«Так, я такий»: він зраджував, але залишати сім’ю не планував

10 травня

Усі подруги казали Олені, що вона божевільна. Вона… вона й сама це знала. Але навіть ця думка нічого не міняла. Її почуття до чоловіка згасли давно. Розтанули між пральними машинками, вечерями, недосипанням та вічною роботою. Колись вона летіла додому на крилах кохання, тепер ішла просто по інерції — втомлена, знесилена, з порожнім поглядом. У свої сорок років Олена виглядала на всі п’ятдесят, і це була не перебільшена правда.

Єдиною, хто щиро жалів її, була… свекруха. Ганна Іванівна. Жінка з гострим язиком, але золотим серцем. Зараз вона жила з Оленою та сином — приїхала з провінційного Бару до Києва на лікування, яке в їхньому містечку було неможливе. Її поселили у дитячій, а вона допомагала з восьмирічною онукою Софійкою. Дівчинку ще рано було залишати одну, а Олена з ранку до ночи пропадала у шпиталі.

Чоловік… Ох, Андрій. Він поводився так, ніби з віком у нього проросло те саме «диявольське ребро». Часто затримувався, повертався під ранок. Пахнув солодкими духами, пояснюючи це «новим чоловічим парфумом», хоча весь під’їзд уже знав, що у нього є «хтось». І не один.

Він почав плутати імена. То кличе Олену Наталкою, то Іринкою, то Мар’янкою. І щоразу — з цим самовдоволеним прищуром, мовляв, ну й що? Ви мене спіймали — і що далі? Він навіть не ховався. Наче пишався цим. «Так, я такий», — читалося в його очах.

Все могло б тривати вічно, якби одного разу о третій ночі телефон у передпокої не завив істерично. Чергова пасія чоловіка шукала свого «котика» і з претензією вимагала: «Де він? Чому не бере?!» Олена була в шоці — не стільки від дзвінка, скільки від того, наскільки легко та жінка влізла в її дім, її ніч, її життя.

Коли Андрій приповз із похміллям під ранок, Олена не втрималась. Його речі полетіли у коридор із такою люттю, що навіть кішка Соня сховалась під ліжко. Він пробував виправдатись:

— Так, у мене є жінка. Але кидати сім’ю я не збираюсь! У нас діти! Мати хвора! Ми родина!

Але Ганна Іванівна вийшла з кімнати й уперше за довгий час підвищила голос:

— Хочеш бути з іншою — будь. Тільки геть звідси. Я знайду де перебитись. Мені лишилось трохи до кінця лікування. А у онуки контрольні. Годі йому дивана. Ми всі заслуговуємо на нормальне життя!

Олена пробувала заперечити — мовляв, це її дім, вона вирішуватиме. Але свекруха не відступала:

— Я не втручаюсь, але поки тут живу — не дозволю робити з хати бордель. Нехай збирає речі. А я житиму до кінця тижня, знайду кімнату. Далі — ваша справа.

Під пильним поглядом матері Андрій, бурмочучи, запихував сорочки у спортивну сумку. Було ніяково. Принизливо. Але справедливо.

Після його відходу Олена вперше за багато років відчула, що в її домі стало тихо. По-справжньому тихо. Ніхто не кричав, не дзвонив серед ночі, не вимагав їжі. Свекруха приїжджала раз на тиждень, привозила палянички для онуки та свіжі новини. А Олена раптом зрозуміла, що прокидається без того каменю на душі. Навіть у дзеркало почала дивитись інакше.

І от, через два місяці, коли лікування Ганни Іванівни закінчилось, і вона збиралась їхати додому, на порозі з’явився Андрій. З букетом. З винуватою пикою. З фразою, від якої в Олени завмерло серце:

— Пробач мене. Вона мене вигнала. Я все зрозумів. Дай шанс. Почнемо знову?

Ганна Іванівна, вже в пальті та з валізою, подивилась на невістку:

— Твоя справа. Я не втручатимусь. Але тобі час думати не про тих, кого шкода, а про себе.

І, взявши онуку за руку, пішла на кухню.

А Олена стояла у передпокої, дивилась на чоловіка, який зраджував її раз за разом. На людину, яка колись була її родиною. А тепер — просто гість. І їй треба було прийняти рішення. Рішення, яке вже ні від кого не залежало. Тільки від неї самої.

Таке життя. Іноді пробачити — не значить забути. Іноді простити — значить зрадити саму себе.