З життя
Та здавалося б, неможлива ситуація трапилась у нашій родині.
В українській культурі події можуть розвиватися в такому напрямку:
Я ніколи не думала, що настільки дивна ситуація може статися в нашій родині. Ми з чоловіком одружені вже десять років, у нас є діти – двійня восьми років. До цих подій ми жили у двокімнатній квартирі в Києві і довго збирали на розширення житлової площі.
Сталося диво – чоловік отримав нагоду добре заробити у своїй професійній сфері і, завдяки надзвичайним зусиллям, ми змогли придбати чотирикімнатну квартиру.
Більше року ми робили там ремонт – все своїми силами, економили гроші, намагалися втілити всі свої бажання і мрії. Мої батьки допомагали нам чим могли, але свекруха сказала, що їй це зовсім не цікаво, і ми не стали наполягати.
Нарешті, пів року тому ми переїхали до нової оселі, і важко словами описати наш захват. Через декілька місяців після переїзду свекруха заговорила про святкування новосілля. Спочатку ми відмовлялися, але вирішили, що все ж варто зібрати родичів.
На свято приїхала сестра чоловіка, яка п’ять років тому вийшла заміж і переїхала в село. Вона з заздрістю оглянула нашу квартиру, холодно похвалила ремонт і поцікавилася, що буде з нашою старою двокімнатною квартирою.
– А з тією двушкою що збираєтесь робити? Продаватимете?
– Поки що ні, нехай залишається, у нас же діти ростуть, їм знадобиться. А поки будемо здавати – просто сказав чоловік.
На цьому питання сестра не піднімала, але через кілька днів після новосілля з’явилася свекруха і завела досить цікаву тему:
– Твоїй сестрі тяжко жити в її домі, незручно, майже немає умов для дітей – скаржилася свекруха – Треба їй переїхати в вашу квартиру стару.
– Чому незручно? – здивувалася я – Наскільки мені відомо, у них все облаштовано вдома, і про яке навчання можна говорити, якщо старшій дочці тільки три роки, а молодшій всього рік. До чого тут наша квартира?
– А ти не втручайся! Живеш, як пані, у величезній квартирі і мовчи – раптом осадила мене свекруха.
Ми з чоловіком плавно зсунулися зі стільців, зазвичай свекруха не дозволяла собі так з нами спілкуватися.
– Мам, що ти таке кажеш? – першим опанував себе чоловік – Чому ти так розмовляєш?
– А що такого? Не подобається? Сидите тут на грошах, зовсім від своїх ремонтів з глузду з’їхали. Сестра плаче, що живе в сараї, а тобі хоч би що? Сидиш тут зі своєю кралею в теплі та сухості, а як твоїй сестричці не пече чи зачіпає.
– А чому це мене повинно стосуватися? Вона доросла жінка! Заміжня, наскільки я бачив її дім, він далеко не сарай, що відбувається? – обурився чоловік – Ми плануємо квартиру здавати, вона що, хоче у нас її знімати за гроші? Або купить її?
– Та ви що, настільки з нами незв’язані, ви повинні безкоштовно віддати! І благати, щоб вона прийняла подарунок – заявила свекруха – Жаднюги, в кого ти такий виріс!
– ВОН! – почувся рик мого чоловіка
Сильно ображена на нас, свекруха пішла, я довго заспокоювала чоловіка, і з часом ця сварка почала забуватися.
Через тиждень нам подзвонили друзі, їхні родичі приїхали до нашого міста на роботу і потрібно зняти квартиру. Ми домовилися зустрітися і обговорити деталі на днях, а перед цим вирішили поїхати в стару квартиру і добре там прибрати перед заселенням орендарів. Нашому здивуванню не було меж, коли ключ не підійшов до замка.
Було видно, що замок недавно змінили, і ніжно кажучи, був жах нашого розчарування. Чоловік став стукати у двері, але ніхто не відкривав. На гучний шум вийшла сусідка:
– О, привіт, хлопці, що це ви до сестри приїхали? А то вона тут замки змінила, речі привезла.
– До якої сестри – в один голос запитали ми з чоловіком
– Ну дівчина сказала, що ваша сестра, та й ми її пару разів бачили, коли вона вам в гості приїжджала. Ой, скільки годин – заметушилася сусідка – Побіжу я.
Чоловік зателефонував сестрі, трель пролунала за зачиненими дверима.
– Відчиняй – чоловік ще раз постукав у двері
За зачиненими дверима почулося шарудіння і невдоволені звуки, які супроводжували поворот ключів.
– Що приперлися? – зустріла нас золовка, не відкриваючи двері до кінця.
– Не зрозумів, – чоловік був абсолютно розгублений – Що ти тут робиш? Звідки у тебе ключі? Це жарт?
– В сенсі? Ти ж мені сам квартиру подарував! Так, мама сказала – золовка стояла в нерозумінні і кліпала очима.
– Так! – втрутилася я – Досить сусідів веселити, давайте пройдемо всередину.
Всередині квартири на нас чекав ще один неприємний сюрприз, багато наших речей зникли, і було дуже брудно. На кухні пахло скислими продуктами, вся квартира була просякнута запахом, як із сміттєвого відра.
– І скільки ти тут живеш – поцікавилася я – І де твій чоловік і діти? Що сталося з квартирою? Говори, бо я поліцію викличу, повір мені, твій брат точно проти не буде – кивнула я на червоного від злості чоловіка.
Виявилося, що золовка, втомившись від тягот шлюбу і проживання в домі, вирішила втекти до міста. А так як грошей на житло немає, а з мамою жити не хочеться, вона вирішила попросити у нас квартиру. Свекруха обіцяла вирішити проблему і потім принесла ключі.
Загалом мама чоловіка вкрала у нас ключі від квартири і принесла своїй дочці, ніби подарунок від нас. А золовка була тільки рада поїхати від чоловіка і його родини, розповівши йому, що поїхала доглядати за матір’ю. Від загальної брехні між рідними у нас з чоловіком просто волосся дибки ставало.
Квартиру з диким скандалом повернули собі, довелося викликати недешеву клінінгову службу. Золовка серйозно посварилася з чоловіком, ходять чутки про можливе розлучення. На цьому фоні свекруха оголосила, що мій чоловік їй тепер не син і що зі жмотами спілкуватися не буде.
Найбільше в цій історії мене дратує той факт, що, за словами свекрухи і золовки, головними лиходіями в цій історії є ми, вони не бачать своєї провини абсолютно ні в чому.
Я відчувала, як всередині мене зростає гнів. Як вони сміють звинувачувати нас? Ми старалися для них, а вони нас зрадили! Я стиснула кулаки, щоб стримати емоції. Ні, я не дам собі зірватися.
Чоловік також ледве стримувався. Я бачила, як у нього смикалася жилка на скроні. Він дивився на матір і сестру таким поглядом, що у мене мурашки бігли по шкірі. Але він мовчав. Чекав, поки вони заговорять першими.
Нарешті свекруха підняла погляд. Її губи з’явилися у фальшивій усмішці:
– Ну що ви так на нас дивитеся?
Золовка тут же підтримала матір:
– Та ладно вам! Ми ж сім’я! Не можна так злитися один на одного!
Я вже відкрила рота для різкої відповіді, але чоловік мене випередив. Він прошепотів крізь зуби:
– Сім’я? Ви для нас більше не сім’я після того, що натворили. Ідіть звідси і більше ніколи не смійте з’являтися в нашому домі.
Свекруха приклала руку до грудей, ніби він її вдарив. Золовка почала просити:
– Ні, будь ласка! Давайте поговоримо!
Але чоловік випростався на повний зріст і строго вказав їм на двері.
– Вибирайтеся звідси! І щоб я вас тут більше не бачив.
Свекруха запричитала, благаючи нас передумати. Але ми зберігали крижане мовчання. Тоді вони неохоче попрямували до виходу.
Я зачинила за ними двері з такою силою, що вона ледь не вилетіла з петель. Хай знають – нам не потрібна їхня фальшива “сім’я”. Ми впораємося і без них.
Ми з чоловіком переглянулися. Напруженість останніх днів нарешті минула. Я зітхнула з полегшенням і притулилась до його плеча.
– Ну от і все, – тихо промовив він, обіймаючи мене. – Більше вони нас не потурбують.
Я кивнула, насолоджуючись теплом його обіймів. Як же добре, що все це позаду.
У наступні дні ми остаточно прийшли до тями після пережитого стресу. Я з насолодою займалася домом і дітьми, а чоловік занурився в роботу.
Через кілька днів пролунав дзвінок у двері нашої нової квартири. За порогом стояли свекруха і золовка з кислими обличчями.
– Ми прийшли вибачитися, – почала свекруха. – Напевно, ми даремно так себе повели. Це був неправильно – вселятися без дозволу. Вибачте нас!
Чоловік похмуро подивився на них:
– І що, думаєте, цього достатньо? Ви поводилися як варвари, а тепер розраховуєте на вибачення?
Золовка винувато опустила очі:
– Ми щиро каємося! Більше такого ніколи не повториться, чесне слово.
Я вирішила підтримати їх:
– Рідний, не можна вічно тримати образу. Давай пробачимо їх заради родинних уз.
Чоловік нарешті пом’якшав:
– Але щоб більше ніяких самоуправств! Інакше ми перестанемо спілкуватися взагалі, запам’ятайте це!
Ми вирішили все-таки здавати звільнену двокімнатну квартиру. Свекруха і золовка навіть запропонували допомогти з ремонтом і прибиранням, щоб загладити свою провину.
– Давайте ми все тут вимиймо, пофарбуємо, – запропонувала свекруха. – Так більше шансів швидко здати.
Ми погодилися. Вчотирьох ми швидко привели квартиру в порядок. На щастя, орендарі знайшлися швидко – молода симпатична пара.
– Доброго дня, а ця квартира здається? – з порога усміхнулася дівчина. – Ми якраз шукаємо, де жити! Дуже подобається тут все!
Вони виявилися дуже приємними і порядними людьми. Ми з радістю уклали з ними договір оренди.
Тепер у нас з’явився стабільний додатковий дохід від здачі квартири. Але ми з чоловіком вирішили, що частину цих грошей все ж будемо віддавати свекрусі.
– Мамо, візьми ці гроші, – якось сказав чоловік. – Це тобі, на витрати. Нехай це стане нашим спільним внеском у сім’ю.
– Ой, дякую, рідні! – розчулилася свекруха.
Ми були раді налагодити мир у сім’ї і підтримати рідну людину. Головне, щоб такі конфлікти більше не повторювалися.
З тих пір пройшло вже кілька років. Квартиранти не раз змінювались, але ми підтримували теплі стосунки і зі свекрухою, і з золовкою.
Через пару років наше життя знову ускладнилася. У свекрухи стався інсульт, і вона виявилася прикутою до ліжка. Їй потребувався постійний догляд.
Ми з чоловіком вирішили забрати її до себе в свою велику квартиру. Довелося терміново робити в ній перепланування, щоб облаштувати для свекрусі окрему спальню.
Найняти доглядальницю на повний день було не по гаманцю, тому я взяла на себе основну турботу про свекруха. Було нелегко поєднувати це з роботою і вихованням дітей, але заради її здоров’я я йшла на жертви.
На жаль, характер свекрухи зіпсувався через хворобу. Вона стала вередливою, багато прискіпувалась і до мене, і до чоловіка.
Ми старалися бути терпеливими, піклувалися про неї, незважаючи на грубості з її боку. Але одного дня терпіння мого чоловіка лопнуло.
– Та що ти можеш знати, дурепа! – крикнула свекруха мені при черговій суперечці.
– Досить! – не витримав чоловік. – Мамо, так далі тривати не може. Вибачся негайно перед дружиною!
Свекруха лише ображено відвернулася. Але з тих пір стала стримувати свої випади при мені. Я ж продовжувала терпляче про неї піклуватися.
Коли погіршення здоров’я свекрухи стало загрозливим, ми покликали її дочку – нашу золовку. Вона приїхала, щоб попрощатися з матір’ю.
Біля ліжка вмираючої ми втрьох – я, чоловік і золовка – трималися за руки. Свекруха дякувала нас за турботу про неї всі ці роки. Ми всі плакали, прощаючись з нею.
Після смерті свекрухи сестра чоловіка стала претендувати на частину спадщини. У неї самої не було свого житла, тільки орендоване, і з роботою було туго. А тут на руках двоє маленьких дітей…
Ми з чоловіком довго не могли вирішити, що вчинити. Віддати свою частину спадщини чи продати всю квартиру свекрухи і розділити виручені гроші?
Зрештою, мій чоловік прийшов до мене і оголосив:
– Знаєш, я довго думав про це. І вирішив віддати сестрі свою половину квартири. Нехай у неї буде хоча б дах над головою для дітей.
Я здивувалася такому повороту. Але потім подумала і погодилася з чоловіком. Сім’я важливіше за якісь там гроші.
Ми оформили все офіційно, і тепер золовка з дітьми отримала в власність простору двокімнатну квартиру. Як вона була щаслива! Діти раділи своїм кімнатам, а сестра мого чоловіка щиро нас дякувала.
Через місяць вона зробила в квартирі невеликий ремонт і стала здавати другу кімнату, щоб був додатковий дохід. Ми всією сім’єю їздили допомагати з прибиранням, малярними роботами. А потім відзначали новосілля.
Хоч нам з чоловіком довелося пожертвувати частиною майна, але ми нітрохи не пошкодували про це. Тепле почуття, яким нас обдарувала вдячна сестра, дорого коштує.
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...