З життя
Та здавалося б, неможлива ситуація трапилась у нашій родині.
В українській культурі події можуть розвиватися в такому напрямку:
Я ніколи не думала, що настільки дивна ситуація може статися в нашій родині. Ми з чоловіком одружені вже десять років, у нас є діти – двійня восьми років. До цих подій ми жили у двокімнатній квартирі в Києві і довго збирали на розширення житлової площі.
Сталося диво – чоловік отримав нагоду добре заробити у своїй професійній сфері і, завдяки надзвичайним зусиллям, ми змогли придбати чотирикімнатну квартиру.
Більше року ми робили там ремонт – все своїми силами, економили гроші, намагалися втілити всі свої бажання і мрії. Мої батьки допомагали нам чим могли, але свекруха сказала, що їй це зовсім не цікаво, і ми не стали наполягати.
Нарешті, пів року тому ми переїхали до нової оселі, і важко словами описати наш захват. Через декілька місяців після переїзду свекруха заговорила про святкування новосілля. Спочатку ми відмовлялися, але вирішили, що все ж варто зібрати родичів.
На свято приїхала сестра чоловіка, яка п’ять років тому вийшла заміж і переїхала в село. Вона з заздрістю оглянула нашу квартиру, холодно похвалила ремонт і поцікавилася, що буде з нашою старою двокімнатною квартирою.
– А з тією двушкою що збираєтесь робити? Продаватимете?
– Поки що ні, нехай залишається, у нас же діти ростуть, їм знадобиться. А поки будемо здавати – просто сказав чоловік.
На цьому питання сестра не піднімала, але через кілька днів після новосілля з’явилася свекруха і завела досить цікаву тему:
– Твоїй сестрі тяжко жити в її домі, незручно, майже немає умов для дітей – скаржилася свекруха – Треба їй переїхати в вашу квартиру стару.
– Чому незручно? – здивувалася я – Наскільки мені відомо, у них все облаштовано вдома, і про яке навчання можна говорити, якщо старшій дочці тільки три роки, а молодшій всього рік. До чого тут наша квартира?
– А ти не втручайся! Живеш, як пані, у величезній квартирі і мовчи – раптом осадила мене свекруха.
Ми з чоловіком плавно зсунулися зі стільців, зазвичай свекруха не дозволяла собі так з нами спілкуватися.
– Мам, що ти таке кажеш? – першим опанував себе чоловік – Чому ти так розмовляєш?
– А що такого? Не подобається? Сидите тут на грошах, зовсім від своїх ремонтів з глузду з’їхали. Сестра плаче, що живе в сараї, а тобі хоч би що? Сидиш тут зі своєю кралею в теплі та сухості, а як твоїй сестричці не пече чи зачіпає.
– А чому це мене повинно стосуватися? Вона доросла жінка! Заміжня, наскільки я бачив її дім, він далеко не сарай, що відбувається? – обурився чоловік – Ми плануємо квартиру здавати, вона що, хоче у нас її знімати за гроші? Або купить її?
– Та ви що, настільки з нами незв’язані, ви повинні безкоштовно віддати! І благати, щоб вона прийняла подарунок – заявила свекруха – Жаднюги, в кого ти такий виріс!
– ВОН! – почувся рик мого чоловіка
Сильно ображена на нас, свекруха пішла, я довго заспокоювала чоловіка, і з часом ця сварка почала забуватися.
Через тиждень нам подзвонили друзі, їхні родичі приїхали до нашого міста на роботу і потрібно зняти квартиру. Ми домовилися зустрітися і обговорити деталі на днях, а перед цим вирішили поїхати в стару квартиру і добре там прибрати перед заселенням орендарів. Нашому здивуванню не було меж, коли ключ не підійшов до замка.
Було видно, що замок недавно змінили, і ніжно кажучи, був жах нашого розчарування. Чоловік став стукати у двері, але ніхто не відкривав. На гучний шум вийшла сусідка:
– О, привіт, хлопці, що це ви до сестри приїхали? А то вона тут замки змінила, речі привезла.
– До якої сестри – в один голос запитали ми з чоловіком
– Ну дівчина сказала, що ваша сестра, та й ми її пару разів бачили, коли вона вам в гості приїжджала. Ой, скільки годин – заметушилася сусідка – Побіжу я.
Чоловік зателефонував сестрі, трель пролунала за зачиненими дверима.
– Відчиняй – чоловік ще раз постукав у двері
За зачиненими дверима почулося шарудіння і невдоволені звуки, які супроводжували поворот ключів.
– Що приперлися? – зустріла нас золовка, не відкриваючи двері до кінця.
– Не зрозумів, – чоловік був абсолютно розгублений – Що ти тут робиш? Звідки у тебе ключі? Це жарт?
– В сенсі? Ти ж мені сам квартиру подарував! Так, мама сказала – золовка стояла в нерозумінні і кліпала очима.
– Так! – втрутилася я – Досить сусідів веселити, давайте пройдемо всередину.
Всередині квартири на нас чекав ще один неприємний сюрприз, багато наших речей зникли, і було дуже брудно. На кухні пахло скислими продуктами, вся квартира була просякнута запахом, як із сміттєвого відра.
– І скільки ти тут живеш – поцікавилася я – І де твій чоловік і діти? Що сталося з квартирою? Говори, бо я поліцію викличу, повір мені, твій брат точно проти не буде – кивнула я на червоного від злості чоловіка.
Виявилося, що золовка, втомившись від тягот шлюбу і проживання в домі, вирішила втекти до міста. А так як грошей на житло немає, а з мамою жити не хочеться, вона вирішила попросити у нас квартиру. Свекруха обіцяла вирішити проблему і потім принесла ключі.
Загалом мама чоловіка вкрала у нас ключі від квартири і принесла своїй дочці, ніби подарунок від нас. А золовка була тільки рада поїхати від чоловіка і його родини, розповівши йому, що поїхала доглядати за матір’ю. Від загальної брехні між рідними у нас з чоловіком просто волосся дибки ставало.
Квартиру з диким скандалом повернули собі, довелося викликати недешеву клінінгову службу. Золовка серйозно посварилася з чоловіком, ходять чутки про можливе розлучення. На цьому фоні свекруха оголосила, що мій чоловік їй тепер не син і що зі жмотами спілкуватися не буде.
Найбільше в цій історії мене дратує той факт, що, за словами свекрухи і золовки, головними лиходіями в цій історії є ми, вони не бачать своєї провини абсолютно ні в чому.
Я відчувала, як всередині мене зростає гнів. Як вони сміють звинувачувати нас? Ми старалися для них, а вони нас зрадили! Я стиснула кулаки, щоб стримати емоції. Ні, я не дам собі зірватися.
Чоловік також ледве стримувався. Я бачила, як у нього смикалася жилка на скроні. Він дивився на матір і сестру таким поглядом, що у мене мурашки бігли по шкірі. Але він мовчав. Чекав, поки вони заговорять першими.
Нарешті свекруха підняла погляд. Її губи з’явилися у фальшивій усмішці:
– Ну що ви так на нас дивитеся?
Золовка тут же підтримала матір:
– Та ладно вам! Ми ж сім’я! Не можна так злитися один на одного!
Я вже відкрила рота для різкої відповіді, але чоловік мене випередив. Він прошепотів крізь зуби:
– Сім’я? Ви для нас більше не сім’я після того, що натворили. Ідіть звідси і більше ніколи не смійте з’являтися в нашому домі.
Свекруха приклала руку до грудей, ніби він її вдарив. Золовка почала просити:
– Ні, будь ласка! Давайте поговоримо!
Але чоловік випростався на повний зріст і строго вказав їм на двері.
– Вибирайтеся звідси! І щоб я вас тут більше не бачив.
Свекруха запричитала, благаючи нас передумати. Але ми зберігали крижане мовчання. Тоді вони неохоче попрямували до виходу.
Я зачинила за ними двері з такою силою, що вона ледь не вилетіла з петель. Хай знають – нам не потрібна їхня фальшива “сім’я”. Ми впораємося і без них.
Ми з чоловіком переглянулися. Напруженість останніх днів нарешті минула. Я зітхнула з полегшенням і притулилась до його плеча.
– Ну от і все, – тихо промовив він, обіймаючи мене. – Більше вони нас не потурбують.
Я кивнула, насолоджуючись теплом його обіймів. Як же добре, що все це позаду.
У наступні дні ми остаточно прийшли до тями після пережитого стресу. Я з насолодою займалася домом і дітьми, а чоловік занурився в роботу.
Через кілька днів пролунав дзвінок у двері нашої нової квартири. За порогом стояли свекруха і золовка з кислими обличчями.
– Ми прийшли вибачитися, – почала свекруха. – Напевно, ми даремно так себе повели. Це був неправильно – вселятися без дозволу. Вибачте нас!
Чоловік похмуро подивився на них:
– І що, думаєте, цього достатньо? Ви поводилися як варвари, а тепер розраховуєте на вибачення?
Золовка винувато опустила очі:
– Ми щиро каємося! Більше такого ніколи не повториться, чесне слово.
Я вирішила підтримати їх:
– Рідний, не можна вічно тримати образу. Давай пробачимо їх заради родинних уз.
Чоловік нарешті пом’якшав:
– Але щоб більше ніяких самоуправств! Інакше ми перестанемо спілкуватися взагалі, запам’ятайте це!
Ми вирішили все-таки здавати звільнену двокімнатну квартиру. Свекруха і золовка навіть запропонували допомогти з ремонтом і прибиранням, щоб загладити свою провину.
– Давайте ми все тут вимиймо, пофарбуємо, – запропонувала свекруха. – Так більше шансів швидко здати.
Ми погодилися. Вчотирьох ми швидко привели квартиру в порядок. На щастя, орендарі знайшлися швидко – молода симпатична пара.
– Доброго дня, а ця квартира здається? – з порога усміхнулася дівчина. – Ми якраз шукаємо, де жити! Дуже подобається тут все!
Вони виявилися дуже приємними і порядними людьми. Ми з радістю уклали з ними договір оренди.
Тепер у нас з’явився стабільний додатковий дохід від здачі квартири. Але ми з чоловіком вирішили, що частину цих грошей все ж будемо віддавати свекрусі.
– Мамо, візьми ці гроші, – якось сказав чоловік. – Це тобі, на витрати. Нехай це стане нашим спільним внеском у сім’ю.
– Ой, дякую, рідні! – розчулилася свекруха.
Ми були раді налагодити мир у сім’ї і підтримати рідну людину. Головне, щоб такі конфлікти більше не повторювалися.
З тих пір пройшло вже кілька років. Квартиранти не раз змінювались, але ми підтримували теплі стосунки і зі свекрухою, і з золовкою.
Через пару років наше життя знову ускладнилася. У свекрухи стався інсульт, і вона виявилася прикутою до ліжка. Їй потребувався постійний догляд.
Ми з чоловіком вирішили забрати її до себе в свою велику квартиру. Довелося терміново робити в ній перепланування, щоб облаштувати для свекрусі окрему спальню.
Найняти доглядальницю на повний день було не по гаманцю, тому я взяла на себе основну турботу про свекруха. Було нелегко поєднувати це з роботою і вихованням дітей, але заради її здоров’я я йшла на жертви.
На жаль, характер свекрухи зіпсувався через хворобу. Вона стала вередливою, багато прискіпувалась і до мене, і до чоловіка.
Ми старалися бути терпеливими, піклувалися про неї, незважаючи на грубості з її боку. Але одного дня терпіння мого чоловіка лопнуло.
– Та що ти можеш знати, дурепа! – крикнула свекруха мені при черговій суперечці.
– Досить! – не витримав чоловік. – Мамо, так далі тривати не може. Вибачся негайно перед дружиною!
Свекруха лише ображено відвернулася. Але з тих пір стала стримувати свої випади при мені. Я ж продовжувала терпляче про неї піклуватися.
Коли погіршення здоров’я свекрухи стало загрозливим, ми покликали її дочку – нашу золовку. Вона приїхала, щоб попрощатися з матір’ю.
Біля ліжка вмираючої ми втрьох – я, чоловік і золовка – трималися за руки. Свекруха дякувала нас за турботу про неї всі ці роки. Ми всі плакали, прощаючись з нею.
Після смерті свекрухи сестра чоловіка стала претендувати на частину спадщини. У неї самої не було свого житла, тільки орендоване, і з роботою було туго. А тут на руках двоє маленьких дітей…
Ми з чоловіком довго не могли вирішити, що вчинити. Віддати свою частину спадщини чи продати всю квартиру свекрухи і розділити виручені гроші?
Зрештою, мій чоловік прийшов до мене і оголосив:
– Знаєш, я довго думав про це. І вирішив віддати сестрі свою половину квартири. Нехай у неї буде хоча б дах над головою для дітей.
Я здивувалася такому повороту. Але потім подумала і погодилася з чоловіком. Сім’я важливіше за якісь там гроші.
Ми оформили все офіційно, і тепер золовка з дітьми отримала в власність простору двокімнатну квартиру. Як вона була щаслива! Діти раділи своїм кімнатам, а сестра мого чоловіка щиро нас дякувала.
Через місяць вона зробила в квартирі невеликий ремонт і стала здавати другу кімнату, щоб був додатковий дохід. Ми всією сім’єю їздили допомагати з прибиранням, малярними роботами. А потім відзначали новосілля.
Хоч нам з чоловіком довелося пожертвувати частиною майна, але ми нітрохи не пошкодували про це. Тепле почуття, яким нас обдарувала вдячна сестра, дорого коштує.
The Manor Smelled of French Perfume and Lovelessness. Little Lizzie Knew Only One Pair of Warm Hands—Those of the Housemaid Nora. But One Day Money Went Missing from the Safe, and Those Hands Disappeared Forever. Twenty Years Passed. Now Lizzie Stands at a Doorstep Herself—With a Child in Her Arms and a Truth That Burns in Her Throat… *** The Scent of Dough Was the Scent of Home. Not the grand house with marble staircase and three-tiered chandelier where Lizzie spent her childhood—but a real home. The one she’d dreamed up while sitting on a kitchen stool, watching Nora’s work-worn, red hands knead the elastic dough. “Why does dough breathe?” five-year-old Lizzie would ask. “Because it lives,” Nora would reply, not pausing in her work. “See how it bubbles? It’s happy it’s going into the oven. Odd, isn’t it? Being happy for the fire.” Lizzie hadn’t understood then. But now—she understood. She stood by the edge of a broken country road, clutching four-year-old Michael to her chest. The bus had gone, leaving them in the pale February twilight, surrounded by that particular village silence where you can hear snow crunching under a stranger’s boots three houses away. Michael didn’t cry—he’d almost forgotten how in the last six months. He only watched with solemn, grown-up eyes, and each time Lizzie shivered: Michael’s father’s eyes. His chin. His silence—always hiding something. Don’t think about him. Not now. “Mum, I’m cold.” “I know, darling. We’ll find it soon.” She didn’t know the address. Didn’t even know if Nora was still alive—twenty years had passed, a whole lifetime. All she remembered: “Pinewood Village, Sussex.” And the scent of that dough. And the warmth of those hands—the only ones in the big house that stroked her head just because, for no special reason. The lane led past sagging fences. Here and there, yellow lights glowed in windows—dim, but alive. Lizzie stopped at the last cottage—because her legs couldn’t go any farther, and Michael had become much too heavy. The gate creaked. Two snow-covered steps to the porch. The door—old, warped, paint peeling off. She knocked. Silence. Then—shuffling footsteps. The sound of a bolt sliding back. A voice—cracked, aged, but achingly familiar, making Lizzie’s breath catch: “Who’s out there in the dark at this hour?” The door opened. A tiny old woman in a knitted cardigan over her nightgown stood on the threshold. Her face—like a baked apple, wrinkled a thousand ways. But her eyes—the same. Faded, blue, still alive. “Nora…” The old woman froze. Then slowly raised the same hardworking, knotty hand to Lizzie’s cheek. “Oh, my word… Lizzie?” Lizzie’s knees buckled. She stood, clutching her son, unable to utter a word—only tears running hot down her cold cheeks. Nora asked nothing. Not “where from?”, not “why?”, not “what happened?”. She simply took her old coat, hanging on a nail by the door, and wrapped it around Lizzie’s shoulders. Then gently lifted Michael—who didn’t even flinch, just watched with those dark eyes—and held him close. “There now, you’re home, my little sparrow,” she said. “Come in. Come in, love.”
The manor always smelled of French perfume and mutual indifference. Little Mary knew only one pair of kindly handsthose belonging...
Eager to Walk Down the Aisle: Alla’s Second Chance at Love, a Son in His Twenties, a Cheating Husband, and a Romance with Her Former Algerian Student—But Will She Choose Her Old Flame or a New Beginning?
Ellen was eager to get married againsuccessfully, this time. Her first go at matrimony hadnt exactly been a fairy tale....
Is the Orchid Really to Blame? “Polly, take this orchid or I’m throwing it out,” Kate said, carelessly picking up the clear pot from the windowsill and handing it to me. “Thanks, Kate! But what’s wrong with this orchid?” I was surprised. After all, three more gorgeous, well-tended orchids stood in her window. “It was a wedding gift for my son. And you know how that all ended,” Kate sighed heavily. “I know your Denis got divorced before their first anniversary. I won’t ask why—I bet it was a serious reason. Denis adored Tanya,” I said gently, not wanting to reopen a fresh wound. “I’ll tell you the full story one day, Polly. For now, it’s just too much,” Kate said, getting a bit teary. I brought the “banished” and “rejected” orchid home. My husband looked sympathetically at the wilting plant. “Why do you want that poor thing? There’s no life in it. Even I can see that. Don’t waste your time,” he insisted. “I want to revive it. Give it some love and care. You’ll see—soon you’ll be impressed by this orchid!” I replied, determined to breathe life back into the drooping flower. He winked playfully: “Who ever turns down a bit of love?” A week later, Kate called: “Polly, can I come over? I can’t keep this bottled up anymore. I want to tell you everything about Denis’s failed marriage.” “Of course, Kate. I’m here whenever you need me,” I assured her—remembering how she’d supported me through two rocky marriages of my own… After all, we’d been friends for years. Kate arrived within the hour, settled in the kitchen, and for hours, over a glass of dry wine, a mug of coffee, and some dark chocolate, she shared the whole, tangled tale. “I never imagined my ex-daughter-in-law was capable of such things. Denis and Tanya were together for seven years. Denis left Annie—who I adored, by the way—for Tanya, who was just stunning. He was absolutely besotted, following her around like a lovesick puppy. Tanya looked like a model—men couldn’t help but stare. But for all those years, they never had a child. I figured Denis wanted everything by the book—get married, then have kids. Denis is private, and we never pried. Finally, Denis told us: ‘Mum, Dad, I’m marrying Tanya. We’ve booked the registry office. I’m throwing a huge wedding—no expense spared.’ He was thirty. We were thrilled that he’d finally settle down. But, Polly, the wedding date had to be postponed twice—once Denis got sick, then I was held up at work. It felt odd, but Denis was glowing with happiness—I didn’t say anything. Denis even wanted to have a church wedding with Father Christopher, but the priest was called back to his home parish. Nothing was going smoothly. It seemed like the world was warning us… The wedding was spectacular, noisy, extravagant. Here—look at the wedding photo. You see that orchid? Glorious, in full bloom. Its leaves stood tall like soldiers. And now? Just limp rags remain of it. …Denis and Tanya planned their honeymoon in Paris, but right at the airport, Tanya was barred from leaving the country—something about an unpaid fine. Denis swatted away these troubles like flies. …But then Denis got seriously ill. Ended up in hospital, things looked grim. Doctors were at a loss. Tanya visited for a week, then bluntly told him: ‘Sorry, but I can’t handle being married to an invalid. I’m filing for divorce.’ Polly, imagine my son—bedridden—hearing that. But he only said: ‘I understand, Tanya. I won’t fight you.’ So they divorced. But Denis got better—thanks to a wonderful doctor named Peter. And Peter had a lovely 20-year-old daughter, Mary. At first, Denis turned up his nose: ‘She’s just a slip of a girl—not even pretty.’ ‘Give her a chance, son. Looks aren’t everything. You’ve already had a model for a wife…Better to be happy drinking water together than sipping honey in sorrow.’ …Time passed. Mary totally fell for Denis—called all the time, trailed after him everywhere. So we tried nudging them together—day at the park, barbecue, campfire. Denis looked miserable, barely noticing Mary’s devotion. I told my husband: ‘It’s hopeless. Denis is still obsessed with Tanya. She’s a thorn in his heart.’ …Three or four months later—ding dong! It’s Denis, holding that infamous orchid. ‘Here you go, Mum—remnants of past happiness. Do as you like with it—I’m done with it.’ I took it reluctantly and basically ignored it, blaming the poor flower for my son’s heartbreak. One day, a neighbour says: ‘Kate, I saw Denis with that petite girl. His ex-wife was more glamorous, for sure.’ But then Denis announced, hand-in-hand with Mary: ‘Meet my wife—Mary. We got married quietly at the registry office, then Father Christopher married us in church. Mum, Dad, no big fuss this time! It’s forever now.’ I pulled him aside: ‘Denis, are you sure you love her? Is this for revenge against Tanya?’ ‘No, Mum. I’m over it. That woman is my past—I’m done even saying her name. Mary and I are right for each other.’ And that’s the tale, Polly. Kate finished her story, right down to the last detail. …Two years passed. Life swept us along. But the orchid? It flourished again—blooming beautifully after care and love. Flowers know how to say thank you. I met Kate at the hospital maternity ward: ‘Hi, mate! What brings you here?’ ‘Mary just had twins—being discharged today!’ Kate beamed. Denis and his dad hovered nearby, Denis clutching red roses. Out came exhausted but glowing Mary, with two sleeping bundles in tow. Then came my daughter, holding my own new granddaughter. Meanwhile, Tanya was begging Denis for forgiveness and a fresh start. …But glue a broken teacup, and no one really wants to drink from it…
IS THE ORCHID TO BLAME? Emily, take this orchid with you or Im throwing it in the bin, Kate said,...
“Please… Don’t Leave Me on My Own Again, Not Tonight.” The Final Plea of Retired Detective Calvin Hale and the Unbreakable Bond with His Loyal Old Police Dog, Ranger – An Act of Devotion That Turned a Neighbour’s Quick Thinking and a Paramedic’s Compassion into a Midnight Rescue Neither Will Ever Forget
Please dont leave me on my own tonight. Not again. Those were the last words 68-year-old retired officer Arthur Bennett...
For years, I was a silent shadow among the shelves of the grand city library.
For years, I drifted silently among the shelves of the grand city library, barely more than a shadow. No one...
Like a Bird Drawn to a Song: A Young Woman’s Promise of Lifelong Love, Family Rivalries, and the Winding Journey Through Betrayal, Heartbreak, and Second Chances in Modern England
LIKE A BIRD TO THE CALL Girls, you only get married once, and thats how it should stay. You stick...
Three O’Clock in the Morning and a Phone Call: How Saving a Stray German Shepherd with Mum’s Help Changed My Heart Forever
Mary Ellen wakes at three in the morning to the insistent buzzing of her old mobile phone on her bedside...
Raw Nerves: In This Family, Everyone Lived Their Own Separate Lives. Dad, Alexander, Had Not Just a Wife but a String of Lovers. Mum, Jenny, Turned a Blind Eye, but She Had Her Own Secret Romance with a Married Colleague. Their Two Sons Were Left to Fend for Themselves. Nobody Really Raised Them, So They Wasted Days Wandering Aimlessly. Jenny Claimed the School Was Responsible for Their Upbringing. On Sundays, the Family Would Gather in Silence Round the Kitchen Table, Wolf Down Lunch, and Disperse to Their Separate Interests. They Might Have Continued in Their Broken, Flawed but Comfortably Familiar Existence—Until Irreversible Tragedy Struck. When the Younger Son, Daniel, Was Twelve, Alexander First Took Him to the Garage as His Little Helper. While Daniel Curiously Inspected the Tools, Alexander Stepped Next Door to Chat with Fellow Car Enthusiasts. Suddenly, Black Smoke and Flames Billowed from Alexander’s Garage. (Later, It Would Emerge that Daniel Had Accidentally Knocked a Lit Blowtorch onto a Can of Petrol.) Nobody Understood What Had Happened. People Were Frozen, Panicking, as Fire Raged. Water Was Thrown Over Alexander, and He Bolted into the Inferno. In Moments, He Emerged, Carrying His Motionless Son, Daniel’s Body a Mass of Burns—Only His Face, Shielded by His Hands, Remained Unscathed; His Clothes Were Completely Burned Away. Someone Had Already Called the Fire Brigade and Ambulance. Daniel Was Rushed to Hospital—He Was Alive! He Was Taken Straight to Surgery. After Agonising Hours, the Surgeon Came Out to Daniel’s Parents and Said, “We’re Doing All We Can. Your Son Is in a Coma. His Chances Are One in a Million. Science Is Powerless. Only Extraordinary Willpower—and a Miracle—Can Save Him Now.” Desperate, Alexander and Jenny Raced to the Nearest Church—in a Torrential Downpour. Drenched and Sobbing, They Entered the Sanctuary for the First Time in Their Lives, Begging the Priest, Father George, for Help. “…How grave are your sins?” Father George asked. Alexander, sheepish, replied, “Not murderers, if that’s what you mean…” “But where is your love? Dead underfoot,” the priest reproached. “There’s more space between you than a fallen oak log. Pray to Saint Nicholas for your son’s health—pray fiercely! But remember, it’s God’s will…” At the icon, Alexander and Jenny knelt, weeping and praying passionately—swearing to cut all affairs, vowing to change their lives. The next morning, the phone rang. The doctor reported Daniel was out of his coma. Alexander and Jenny never left his bedside. Daniel whispered to his parents, “Mum, Dad, promise me you’ll stay together,” and, “When I have children, they’ll have your names…” His parents thought he was delirious—after all, he couldn’t even move his finger. But Daniel began to recover. The family’s energy and savings—and even their summer cottage—went into his treatment. The garage and car had burned to ashes, but the main thing was: Daniel was alive. The grandparents pitched in to help, and the family came together through the crisis. A year on, Daniel was in a rehabilitation centre, able to walk and look after himself. He befriended Mary, a girl his own age who’d also been burned in a fire—her face badly scarred after multiple operations, too shy to look in a mirror. Daniel was drawn to her kindness, wisdom, and vulnerability. The two became inseparably close, bonding over pain, recovery, and endless conversation. Time passed… Daniel and Mary celebrated a modest wedding. They had two beautiful children: daughter Alexandra, then three years later, son John. At last, the family could breathe easy. But the ordeal had left Alexander and Jenny drained. They decided to part ways, both craving peace and relief from each other. Jenny moved to stay with her sister in the suburbs, visiting Father George before leaving—he, now a confidant, urged her not to go for long; “A husband and wife are one.” Alexander remained alone in the empty flat, sons with families of their own. Visiting grandchildren was done separately, timings carefully coordinated to avoid crossing paths. And so, after all they’d suffered, every member of the family finally found their own, peculiar peace…
CUT TO THE QUICK… In this family, everyone lived their own separate lives. Jack, the father, in addition to his...