«Так, у мене інші, але сім’ю я не покидаю»

“Так, я такий”: у нього були інші жінки, але йти з сім’ї він не збирався

Подруги шепотіли Олені, що вона божевільна. Вона ж… і сама це розуміла. Але навіть з цим усвідомленням нічого не могла змінити. Її почуття до чоловіка давно згасли. Танули поступово, розчинялися серед пральок, вечерь, недосипань та нескінченної роботи. Колись вона летіла додому на крилах кохання, тепер ішла за інерцією — втомлена, знесилена, з порожнім поглядом. У свої сорок Олена виглядала на п’ятдесят, і це була не перебільшена правда.

Єдиною, хто її щиро жалів, була… свекруха. Ганна Іванівна. Жінка з гострим язиком, але золотим серцем. Тепер вона жила з Оленою та сином — приїхала до Києва з провінційного Коростеня, щоб пройти лікування, якого в їхньому містечку не було. Її поселили у кімнаті онуки, а сама вона допомагала з семирічною Софійкою. Дівчинку ще рано було залишати саму, а Олена з ранку до ночі пропадала в офісі.

Чоловік… Ох, Олексій. Він поводився так, ніби з віком у нього в голові оселився той самий «чорт у ребро». Часто затримувався. Повертався під ранок. Пахнув солодкими духами, пояснюючи це «новим чоловічим парфумом», хоча увесь будинок вже знав, що у нього є хтось. І не один.

Він почав плутати імена. То кличе Олену Наталкою, то Іринкою, то Лесею. І щоразу — з тим самим самозадоволеним виразом, мовляв, ну й що, спіймали, і що тепер? Навіть не ховався. Наче пишався цим. «Так, я такий», — читалося в його очах.

Все могло б тривати вічно, якби однієї ночі телефон у передпокої не завив істерично. Чергова коханка чоловіка шукала свого «котика» і з претензіями вимагала: «Де він? Чому не бере слухавку?» Олену вразило не стільки дзвінок, скільки та легкість, з якою та жінка влізла в її дім, її ніч, її життя.

Коли Олексій приповз із похміллям на світанку, Олена не втрималася. Його речі полетіли у коридор із такою лютью, що навіть кішка Соня сховалася під ліжко. Він намагався виправдатися:

— Так, у мене є жінка. Але йти з сім’ї я не збираюся! У нас діти. Мати хвора. Ми родина!

Але Ганна Іванівна вийшла зі спальні і вперше за довгий час підняла голос:

— Хочеш бути з іншою — будь. Тільки геть звідси. Я знайду, де перебувати. Мені лишилося трохи пройти лікування. А у сина іспити. Досить з нього дивану. Усі ми заслуговуємо на нормальне життя!

Олена спробувала заперечити — мовляв, це її дім, вона вирішить. Але свекруха не відступала:

— Я не втручаюся, але поки живу тут — не дозволю робити з квартири бордель. Нехай збирає речі. А я поживу до кінця тижня, знайду кімнату. Далі — ваша справа.

Під суворим поглядом старшої доньки Олексій, бурмотячи, запихував сорочки у спортивну сумку. Було ніяково. Принизливо. Але заслужено.

Після його виходу Олена вперше за багато років відчула, що в її домі настала тиша. Справжня тиша. Ніхто не кричав, не дзвонив опівночі, не вимагав їжі. Свекруха приїздила раз на тиждень, привозила палянички для онуки й свіжі новини. А Олена раптом зрозуміла, що почала прокидатися без каменя в горлі. Навіть у дзеркало почала дивитися інакше.

Отже, через два місяці, коли лікування Ганни Іванівни завершилося і вона збиралася їхати додому, на порозі з’явився Олексій. З букетом. З провиною на обличчі. З фразою, від якої в Олени завмерло серце:

— Пробач мене. Вона мене вигнала. Я все зрозумів. Даш шанс? Почнемо знову?

Ганна Іванівна, вже в пальті й з валізою, подивилася на невістку:

— Вирішуй сама. Втручатися не буду. Але тобі вже час думати не про тих, кого жалко, а про себе.

І, взявши онуків за руки, пішла на кухню.

А Олена стояла в передпокої, дивилася на чоловіка, який зраджував її не раз. На людину, яка колись була її родиною. А тепер — просто гість. І їй треба було прийняти рішення. Рішення, яке тепер залежало тільки від неї.