanished: Happiness, Youth, and Life Still Ahead. In Her Final Weeks, He Became Devoted, At Her Side Every Hour, Overcome by a Joy He’d Never Known. He Was Terrified She’d Leave—He Would Have Given His Own Life to Save Hers. Had Someone Reminded Him Of His Hatred Just a Month Ago, He’d Have Sworn: “That Wasn’t Me.” He Witnessed Her Battle to Say Goodbye, Weeping Secretly at Night When She Thought He Slept—He Understood No Punishment Was Worse Than Knowing Your Days Are Numbered. He Saw Her Fight for Every Moment, Grasping Even the Smallest Hope. She Died Two Months Later. He Covered the Path from Home to Cemetery in Flowers. He Wept Like a Child as Her Coffin Was Lowered—He Felt Centuries Older. At Home, Beneath Her Pillow, He Found a New Year’s Wish She Had Written: “To Be Happy With Him Until My Last Day.” They Say All New Year’s Wishes Come True—Perhaps They Do, For That Year He Wrote: “To Be Free.” In the End, Each Got Exactly What, It Seemed, They Had Wished For…
He loathed his wife. Loathed her. Theyd spent fifteen years togetherfifteen whole years in which he saw her each morning,...
My Father-in-Law Was Speechless When He Saw the Shocking Conditions We Were Living In
My father-in-law was speechless when he saw how we were living I met my husband at a wedding of a...
The Grey Mouse Is Happier Than You
Emily, honestly, are you kidding me right now? Jessica stared at her faded cotton dress with a look reserved for...
She Got My Mother-in-Law Back on Her Feet—Yet I’m Furious Because I Didn’t Weed the Vegetable Beds — “What are you doing here?” Standing in the middle of the swan-shaped flower beds, my mother-in-law shouted, “There’s never been such disgrace here before! I had seven children—never a single weed!” Her shriek drew the neighbours, who clung to the fence like crows and immediately dissected everything they heard. Seeing her audience, my mother-in-law took great pleasure in performing. I stood, speechless, as she went on. At last, worn out from shouting, she drew a breath and said loudly enough for all the neighbours to hear: I didn’t say a word. I walked calmly past my mother-in-law, holding my child even closer. Once inside, I divided up, in a special box, everything my mother-in-law was to take that evening and the next morning. Without folding anything, I tossed my son’s things and mine into a bag. I left without saying a word. Three days later, my mother-in-law called: “What did you do with all those things the professor gave her? I asked the neighbour to buy a few, but she said one jar is very expensive. The ones with foreign labels, well, we don’t use those or exchange them. So what am I to do? You left, offended for some reason, and here I am, about to meet my maker!” I didn’t reply. I turned off my phone and took out the SIM card. That’s it. I can’t go on—I have no physical or emotional strength left. A year ago, just before my son was born, my husband lost control of his car on an icy road. I vaguely remember saying goodbye for the last time, the ambulance taking him away, and waking up the next morning as a new mother… I didn’t care about anything. The world felt empty and pointless without my beloved husband. I nursed and rocked my son like clockwork, because that’s what I was told to do. A phone call snapped me out of my stupor. “Your mother-in-law is in bad shape. Apparently, she won’t last much longer.” I made my decision at once: after settling things, I sold my flat in London. I invested some of the money into building a home, so my son will have something of his own when he grows up. And I went to save my mother-in-law. This past year, I haven’t really lived—I’ve just existed. I had no time for sleep, caring for both my mother-in-law and my baby son. The baby was restless, and my mother-in-law required round-the-clock care. At least I had the money. I called in the best specialists from all over the UK; I bought every medication prescribed. Eventually, my mother-in-law returned to normal life. At first, I wheeled her through the house, then around the garden. By the end, she was strong enough to walk—on her own—as if nothing had happened… I don’t want to know her now, or hear from her ever again. Let her work out everything she needs for her recovery herself. At least I was wise enough not to spend all the money on her recovery. My son and I moved to our new flat. I never imagined it would end like this. I wanted to be close with my husband’s family, since I am an orphan myself. But now it’s just me. I need to teach my son: not everyone deserves kindness. Some people care more about a tidy vegetable patch.
I managed to get my mother-in-law back on her feet. But honestly, Im fuming because I didnt get around to...
For Two Years, Maria Was Just the Carer for Her Mother-in-Law Maria Managed to Marry a Very Distinguished Gentleman: All Her Friends Were Jealous. Her Husband Owned His Own Business, a Gated Luxury Home, Several Cars and a Cottage in the Countryside, All by Thirty-Two. Maria, Having Just Graduated and Worked as a Teacher for a Year, Married Him That Summer. After the Wedding, Her Husband Said There Was No Need for His Wife to Work for Peanuts. He Asked Her to Stay Home and Prepare for Children, and Maria Did Not Object. The First Year of Marriage Felt Like a Fairy Tale: Maria and Her Husband Travelled, Creating Memories and Buying Expensive Things. Yet Maria Had Nowhere to Wear Her New Clothes—Her Friends Were Busy Working and Spending Weekends With Their Families. Her Husband Often Partied Without Ever Inviting Maria. Maria Was Bored. Unable to Have Children, Her Feelings for Her Husband Faded. After Finishing Her Household Tasks, She Roamed Room to Room, Wondering About Her Future. A Year Passed. Her Husband Was Rarely Home, Often Returning in the Evenings, Exhausted and Irritable, Claiming His Business Was Struggling. First, He Told His Wife to Spend Less. Then He Demanded She Account for Every Purchase and Expense, Calculating and Insisting They Could Live Just as Well for Half the Amount. Maria Grew Worried. She Wanted to Work, But Couldn’t Find a Teaching Position. She Decided to Enrol on a Course, But Then Her Mother-in-Law Fell Ill, and Maria Had to Take Care of Her for Two Years. Her Husband Moved His Mother In. Maria Did Everything, Caring for the Sick. Her Husband Came Home Even Less. When Her Mother-in-Law Passed Away, Her Husband Grew Even More Distant—Barely Speaking to Maria, Withdrawn, Spending Most of His Time at Work and Seldom Returning Home. Maria Couldn’t Understand What Had Happened Until She Visited Her Mother-in-Law’s Old Flat, Where She Hadn’t Been for Ages. Behind Closed Doors, She Heard a Child Crying. Surprised, Maria Rang the Bell. A Young Woman Opened the Door—Maria Learned Her Husband Had Started a Second Family Before His Mother’s Illness, and Then Installed Them in His Mother’s Flat. For Maria, It Was a Shock. She Realised She Couldn’t Save Her Marriage. She Left for Another City, to Her Aunt, Practically With Nothing but a Small Bag—Not Wanting Anything Reminding Her of Her Marriage or How Badly Her Life Had Turned Out…
For two years, Emily was nothing more than a nurse to his mother. Emily managed to marry a man who...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Eve Dinner—So I Asked Them Both to Leave
Where have you put the napkins? I told you to get the ones with the silver pattern; they match the...
“We’ll Be Staying With You For A While, We Can’t Afford To Rent A Flat!” – Said My Friend I’m a very active woman. Even though I’m 65, I still manage to visit fascinating places and meet interesting people. I recall my youth with both joy and nostalgia—back then, you could holiday wherever you liked! You could go to the seaside, or camping with friends, or set sail down any river, all for little money. Sadly, those days are gone. I always loved meeting new people, be it on the beach or at the theatre, and many friendships lasted years. One day, I met a woman named Sarah. We were holidaying at the same seaside guesthouse and parted as friends. Years passed and we’d occasionally exchange letters. Then, one day, I received an unsigned telegram: “The train arrives at three in the morning. Meet me!” I couldn’t imagine who would send it. My husband and I didn’t go anywhere, but at four in the morning, there was a knock at our door. Opening it, I was stunned—standing there was Sarah, two teenage girls, her mother, and a man, with a mountain of luggage. My husband and I were bewildered, but we let them in. Then Sarah asked me: “Why didn’t you come to meet us? I sent you a telegram! And you know, that cost me!” “Sorry, but we didn’t know who sent it.” “Well, you gave me your address. So, here I am.” “I thought we’d just write letters, that’s all!” Sarah explained that one of the girls had just finished school and wanted to attend university. The family had come to support her. “We’ll be living with you! We have no money for a flat or hotel!” I was shocked—we weren’t even family! Why should we let them stay with us? We had to feed them three times a day. They’d brought some food, but didn’t cook, just ate ours. I ended up looking after everyone. I couldn’t take it anymore, so after three days I asked Sarah and her family to leave. I didn’t care where to. There was an awful row. Sarah started smashing crockery and screamed hysterically. I was utterly appalled. As they packed up, they managed to steal my bathrobe, several towels, and—astonishingly—even a large saucepan. I still don’t know how they got it out, but that pan simply vanished! And so ended our friendship—thank goodness! I never saw or heard from her again. How can people be so shameless? Now, I’m much more wary when meeting new acquaintances.
Well be staying with you for a while because we havent got the money for a flat! my friend announced...
Snowdrifts of Destiny: How a Reluctant Lawyer and a Quiet Accountant Found Each Other When a Corporate Christmas Party Turned into an Unexpected Night of Confessions, Old Films, and Hopeful New Year Footprints
Snowdrifts of Fate Martin, a thirty-five-year-old solicitor, absolutely loathed New Years Eve. For him, it wasnt a festive celebration, but...