Таке теж трапляється

Буває і так

— Все, досить, натерпілася. Подаю заяву на розлучення! — з серцем кричала Петренко.
— Та подавай, подавай, налякаєш. Я, може, все життя тільки про це й мріяв, — смокчучи цигарку, помахав рукою напідпитку Семенюк.
— І подам, думаєш, не подам? Завтра ж піду в суд та віддам особисто Валентині Іванівні.
І вони розлучилися.
Написали оголошення про обмін трикімнатної квартири.
Петренко була на пенсії.
Семенюк ще працював і заробляв непогано.
На наступний день після розлучення він прийшов, як зазвичай, на обід додому.
І тільки вдома згадав, що вони ж розлучилися, а сам собі обід, звісно, не приготував.
— Дай поїсти, — по-дружньому сказав він.
— А хто ти такий, щоб тебе годувати? — з гордістю відповіла вона.
— Ну, хоча б старий знайомий.
— Ой, у мене, може, старих знайомих не один десяток. Так що ж, накажеш мені їх усіх годувати, так чи що? Насмішив.
— Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?
— Заплатиш? — не очікувала такої повороту Петренко. — А що, одній мені, мабуть, все не з’їсти, вже краще я тобі продам, ніж викидати задарма. Тільки ціни будуть ресторанні. Я не гірше їх готую.
— Ресторанні, так ресторанні. Наливай, тільки швидше, бо час йде.
— А що це ви мені «тицяєте», громадянине?
— Та ладно, зовсім вже розійшлася, — сказав Семенюк, швидко поглинаючи суп, який чомусь здався набагато смачнішим, ніж раніше, може тому, що заплатив за нього.
Так він і приходив кожен день додому обідати і платив, як у ресторані. І йому було добре — не треба морочитися з цими продуктами, кастрюлями.
І їй добре — всі зайві гроші. А готувати все одно треба, що для однієї, що для двох — яка різниця.
Крім обіду, він користувався кухнею-рестораном на дому і вранці, і ввечері.
Благо гроші були…
Петренко все далі захоплювала ідея домашнього ресторану.
Вона спеціально сходила в єдиний ресторан у їхньому невеликому містечку. Подивилася, як оформлені столи, написано меню, як подають, в що одягнені офіціантки.
В цілому, запам’ятала все, що могла.
Одного разу Семенюк прийшов додому і застиг біля дверей на кухню.
На столі біла скатертина, ваза з квітами, біля тарілки лежать серветка і ще якась папірка.
Він підійшов до столу, взяв папірку і прочитав: “Меню”.
— Тьху, ти, ну вигадала баба.
Однак прочитав його, і на останньому рядку погляд зупинився: горілка -100 грамів – 40 гривень.
— Що будемо їсти? — запитала Петренко, увійшовши на кухню.
Семенюк підняв очі і трохи оніміє, не впізнавши своєї дружини.
Нарядне плаття облягало звідкись взяту фігуру, зверху був надітий акуратний білий фартух, волосся зібране в “причіску”.
А головне, обличчя її осяяла усмішка.
— Мені, будь ласка, все найдорожче і, будь ласка, горілки 100 грамів, ні 200 грамів.
Але Петренко довго не могла витримати своєї нової ролі.
— Ага! — зраділа вона,— значить, все ж не кинув, а я вже подумала: невже схаменувся, дай, думаю, перевірю.
— Перевірю. Ех ти! Знову за своє — починаєш заводитися. А я, може бути, з тобою на брудершафт хотів.
— Ой, стала б я з тобою на брудершафт пити. Більше мені робити нічого.
А самій чомусь стало трохи жаль Семенюка.
Якось раз Семенюк прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрічав.
Петренко прихворіла.
Ввечері вона говорить:
— Хоч би поперек натер.
— За гроші, будь ласка.
— О, нелюд. Ладно заплачу. На, помаж.
— А що це ви мене на “ти” називаєте, громадянко?
— Смієшся?
Так вони і жили.
За оголошенням про обмін квартири ніхто не звертався.
Ввечері вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїм кімнатам.
Одного разу довгим зимовим вечором вони сиділи й грали в карти.
Семенюк каже:
— Слухайте, Петренко, а що це ви все одна та одна?
— А вам, Семенюк, не нудно — все один та один?
— Так, трохи нуднувато.
— Так і мені, наче, теж трохи нудно.
— Слухай, Петренко, а виходь ти за мене заміж.
— А що, треба подумати, — кокетливо відповіла вона…